«Однією з ключових людських властивостей є саме воля до сенсу»: уривок із книжки Тані Касьян «Наше. Спільне»

Війна увірвалася у кожен дім і стала нашою новою реальністю. Щодня з'являються нові питання — як з цією реальністю співіснувати, не втратити в ній себе і до яких викликів ми маємо бути готовими. Книжка громадської активістки Тані Касьян «Наше. Спільне. Як зберегти в собі людину під час і після війни» допоможе пройти шлях від першого усвідомлення війни до відповідей на питання «Як не програти після перемоги?». Публікуємо уривок у матеріалі.

____________________________________________________________________________________________________________

Читайте також:

• уривок про одинадцять причин з бюлетеня Марі Коллінз, чому нам варто жити
• психологічний практикум по книзі «Наше. Спільне»
• розмову про книжку разом з авторкою Танею Касьян, психотерапевткою Марією Фабрічевою і модераторкою Богданою Романцовою
• про улюблені книжки Тані Касьян у рубриці «Книжкова полиця»

____________________________________________________________________________________________________________

Улітку 2022 року я стала помічати за собою дещо дивне. Я могла говорити з людиною або мити посуд, чи просто йти вулицею і раптом, блим — і я в Маріуполі. Немов чаклунка із «Гаррі Поттера», я на мить переносилася до рідного міста. Блим — і я на театральній площі біля альтанки, де містяни грають в шахи... Блим — і я на кривій плитці біля прабабусиного будинку... Блим — і я під вікнами кабінету музики роздивляюся шкільний стадіон... Блим, блим, блим!

Ці добре знайомі місця спалахували в голові у найнесподіваніший момент.

Ми розбирали ці «видіння» з психотерапевткою, і я дійшла висновку, що так мій мозок обробляє інформацію і вчиться переживати втрату рідного міста. У неї таке буває з обличчями людей, яких вона втратила: «Іду вулицею, блим — і ось бачу обличчя когось, кого вже немає серед живих». Такі собі фантомні болі на рівні спогадів.

Я стежу за кількома телеграм-каналами про Маріуполь, бачу, на яке гетто його перетворили. Я бачу фото котлованів замість багатоповерхівок, які знесли через їхню непридатність для проживання. І якщо чесно, інколи я вже не впізнаю, де це. Я бачу, як вони повісили триколор на нашій площі Свободи. Бачу, на яку діру перетворили палаци культури, де я вчилася співати, танцювати, де я працювала та виступала. Я все це бачу, але в моїй голові місто таке, яким я запам’ятала його до 24 лютого.

Кілька вчителів з моєї школи загинули там, а ще мій однокласник, який не захотів залишати батьків, і музикант, у якого я взяла своє перше інтерв’ю і з яким записала пісню, і син мого хрещеного, який захищав місто.

Я дізналася, як загинула мама мого одногрупника. Жінка наступила на міну на узбережжі, вибуховою хвилею їй відірвало ноги, і за кілька хвилин вона стекла кров’ю на руках у свого чоловіка. Він самотужки приніс її додому і благав сусідів допомогти поховати тіло, але люди боялися показати носа з домівок, бо обстріли не припинялися. І він пішов копати могилу сам.

Якось уночі я натрапила на пост у фейсбуці, під яким маріупольці ділилися фотографіями тих, хто загинув у місті. Я гортала й гортала світлини, і не могла спинити своїх ридань. Так багато втрат...

У мене в телефоні купа фотографій з Маріуполя. Інколи показую ці світлини друзям, розповідаю історії про місто, про важливі для мене місця. Ось це я стою біля рояля у своїй бузковій сукні за кулісами сцени в Драмтеатрі. А ось я у свій останній приїзд на відреставрованому пірсі. А тут у кав’ярні навпроти центрального універмагу робили найсмачніші та найніжніші тістечка. Мої друзі розглядають фото, сумно посміхаються і кажуть, що шкодують, що так і не встигли приїхати до мене у гості.

Зіпрані рушники, які вже втратили свій колір, чайний сервіз, із якого я давно не п’ю, старі виделки, перев’язані ґумкою, — усе це речі з мого дому, які я забрала при переїзді тоді, у 2014 році. І це те, з чим я досі не можу попрощатися. І не хочу.

Мені здається, щоб осягнути все, що сталося вдома, мені потрібно буде побачити усе на власні очі. Але поки що це неможливо і я вчуся проживати своє горе так, як можу. Тому я так багато плачу, інколи прямо під час промов десь за кордоном, інколи лежачи у ліжку після емоційно виснажливих розмов з батьками, інколи просто почувши пісню, яка віднесе мене думками до міста, особливо якщо це пісня «У мене немає дому» гурту «Один в каное». Її я більше не слухаю.

Анастасія

Психологиня Анастасія Медко згадує, що за кілька місяців до повномасштабного вторгнення її клієнти зверталися здебільшого із питаннями тривожності та панічними настроями. Свою ж паніку загасила і за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення полетіла до США на програму для молодих лідерів. Настя вважала: якщо українців приймають в Америці і квитки назад уже теж придбані, то все буде добре і вона повернеться додому. А ще вона заспокоювала себе тим, що росіяни по-щурячому усе роблять тишком-нишком і навряд чи відкрито нападуть на цілу країну. Якісь провокації — так, це в їхньому стилі, а от повномасштабна війна здавалася їй малоймовірною.

У ніч на 24 лютого Настя не спала через джетлаг від перельоту до Києва, вона тинялася квартирою і знічев’я полізла у фейсбук, де побачила мій пост: «Києве, народ, прокидайтеся». Під тим дописом почалася перекличка: люди писали, у яких районах чутно вибухи, а Настя намагалася зібратися з думками та вибудувати алгоритм дій. Перше, що вона зробила, постукала в кімнату до матері:

— Мамо, прокидайся, почалася війна!

— Хіба це привід мене будити? — сонна мати не одразу зрозуміла, наскільки все серйозно.

Настя продовжила йти за своїм планом: зібрала документи, сходила в магазин, склала наплічники для евакуації, але врешті залишилася у Києві більше ніж на місяць, тому що вирішила: вона потрібна тут. У Настиної мами боліла спина, і вона не могла спускатися в бомбосховище, тож залишалося одне — пересиджувати у коридорі, бути напоготові і надавати психологічні консультації.

Анастасія говорила і з дітьми, і з дорослими. Кожен ділився тим, що боявся втратити: хтось — спілкування з друзями, хтось — прийомних батьків, хтось — кар’єру і звичний спосіб життя. Настя працювала майже безперервно, адже запитів було багато, а фахових психологів, які могли б одразу включитися в роботу, — ні. І пізніше це перенавантаження позначилося на її здоров’ї.

Фінальною крапкою стала одна онлайн-консультація. Настя розмовляла з дитиною по відео і почула, як десь неподалік розривається снаряд. Вона дивилася в екран і уявляла, як ракета прилітає до її квартири на очах дитини. Настя завершила консультацію, закрила комп’ютер, зайшла до мамив кімнату і сказала:

— Все. Я так більше не можу. Треба їхати.

Щось у погляді доньки змусило матір зібратися та утриматися від суперечок, як було раніше.

Настя працює з різними громадськими організаціями, одна з яких у Грузії, тож особливих роздумів, куди їхати, не було. Тим паче її там давно чекали.

Перші три місяці вона виходила з дому лише в офіс — відчувала, що не може дозволити собі жити без повітряних тривог та комендантської години. Тбілісі — жваве місто, де постійно щось гупає, деркотить, діти запускають петарди. Це звичайне місто зі своїм ритмом, але призвичаїтися до нього було непросто. Коли Настина мама почула, як за вікном діти запускають петарди, то знепритомніла.

А одного ранку і сама Настя зрозуміла, що їй потрібна допомога психіатра. Під вікном будинку голосно закричав кіт, а їй здалося, що це плаче дитина. Отямившись, вона зрозуміла, що лежить на підлозі, а власне тіло не слухається її. Психіатр підтвердив, що в неї депресія та птср (посттравматичний стресовий розлад), і Настя почала терапію.

Анастасія вважає, що їй було набагато легше адаптуватися у Грузії, ніж багатьом іншим українцям, які вимушені були поїхати за кордон. На неї чекали дорогі люди, які розуміли її: якщо немає сил виходити на вулицю — не чіпати, якщо сповзає під стіл від звуків феєрверків — не драматизувати, а просто дати час прийти до тями.

Настя розуміє, чому дехто з українців боявся та досі боїться виїжджати в безпечніші місця, де нікого не знає і не розуміє, як люди на нього реагуватимуть. У її психологічній практиці були і такі, хто спочатку виїжджав, а потім повертався до себе в зруйновані міста: «Що старша людина, то важче їй відділятися від того місця, де вона жила». І це не в контексті віку, а в контексті мислення, в якому зростала ця людина. 

А кому ми потрібні в іншому місці? А як ми будемо жити? А де я знайду роботу? Скільки разів я це чула від тата, скільки разів я казала йому зі сльозами: «Ви потрібні мені. Мені». Тим людям, хто трохи старший, дуже лячно ось так обнулитися. Вони вважають, що їм краще в поганому, але звичному, ніж у хорошому, та невідомому.

Невідомість лякає їх ще більше, ніж хрести на могилах у дворі. Але звинувачувати таких людей немає сенсу. Є сенс їх прийняти такими, якими вони є, і чекати, коли вони попросять нарешті про допомогу.

За своїми клієнтами Настя помічає різні переживання, але схоже одне: якщо раніше війна виходила на авансцену, а все решта було тлом, зараз, більше ніж через рік від початку великої війни, усе навпаки. Людей хвилюють стосунки. Підлітки бояться втратити друзів, яких знайшли на новому місці, дорослі бояться за крихкість стосунків, які побудували за цей час. Але Настя постійно повторює:

Через страхи ви не можете поставити на паузу своє життя, і ніякими репараціями вам не повернуть ці роки у війні. Анна Франк, незважаючи на те що жила за стінкою, на свій день народження отримувала тортик і квіти. Якщо я віддам хоч хвилину життя ворогу, він переможе. А я цього не хочу.

Я слухала її і згадувала історію своєї бабусі Сіми. Коли їй було років дванадцять-тринадцять, почалася Друга світова війна і в її рідне село прийшли німецькі солдати. Вона — найстарша з трьох дітей, а молодша Валя була ще зовсім не-

мовлям. Німці розмістилися по хатах селян, і в їхньому домі теж — офіцер та його шофер. Молодих дівчат, одноліток бабусі забирали до Німеччини на роботу, і за нею теж велося полювання. Вона ходила поміж сіл, ночувала в одних родичів, в інших, але одного дня до них у двері постукали серед ночі — це були німці та колаборанти, які допомагали відловлювати дітей. Той офіцер пішов на якусь гулянку в селі, а його шофер, чехословак на ім’я Мартин залишився вдома. Він сказав моїй бабусі:

— Хутко під ліжко! — А сам нап’яв на себе мундир свого офіцера.

Коли в дім увійшли переслідувачі, він накинувся на них з німецькою лайкою. Ті розгледіли офіцерські погони і перелякано позадкували. Наступного дня на знак вдячності за порятунок доньки моя прабабця насмажила свої фірмові грецькі чебуреки з м’ясом від вбитої снарядом корови. Бабуся розповідала мені, як вони всі разом їли ці чебуреки, а гарячий сік стікав по підборіддю та обпікав губи до пухирців. Смак свободи!

Смерть моєї бабусі стала однією з перших у ланцюгу із втрат у роки, коли я жила в Маріуполі. Якось я порахувала, що за три роки побувала на дванадцяти похованнях. Батьки моїх друзів, мої бабусі, дядьки... В якийсь момент мені здавалося, що я вже майстриня з розуміння того, як люди переживають горе. Але насправді до цього ніколи не можна бути готовим.

Настя працює з людьми, які втратили близьких у війні, і каже, що для того, щоб горе стало меншим, воно повинно проживатися публічно. Тому для нас так важливі ритуали,

коли ми збираємося на поховання, на дев’ять днів, сорок та через рік, — це моменти, коли люди можуть потужити разом: «Дзеркальні нейрони нашого мозку фіксують співчуття і те, що люди розділяють наш біль, і нам стає трішечки легше». А крім того, пояснює Настя, людині життєво необхідне відчуття приналежності. А отже, коли ми збираємося разом, обіймаємося, плачемо, ми зцілюємося та загоюємо наші роз’ятрені душевні рани.

Проте ці рубці такі свіжі, що від ретравматизації нам нікуди не подітися. Доки триває війна, нас постійно відкидатиме на різні стадії: то у гнів, то у горе, і тригерами для цього може стати будь-що. Фотографії зі спаленої колонії в Оленівці, де росіяни утримували військовополонених і скоїли масове вбивство, відео з вулиці рідного розбомбленого міста, де зносять будівлі, і навіть художнє кіно, де лунають звуки вибухів та стрілянини.

Перш ніж кудись запросити Настю, її грузинські друзі питали, чи нормально вона там почуватиметься. І якщо вона не відчувала в собі сил, відмовлялася: «Дуже важливо, щоб поруч були люди, які вас підтримають, але також важливо оцінювати свої можливості».

Якось вона прокинулася від власного крику посеред ночі. Їй наснилося, що вона знову у своєму коридорі в Києві, а в будинок влучила ракета, — у ту частину, де була мама. Тож коли сталася трагедія у Дніпрі, Настя відчула, як її покидають душевні сили, адже вона бачила у новинах свій нічний кошмар, який для багатьох людей став жахливою реальністю.

У такі моменти замало обмежити споживання новин, щоб не включатися емоційно в кожну історію. Треба ще й спертися на щось. Настя спирається на мрію — на сенс,

заради якого живе. Віктор Франкл, австрійський психіатр, який вижив у концтаборі та написав бестселер «Людина у пошуках справжнього сенсу», казав, що однією з ключових людських властивостей є саме воля до сенсу. Це те, що допомагає нам вижити в часи темряви. Настя свій сенс знайшла:

Коли війна закінчиться, я поїду в серпні у Крим. Саме у серпні, бо в цей період до узбережжя припливає планктон. І от коли вночі ти пливеш там, під зірками, а вони відбиваються у воді, то здається, що ти ніби пливеш у зоряному небі. Це те, заради чого я хочу дожити до перемоги.

____________________________________________________________________________________________________________

Замовити книжку Тані Касьян «Наше. Спільне. Як зберегти в собі людину під час і після війни»