«Такий уже хід думок у розгубленого молодого хлопця»: уривок із книжки «Навола» Паоло Бачігалупі

Навола — безжальне місто-держава, де впливові родини торгують долями, а гроші важливіші за мораль. Наймогутніші серед них ді Регулаї, влада яких охоплює континенти, купує міста і руйнує королівства. Вони не втручаються в політику. Вони просто володіють нею. Спадкоємець імперії Давіко ді Регулай, головний герой роману «Навола» невдовзі має взяти на себе кермо родинного бізнесу й приборкати зрадливе море навольської дипломатії. Але місто, що всіяне таємницями, фальшивими обличчями, реліквіями і голосами із минулого, включно з оком скам’янілого дракона — талісманом, що здавна охороняє їх дім, не збирається підкорятися. Напруга зростає. Доля Давіко тепер залежить не лише від сили і багатства, а й від того, хто стоїть поруч. Бо найстрашніші загрози не завжди мають обличчя ворога.

________________________________________________________________________________________________________________

Я вже звик завше корчити з себе невинного — так ніби в мені не було ні пронозливості, ні облудних манер. Та, звісно, що це було не так. Певна річ, мені бракувало несьогосвітнього розуму мого батька, та я б не сказав, що був позбавлений лукавства. В усіх дітей є секрети. Ми таїмо їх від батьків, від друзів, від наших наставників... А інколи ховаємо їх навіть від себе самих.

Я не був ні мудрим, як мій батько, ані підступним, як Казетта. Не був навіть таким розумним, як Меріо з його книгами й гострим сиром, скибки якого із підсмаженим хлібом завжди лежали на тарілці поруч його рахівниці. І все ж я мав свої секрети. І найглибші мої секрети належали молодому хлопцеві, який ріс і ось-ось мав досягти зеніту свого змужніння. Хлопцеві, у котрого проростає волосся на ногах і на яєчках, хто відчуває перший жар людської пристрасті.

Я покидав вік невинності і досягав нової пори, що раптово відкриває жіночі принади.

Скільки тоді мені було? Дванадцять років під Амо? Гадаю, що я мав бути старшим. Тринадцятирічним? Можливо. Наші спогади про минуле стають сплутані, що почасти є благом, однак поодинокі моменти й події яскріють, мов золото в скриньці для коштовностей. Знаю, що все почалося після прибуття Целії, коли вона стала частиною мого щоденного життя, проте визначити пору чи рік непросто. Можливо, Целія послугувала навіть причиною: поява й присутність дівчини, дорослішої за мене, щось у мені зворохобила.

Можливо, ви ніколи не відчували той всеохопний жар, а може, знаєте достоту, про що я кажу, та коли я підступав до тих днів змужніння, одного виду жіночої форми раптом ставало достатньо, щоби я ледь не непритомнів. Я просто шаленів. Почувався екзоментісімо, як часто казав Меріо, хоча він це слово використовував для опису своїх стосунків із сиром.

Зненацька я заледве міг дивитися на покоївку, не витріщаючись на те, як струменять спідниці з її стегон. Від відкритої шнурівки на корсажі служниці я обмирав. Присутність Целії, завжди такої близької через спільні трапези та уроки, була ще більш запаморочливою. Ця висока (куди вища, ніж я) та зріла (куди зріліша за мене) дівчина раптом стала повсюдна. Її запах, її подих і вигляд, і найбільш всеохопна думка про її голе плече, що було всього на відстані волосини від моєї спраглої шкіри (коли ми не врахуємо, що на мені були сорочка, жилет і камзол, а на ній була сорочка, сукня і мантія, і, звісно, те, що ця думка вдарила мене, мов блискавиця, у скрипторіумі під пильним оком Меріо, де Целія і я сиділи за бюро і вивчали відсирілу від води кореспонденцію з Імперії Хур...).

І все ж ми були майже голими!

Ну, ви розумієте. Такий уже хід думок у розгубленого молодого хлопця.

І все ж темне й довге волосся Целії шовковисто шурхотіло по сторінці, згодом так недбало закладене за вухом, воно м’яко струменіло щокою... Тож слова на сторінці стали мені незрозумілі, мов печаті Ксіму — таким сп’янілим я був.

Моє дитяче засліплення тією дівчиною було здебільшого нешкідливе й спричиняло хіба що до докору від Меріо за неспроможність занотувати якийсь рядок із контракту. Та воно мало більше наслідків, коли ми тренувалися на мечах, коли ми тяжко вправлялися, і значно дужче запобігало, щоб ми не билися добре.

Коли ми з Целією нападали й оборонялися, хекали й відсапувалися... словом, тоді піт вилискував на Целіїній шиї та зволожував її сорочку, і все це було таким запаморочливим, що вона легко завдала мені удару.

— Давіко! — кричав Аґан Хан. — Ти знову забув, як боронитися. Хіба я нічого тебе не навчив?

Я лежав на землі, куди штовхнула мене Целія. Вона притисла кінчик дерев’яного меча мені до горла.

— Так ти ніколи не кататимешся на Вітриці, якщо не пильнуватимеш свого захисту, — казала дівчина з легким усміхом.

— А й справді, не буде, — насупився Аґан Хан. — Сьогодні, Целіє, ти їдеш верхи на Вітриці. А ти, Давіко, йтимеш до пагорбів пішки.

— Але ж...

Але що я мав сказати? Що взагалі не бачив ані її меча, ані ударів?

Того дня я плентався до пагорбів і мовчав.

Мені знадобилося всього лише кілька підбитих ребер і тріщин у черепі, аби відкинути ці протиправні думки по Целію.

________________________________________________________________________________________________________________

Купити книжку «Навола», Паоло Бачігалупі