Досвід деперсоналізації: феномен розладу і життя у «безпечному вакуумі»: уривок із книжки «Відчуття нереальності»

Уперше гучного розголосу розлад деперсоналізації — відчуття втрати себе, емоцій і почуттів — набув завдяки голлівудській стрічці «Нечутливий» (Numb) із Метью Перрі в головній ролі. А завдяки новим науковим дослідженням і бурхливому розвиткові соцмереж цей маловідомий стан нарешті вийшов із тіні. «Відчуття нереальності» — перша ґрунтовна праця, яка досліджує не лише деперсоналізацію (РДД), але й філософські, літературні, релігійні й духовні роздуми про наслідки почуття втрати себе. Ділимося уривком із книжки у матеріалі.

_________________________________________________________________________________________________________

Досвід деперсоналізації — зовсім не нове для людини явище. Традиційно її вважали природною реакцією на сильний шок, стрес, нелюдські умови життя. Психіка відділяє себе від світу, щоб уціліти. Та як не дивно, іноді деперсоналізація виникає спонтанно, без очевидного тригера. Потенційні причини цього феномену почали серйозно досліджувати лише кількадесят років тому, хоча певні теорії висувають уже понад століття. Дехто добре пам’ятає, за яких обставин почався розлад, і може назвати конкретну подію, яка його спровокувала. А втім, інколи деперсоналізація з’являється у надто ранньому віці, а тому людина не уявляє, що буває по-іншому. У таких випадках вона ніби живе у безпечному вакуумі, де ніщо не може її зачепити, але платить за це високу ціну: навіть коли хоче щось відчути — не може, перетворюючись на так званого живого мерця. 

У психодіагностиці термін «деперсоналізація» вживається і щодо окремих симптомів, і повноцінного психічного розладу (РДД). Багато хто вважає, що першим слово «деперсоналізація» у сучасному значенні наприкінці 1890-х років вжив філософ Людовíк Дюґа, який цікавився темою пам’яті та дежавю. Однак сам Дюґа побачив його в популярному літературному творі своєї епохи, «Щоденнику» Анрі-Фредеріка Ам’єля (1821–1881). Ці докладні нотатки маловідомого філософа, схильного до самоаналізу, опублікували посмертно. Один із його записів допоміг окреслити природу деперсоналізації для усіх прийдешніх поколінь: «Я споглядаю життя майже як із труни, з потойбіччя; усе мені дивне, мовби я поза тілом, поза собою; мене деперсоналізовано, відчужено, віднесено течією. Чи це не божевілля?». 

Інші, більш імениті діячі трактували деперсоналізацію / дереалізацію (дпдр) як цілком конкретний людський досвід. Зиґмунд Фройд сам пережив епізод дереалізації, коли гуляв по Акрополю в Афінах у 1904 році.

Сучасніші психологи або ледь торкалися теми дпдр у своїх працях, або присвячували їй об’ємні статті різними мовами світу. У 1930-х роках світ побачив медичний посібник під назвою «Сучасна клінічна психіатрія», де у контексті шизофренії вперше згадано деперсоналізацію. Як виявилося під час підготовки посібника до перевидання у 1960-х роках, він містить влучну та глибоку характеристику цього стану: 

Деперсоналізацію, гостре та стресогенне відчуття відчуженості, також відоме як деперсоналізаційний синдром, можна ви значити як афективний розлад, основними симптомами якого є ірреальність сприйняття та втрата впевненості у власній ідентичності й контролю над тілом. У цього стану два основні прояви: відчуття, що змінилася власна особистість або що зовнішній світ несправжній. Пацієнт не почувається собою, але й не кимось іншим. Тобто цей стан не можна класифікувати як видозміну особистості. Досвід втрачає емоційне забарвлення, натомість людину охоплює моторошне відчуття незвичності та примарності усього довкола. Початок буває гострим, як наслідок сильного емоційного потрясіння, чи поступовим, як реакція на тривалий фізичний або емоційний стрес. До деперсоналізації схильні інтелектуально розвинені, чутливі, м’які й творчі люди інтровертного типу. Пацієнтам здається, що їхні почуття «застигли», а думки відособлені; вони думають і діють механістично, машинально. Інші люди та предмети їм видаються ефемерними, віддаленими, безбарвними, невиразними. Пацієнт стверджує, що снить наяву. Через відчуття очуження й ілюзорності він збентежений і збитий з пантелику. Йому важко зосередитися, мозок немовби «помер» або «вийшов із ладу». 

З перспективи сьогодення та наявних у нас знань опис має на цьому закінчуватися. Автори посібника спиралися на старі теорії, які розглядали деперсоналізацію не як окреме захворювання, а симптом інших невротичних і психотичних станів, притаманних передусім жінкам і підліткам; лікувати її рекомендували електрошоком. Та часи й погляди змінилися. Наразі відомо, що деперсоналізація вражає представників обох статей незалежно від віку. А хронічну дпдр тепер класифікують як окремий розлад — РДД, а не вторинний симптом інших захворювань. 

На відміну від своїх попередників, сучасні фахівці можуть користуватися розробленим спеціально для них і регулярно оновлюваним «Довідником діагностичних критеріїв» (DSM). Нові редакції довідника засновані на актуальних дослідженнях і містять критерії для встановлення точного діагнозу при практично будь-якому психічному станові. У версіях довідника за 1950-ті й 1960-ті роки деперсоналізацію класифікували як дисоціативний синдром у межах групи невротичних розладів. У 1980 році хронічну деперсоналізацію внесли до переліку дисоціативних розладів — нової для довідника категорії, але без уточнювальних характеристик. Нарешті й це змінилося. 

_________________________________________________________________________________________________________

Фрагменти з останньої редакції DSM-5-TR («Довідника діагностичних критеріїв DSM-5»)

Найпоширеніші прояви деперсоналізації охоплюють: 

• Відчуженість від самого/ї себе чи окремих аспектів «я». 
• Відчуженість почуттів. 
• Відчуженість думок. 
• Відчуженість тіла або окремих його частин. 
• Відчуженість тілесних відчуттів. 
• Порушене відчуття суб’єктності. 
• Розділене «я»: одна частина спостерігає, поки інша діє. 

Найпоширеніші прояви дереалізації охоплюють: 

• Відчуженість світу (людей, речей, усього довкола). 
• Відчуття того, що людину оповив туман, це сон, вона у бульбашці. 
• «Я» від світу відділяє завіса чи скло. 
• Усе навколо штучне, безбарвне або неживе. 
• Спотворення зорового сприйняття (розмитість, зміна поля зору, розміру чи пропорцій об’єктів). 
• Порушення слухового сприйняття (голоси й звуки або приглушені, або різкіші ніж зазвичай). 

_________________________________________________________________________________________________________

Для встановлення діагнозу РДД достатньо відчувати симптоми тільки деперсоналізації чи тільки дереалізації. Прояви можуть бути епізодичними або регулярними. Відчуття нереальності та відчуження — це основні ознаки дпдр, хоча зафіксованих проявів значно більше. Людям буває складно описати свої симптоми, вони можуть боятися, що їхній стан — це свідчення втрати розуму, «божевілля». 

Значна частина дорослого населення стикалася з короткотривалими епізодами дпдр після сильного стресу або травми. Від третини до половини опитаних у межах дослідження студентів мають досвід тимчасової деперсоналізації. Спровокувати деперсоналізацію тривалістю кілька секунд, хвилин чи навіть годин у «здорової» людини можуть екстремальні умови: брак сну, сенсорна депривація, відвідування незнайомих місць, інтоксикація марихуаною чи галюциногенами. Деперсоналізації зазнає приблизно третина людей, чиєму життю щось загрожувало, і близько 10 % пацієнтів, госпіталізованих із психічними розладами. Тож симптоми деперсоналізації, хай і короткотривалі, так чи інакше знайомі 50 %–70 % всієї популяції. Найчастіше деперсоналізація зникає так само загадково, як і з’являється, але іноді стає хронічною і починає жити за своїми власними законами. Дослідження показують, що приблизно 2% страждає від хронічної деперсоналізації, яку можна класифікувати як психічний розлад. 

Раптова деперсоналізація навіює людині думку, що та божеволіє. Якщо це наслідок вживання нелегальних наркотичних речовин, напрошується висновок, що пошкоджено мозок. Через втрату звичного відчуття себе й простору довкола пацієнту здається, що він губить зв’язок із реальністю. Але на відміну від деяких випадків шизофренії чи інших психотичних розладів, це не повна втрата розуміння реальності. Людина аж надто добре усвідомлює і реальність, і буття, а також розуміє, що її відчуття спотворені і не відповідають «нормальному» самосприйняттю. 

У загальних рисах деперсоналізація схожа на «змінений стан свідомості» чи «пробудження», яке в деяких культурах вважають важливим етапом духовного зростання. Нова редакція «Довідника діагностичних критеріїв» розмежовує бажаний психічний стан, якого можна досягти шляхом медитації, і РДД. Для більшості жителів країн Заходу цей стан не бажаний, їх бентежить відчуття відсутності власного «я», і вони хотіли б його позбутися.

_________________________________________________________________________________________________________

Купити книжку «Відчуття нереальності», Дафні Сімеон, Джеффрі Еб’юґел