«За що ж ухопитися? До кого звернути розпачливі зойки? І в що можемо ми вірити?», — уривок із роману «Любий друг», Гі де Мопассан

Поділитись

24 червня 2024, Пн

Жорж Дюруа — привабливий і амбітний юнак, який понад усе на світі прагне слави та грошей. Робота журналістом у La Vie française й талант зачаровувати жінок швидко роблять його частиною вищого світу. Серед підлих колег, коханок-маніпулянток і лукавих багатіїв Дюруа перетворюється на спокусника й шантажиста, коханця і кар'єриста, авантюрника й любого друга. Заради його кохання жінки здатні на все, а заради слави Дюруа здатний навіть на кохання. Роман Гі де Мопассана «Любий друг» сповнений цинізму й водночас чистої радості життя в аристократичному й чутливому Парижі. А образ любого друга Жоржа Дюруа став світовим символом безпринципності.

Дюруа, почуваючись весело сьогодні, сказав, усміхаючись:

— Не в гуморі ви сьогодні, дорогий учителю.

— Ніколи в ньому не буваю, дитино моя, та й ви не будете за кілька років. Життя — це гора. Поки вгору йдеш, дивишся на верховину й буваєш щасливий; а коли зійдеш туди, побачиш зненацька схил і кінець, тобто смерть. Нагору сходити поволі, а згори швидко. У ваших літах радієш. Надієшся на багато що, тільки не здійснюється воно ніколи. А в моїх нічого вже не чекаєш... саму смерть.

Дюруа засміявся:

— Чорт, від ваших слів холод бере.

Норбер де Варен відповів:

— Ні, просто не розумієте мене зараз, але пригадаєте колись усе, що я казав. Чи бачите, настає день, і для багатьох дуже швидко, коли годі вже сміятися, мовляв, бо позад усього, що бачиш, помічаєш смерть. О, та ви навіть слова цього — смерть — не розумієте! У ваші літа це порожній звук! А в мої воно страшне. Так, кожен зрозуміє це відразу, не знати чому та з якої нагоди, і тоді все на світі змінює свій вигляд. Я вже п’ятнадцять років почуваю, що вона точить мене, так, ніби в мені сидить який гризун. Відчуваю поволі, місяць у місяць, година в годину, як розхитувала вона мене, мов будинок, що ось-ось завалиться. Вона так глибоко мене змінила, що я сам себе не пізнаю. Нічого

вже не лишилось у мене від того, який я радісний, свіжий і міцний був у тридцять років. Я бачив, як вона фарбувала в сивину моє чорне волосся, та ще з якою жорстокістю, управною повільністю! Забрала в мене тугу шкіру, м’язи, зуби, все моє колишнє тіло, а мені лишила саму розпачливу душу, та й ту відніме невдовзі, Так, знівечила мене, проклята, нишком, зрадницьки, хвилина по хвилині зруйнувала мою істоту. І тепер почуваю її в усьому, що роблю. Кожен крок наближає мене до неї, кожен рух, кожен подих сприяє її гидкій роботі. Дихати, спати, пити, їсти, працювати, мріяти, все, що ми робимо — це значить умирати. Та, зрештою, жити, значить умирати! О, і ви це дізнаєте! Поміркуйте тільки чверть години — і побачите її. Чого ви сподіваєтеся? Кохання? Ще кілька поцілунків, і ви виснажитеся. Ще чого? Грошей? Навіщо? Щоб жінкам платити? Добре щастя! Щоб жерти, салом обрости і кричати цілі ночі від нападів подагри? А ще чого? Слави? Навіщо вона, коли кохання вже не верне? А ще чого? Завжди смерть, як неминучий кінець. Тепер я так зблизька бачу її, що іноді хочеться руку простягти, щоб її відіпхнути. Вона вкриває землю і виповнює простір. Скрізь її знаходжу. Кузьки, розчавлені на шляху, опалий лист, сива волосина у приятелевій бороді гнітять мені серце й гукають: «Ось вона!». Вона псує мені все, що роблю, що бачу, їм, п’ю, усе, що люблю — місячне сяйво, світанки, широке море, прекрасні береги й повітря літніх вечорів, яким так легко дихати!

Він ішов тихо, трохи засапавшись, і мріяв уголос, майже забуваючи, що його слухають. Він казав:

— І ніхто ніколи не вернеться, ніколи... Є форми для статуй, є зліпки, що завжди дають ті самі відбитки; але моє тіло, обличчя, мої думки та бажання не воскреснуть уже ніколи. А проте народяться мільйони, мільярди істот, які на кількох квадратних сантиметрах матимуть носа, очі й чоло, як і в мене, тільки чогось навіть подібного на мене не виникне ніколи в безлічі різних створінь, невимовно різних, хоч би й однакових приблизно. За що ж ухопитися? До кого звернути розпачливі зойки? І в що можемо ми вірити? Всі релігії безглузді зі своєю дитячою мораллю, егоїстичними обіцянками, дивовижно дурні. Тільки смерть певна.

Він спинився, взяв Дюруа обіруч за закоти пальта й поволі промовив:

— Думайте про це, юначе, думайте дні, місяці, роки, і ви станете зовсім по-інакшому дивитися на життя. Спробуйте вирватись з усього, що вас обплутує, зробіть надлюдське зусилля, щоб живим відкинутися свого тіла, своїх інтересів, цілої людськості та щось інше спізнати, і зрозумієте тоді, як мало важить змагання романтиків із натуралістами та дискусія про бюджет.

Він хутко пішов далі.

— Але відчуєте і страшний розпач. Безтямно, захлинаючись, пручатиметесь у безнадії. Кричатимете скрізь «рятуйте», і ніхто вам не відповість. Простягатимете руки, благатимете про допомогу, любов, розраду, підтримку, а ніхто не прийде. Чому ж ми так мучимося? Бо народжені ми, мабуть, більше для матеріального, ніж для духовного життя; але маємо здатність мислити, і наш розвинений розум не хоче миритися з косністю буття. Гляньте на пересічних людей — аби тільки наглого нещастя над ними не сталося, от їм і добре, і загальне лихо їм не болить. А тварини й зовсім його не почувають.

Він знову спинився, поміркував хвилинку і промовив стомлено та покірно:

— Я людина пропаща. Немає в мене ні батька, ні матері, ні брата, ні сестри, ні дружини, ні дітей, ні бога.

Помовчавши, додав:

— Тільки рима є.

Потім, звівши голову до неба, де блищало бліде лице повного місяця, продекламував:

На місяць дивлячись на темнім небокраю,

Я розгадки життя даремно все шукаю.

Вони мовчки перейшли міст Згоди, поминули Бурбонський палац. Норбер де Варен знову заговорив:

— Одружіться, друже, ви не знаєте, що значить самому жити в мої літа. Самотність нагонить тепер на мене гнітючу тугу, вечірня самотність у помешканні біля коминка. Мені здається тоді, що я сам на землі. Жахливо сам, оточений невиразними небезпеками, чимось невідомим і страшним, і стіна, що стоїть між мною і сусідою моїм, якого не знаю, віддалює мене від нього не менше, ніж той простір до зір, що дивляться у вікно. Якась гарячка охоплює мене, гарячка туги та страху, і тиша стін мене жахає. Яка ж вона глибока й сумна, ота тиша кімнати, де живеш сам! Це не тільки тиша круг тіла, але й тиша круг душі, і коли десь рипнуть меблі, стенаєшся до серця, бо всякий шелест несподіваний у цьому похмурому мешканні.

Знову замовк, потім додав:

— Добре все-таки на старості мати дітей!

Вони пройшли половину Бургонської вулиці. Поет спинився коло високого будинку, подзвонив, потиснув руку Дюруа та сказав:

— Забудьте про старечу балаканину, юначе, і живіть так, як ваші літа вимагають. Прощайте.

І зник у чорному коридорі.