Привчання до самодисципліни чи перетворення життя на біль: уривок із роману «Фігури світла» Сари Мосс

Алетея опиняється втягнутою в одвічно програшну боротьбу за схвалення та прихильність власної матері — суворої релігійної фанатички, яку хвилюють лише голод бідних і порятунок повій. Навіть коли Еллі стає однією з перших жінок-студенток, яким дозволено вивчати медицину в Лондоні, матері цього недостатньо. Вона так сильно потребує спокою у світі, де любов та схвалення знищені матір’ю, що перетворює власне життя на біль. І єдиний спосіб втамувати його — нищити власне тіло. Однією з центральних тем книги «Фігури світла» Сари Мосс є домашнє насильство. Через нещадне бажання все контролювати, яке було наслідком жорстокого виховання з боку її матері, Елізабет Моберлі привчає свою доньку Алетею до такої ж спотвореної дисципліни. Вона маскує все під моральне виховання, та насправді це нищить і тіло, і душу.

***

У листі до Еллі мама написала, що рада її успіхам у навчанні й сподівається, що, якщо Еллі продовжуватиме наполегливо працювати, то зможе знайти роботу і стати незалежною жінкою. Але Еллі зависокої думки про себе і повинна пам’ятати, що справжня праця — та, яка полегшує всі ті жахи бідності та страждань, з якими Еллі вже час ознайомитися краще. Маму тривожить, що вона бачить ознаки нервозності й самозадоволення в настроях Еллі, вона боїться, що якщо ці схильності не приборкати, то вся праця Еллі буде марною, оскільки від нервової, дурної жінки користі немає, вона існує лише для того, щоб харчуватися з праці та зусиль інших. Еллі повинна привчити себе до самодисципліни, як привчила себе до неї сама мама.

Потім мама погладила Еллі по голові. Мама сказала Еллі, що хоче, аби Еллі довела собі і їй, що вона зможе завдати собі болю і зможе цей біль витримати, без нарікань, без істеричної метушні. Мама взяла зі столу свічку й запалила її від вогню. Вона сказала Еллі засукати рукав вище ліктя, тому що ми не виставляємо напоказ те, що вирішили терпіти, а тримаємо це мовчки в собі. «І Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі».

У Еллі затекла нога. Здається, Обрі дивиться на Мей. Дуже повільно Еллі натягує пальці стопи й повертає їх назад. Не рухаючи головою, вона коситься в бік саду. Так у неї болять очі, але вона бачить чорного дрозда на парасольці сусіднього димаря, біля нього сідає ще один. Западають сутінки. Здається, знову дощитиме.

З часом вона полюбила будівлю, в якій розміщається школа. У менших кімнатах більше світла, ніж вдома, а у кроках на сходах, у скрипінні пер на папері, у голосах серед квітів у вітальні відчувається якась цілеспрямованість, якийсь сенс. Тільки тепер, проводячи час у школі, Еллі помітила, що кімнати вдома здебільшого порожні, що де б вона не знаходилася, поруч, зверху і часто внизу є вільна кімната. Вона проходить повз Мей, яка у хмарці спідниць і волосся, що підносяться в небо, стрибає на скакалці з подружками, вітається з кухаркою, яка йде в кухню. Справи у школі міс Джонсон ідуть добре, і тепер дівчат щодня годують гарячими обідами. Еллі й гадки не має, в чому вона могла завинити, з якого дива Шарлотта могла так злісно посміхатися. У неї завжди хороші оцінки, вона — найкраща учениця після «університетської групи» міс Джонсон, найстарших дівчат, яких готують до вступу в новий Жіночий коледж Лондонського університету. Міс Джонсон жертвує гроші на рух за те, щоб і в Кембриджі з’явився коледж для жінок. Є надія, що коли Еллі виросте, то зможе здобути освіту в Кембриджі. 

Вона біжить вгору сходами, її тінь мерехтить над тінями від поруччя на стіні. Двері міс Джонсон відчинені, сонячні промені освітлюють темно-зелені стіни, кольору клубів для джентльменів, і шкіряні крісла. 

— Добрий день, — вітається Еллі. 

Ні в яку халепу вона не вскочила. Міс Джонсон відриває погляд від паперів й усміхається. 

— Алетеє. Заходь. Сідай. 

Еллі крокує полірованою підлогою й сідає на диван «Честер», акуратно схрещуючи щиколотки. Міс Джонсон обходить столик з вишуканими ніжками, які тато не схвалив би, і сідає поруч з нею. Поруч! Еллі чекає. 

— Алетеє, до мене вчора заходила твоя мама. Вона вже з тобою все обговорила? 

Еллі здається, що в неї душа пішла в п’яти. 

— Ні. 

— Як дивно. Вона не говорила з тобою про рух за те, щоб жінки теж могли бути лікарями?

Еллі підводить голову. Отже, йдеться не про її істеричні схильності. Вона легесенько торкається пальцем по ураженому місці на нозі. Мама каже, що пухирі від опіків — традиційний засіб лікування слабких нервів, і, якщо слабкість не минає, опік треба повторити.

Мей вибігає сходами нагору, а з холу долинають голоси. Лікар Генрі з мамою. Він запитав маму, чи може оглянути Еллі, і Еллі знову почала тремтіти, але він тільки поміряв їй пульс і подивився в рот. Їй довелося лягти на ліжко, щоб мама могла трохи підняти її спідниці й продемонструвати, де були пухирі від опіків. Потім вони з мамою спустилися поговорити.

— Я підслуховувала, — трохи задихавшись, каже Мей. — Втекла до того, як вони вийшли.

Еллі відривається від книжки, яку не читає. 

— Ти ж знаєш, що це неправильно. Не можна підслуховувати. 

Мей стоїть на одній нозі, а іншу підіймає перед собою, силуючись втримати рівновагу. 

— А я думаю, що неправильно топити людей за те, що їм сниться. 

Вони вже не раз говорили на цю тему. 

— Це було не через сни, а через крики. І через те, що я знепритомніла, наче якась дурна жінка, яка перетягнула себе корсетом. 

Мей опускає ногу, повільно, як їх учать на уроках танців. 

— Ти кричала уві сні. І корсета на тобі не було, одна тільки нічна сорочка. А вона дала тобі ляпаса, хоч сама говорить, що виправдання насильству бути не може. 

— Але так і чинять з істеричними людьми. Це як опіки. Це боляче, але робиться не для того, щоб спричинити мені біль, а щоб мені стало краще. 

— Словом, я підслуховувала, — Мей стоїть, як треба, і водить пальцем по спіральному візерунку на дверній ручці. — Тобі цікаво? Чи ти така святенниця, що тобі підслуханого не треба, навіть якщо це про тебе? 

Вітерець шурхотить соковитим зеленим листям каштана надворі. Вона мала б відмовитися. 

— Ні. Кажи. 

Лікар Генрі сказав мамі, що його каліки («колеги», — виправляє Еллі, і намагається пояснити, що «колегіум» — це як коледж, але Мей це не цікавить) сказали б, що Еллі надто багато вчиться, що розумова праця часто доводить молодих дівчат до істерик. Але мама знає, що він таку точку зору не підтримує, хоч і погоджується, що ні хлопчикам, ні дівчаткам не варто жертвувати моральним і фізичним розвитком заради навчання. Він упевнений, що мама завжди ставить моральне зростання і здоров’я вище за навчання, тому не бачить потреби переглядати шкільний план Еллі. Він погоджується з мамою, що істерика — це розлад, викликаний надмірною поблажливістю, на неї страждають тільки лінькуваті, заможні й зазвичай незаміжні жінки, яких часто наслідують молоді дівчата, бажаючи привернути до себе увагу. 

Варто відзначити, що фабричні робітниці й зайняті домогосподарки, у яких немає слуг, які б виконували за них хатню роботу, виявляються стійкими до нервових розладів. Він впевнений, що мама не дозволяє своїм донькам їсти гірчицю, соління, будь-яку пряну їжу, але радить також не давати Еллі червоного м’яса, солодощів, випічки та будь-яких сирих фруктів. Чай, каву чи какао він теж не радить. Вона повинна рано лягати і рано вставати, можливо, допомагати Дженні по господарству, бо фізична праця — чудесне заспокійливе від таких недуг для молодих жінок. Натирання підлоги стане для Еллі прекрасною фізичною вправою. На відміну від багатьох своїх калік, він не рекомендує фізичні покарання для дівчаток, які страждають на таку недугу, оскільки від цього вони робляться тільки нервовішими й напруженішими (хай би мама сказала це Дженні, додає Мей, яка кілька разів за останній тиждень потрапила Дженні під гарячу руку), а холодна вода ефективно приводить до тями тих, хто знепритомнів, і, дійсно, іноді пацієнту, який потрапив у лещата істеричного нападу, треба дати ляпаса або іншим чином налякати. Він сподівається, що опіки не тільки відвертатимуть увагу Еллі, а й матимуть лікувальний ефект, і, загалом, він рекомендував би, щоб Еллі давали не менше, а більше роботи, коли вона виявляє симптоми слабкості. Його власні дочки мусять самі прати простирадла, встають рано, щоб підмітати й розкладати багаття, а, коли провиняться, — вичищають підлогу. Ми знаємо, місис Моберлі, хто знаходить роботу для лінивих рук, а в Еллі зараз складний вік.

— Але мама хоче, щоб я стала лікаркою. Хіба я можу одночасно вчити анатомію і мити підлогу? 

Мей стенає плечима. 

— Я просто переповідаю те, що вони сказали. На твоєму місці я б поговорила з татом. Він точно не захоче, щоб ти щось там натирала. 

Еллі перегортає сторінку латинської граматики. 

— Ні. Я хочу, щоб мама побачила, що я на це здатна. Що не така я і слабка.

____________________________________________________________________________________________________