«Мак-енд-чиз по-гоголівськи»: уривок з книжки Дар'ї Анцибор «Дреди, батли і "стіли"»

Субкультури – це не лише чорний одяг, графіті, ірокези чи реп. За яскравими образами криються глибокі цінності й прагнення до культурної ідентичності, які вже століттями супроводжують українську молодь. Чому ці, на перший погляд, «дивні» угрупування викликають такі гарячі дискусії, і який зв’язок між сучасними молодіжними рухами та минулим? У своїй книзі «Дреди, батли і "стіли"» Дар’я Анцибор досліджує, як молодь України боролася за право бути собою в різні епохи — від імперських часів і до сьогодення.

Денді розвивали культуру споглядання та вміння завжди бути перед очима (інколи аж занадто: наприклад, коли прискіпливо розглядали перехожих у лорнети — окуляри з ручкою). Місто з його вулицями, парками та кав’ярнями ставало сценою, на якій вони грали роль елегантних і претензійних героїв. Популярним явищем були літературно-мистецькі вечори, вистави, бали, маскаради тощо. Так розвивалася ціла філософія міського життя.

Фланування — неспішні прогулянки та споглядання за іншими — стало невіддільною частиною цього процесу.

В Україні цей рух не був масштабним, проте молоді інтелектуали та представники збіднілої знаті переймали основні риси дендизму. І, звісно, що теж виходили на променади.

На початку ХІХ століття у Києві денді часто називалися фрачниками через довгі фраки. Фланувати виходили на Хрещатик, щойно збудований у європейському стилі. Туди виходила на променади студентська молодь Київського університету. Їх назвали гранильщиками — від граніту, яким спершу викладали вуличні тротуари. Містяни жартували, що вони полірують Хрещатик. Також відвідували платні парки, бали й концерти.

Тогочасне суспільство було різко поділено на стани. До появи денді умовному дрібному дворянинові було вкрай важко пробитися у спільноту столичних аристократів. А тепер можна було приховати свій соціальний стан під маскою дендизму.

Тож який вигляд мав денді?

Денді виділялися візуально: вишукані смугасті костюми, акцентні кольори, фраки, жилети, лосини (які могли бути мокрими, щоби краще облягали тіло), шийні хустини (пізніше вони перетворяться на краватки), рукавички. Усе — щоб виділятися з натовпу. Одяг могли вибирати годинами.

Водночас, якщо в Західній Європі намагалися підкреслити вишукану простоту одягу, то в Російській імперії денді часто перегинали із цим, хизуючись статками. Хутряна шуба (річ, якої через кліматичні особливості не було взагалі ні у французів, ні у британців), ґудзики з діамантами й одразу два годинники на руці — ось неповний перелік надмірної розкоші, яку модники виставляли напоказ.

Окрім того, рух приділяв велику увагу гігієні. Якщо до цього часу митися могли раз на тиждень або й рідше, то для денді це вже було неприпустимим. Нормою стають щоденні ванни й чиста білизна. І величезна кількість свіжих носових хустинок. Дехто брав купіль по кілька разів на день. Власне, сучасне розуміння чистоти саме тоді й зароджувалося.

Не забуваймо про зачіски — промовисте доповнення образу. Часто носили каре, інколи із завитками на потилиці, запускали вуса й бакенбарди. Згадайте, який вигляд мав чи не найвідоміший денді з України — Микола Гоголь. Він іще в роки навчання в Ніжині одягався «по-франтівськи». Для цього замовляв модні костюми й аксесуари з тодішньої столиці імперії — Петербурга. Ба більше, він сам викроював собі шийні хустинки та змінював силуети жилетів. Його сучасники згадували, що Гоголь мав пристрасть до рукоділля і радо займався дизайном власного стилю.

Дослідниця життя й творчості Гоголя Ірина Колесник пише про неабияку прихильність письменника до епатажних жилетів, навіть про жилетоманію. Ось як у спогадах Ієроніма Ясинського змальовано Гоголя на прийомі, влаштованому в Києві 1848 року (переклад Ірини Колесник): «Гоголь вбрався у темно-гранатовий сюртук та оксамитову, у червоних цятках по темно-зеленому полю, жилетку, на якій поряд із червоними цятками блищали світло-жовті й темно-сині цяточки, словом, його жилетка нагадувала шкіру жабки».

Дендизм був також надзвичайно тісно пов’язаний із гедоністичним життям. Гоголь, наприклад, страшенно полюбив італійську кухню під час свого перебування в Італії й, повернувшись до Російської імперії, часто готував пасту сам. Російський письменник Сергій Аксаков, до якого Микола Васильович часто навідувався в гості, згадував, як уперше куштував макарони, які Гоголь наказав спеціально принести аль денте:

Коли подали макарони, які, за наказом Гоголя, не були доварені, він сам почав куховарити; стоячи на ногах перед мискою, він засукав обшлаги і квапливо, і в той же час акуратно, поклав спочатку безліч масла і двома соусними ложками почав мішати макарони, потім поклав солі, потім перцю і, нарешті, сир і продовжував довго мішати. Не можна було без сміху і здивування дивитися на Гоголя; він так від щирого серця займався цією справою, ніби вона була його улюбленим ремеслом, і я подумав, що якби доля не зробила Гоголя великим поетом, то він був би неодмінно артистом-кухарем. Коли виявилася ознака, що макарони готові, тобто коли сир, що розпустився, почав тягнутися нитками, Гоголь з великою квапливістю змусив нас покласти собі на тарілки макарони і їсти. Макарони точно були дуже смачні, але багатьом здалися не доварені і занадто посипані перцем; але Гоголь вважав їх дуже вдалими, їв багато і не відчував потім ніякої тяжкості, на яку деякі потім скаржилися.

Ось такий от мак-енд-чиз по-гоголівськи.