Ми закохалися в Жуля Верна: уривок із книжки «Пам’ять — це ти»

П'ятнадцятирічний підліток Гомер, герой книжки «Пам'ять — це ти», яка скоро вийде у видавництві Лабораторія, — єдиний син заможної родини з Барселони. Він залишився сам під час хаосу громадянської війни в Іспанії.  Безтурботність його життя різко змінилася боротьбою за виживання і за те, щоб попри всі труднощі залишитися собою. Докладаючи неймовірних зусиль, щоб розшукати батька, він подорожує країною і постійно думає про Хлою — доньку фермера, яка врятувала його. Хоча їхні життя цілковито різні, та доля ще неодноразово даруватиме їм зустрічі. Гомер зустріне кохання всього життя, пізнає ціну справжньої дружби, зробить чимало геройських і нерозважливих вчинків, а шлях йому вказуватимуть ті, кого він зустрічає — прості подорожні й навіть загадкові примари американських індіанців, які намагаються повернути викрадені реліквії. Неочікувані зустрічі з Гемінґвеєм і Гітлером, поцілунки з Дорітою, любов і ненависть, радощі й біль, і головне — прагнення вижити й досягнути омріяних вершин — чи може все це бути життям однієї людини?

Ми читали цілими днями. Без сумніву, Хлоя давно хотіла довідатися, що ховалося на цих сторінках. Вочевидь, мати постійно їй читала, тож, натрапивши на книжку, вона не могла її залишити. Хлоя збирала книжки, бо мати вчинила б так само; цим дівчина показувала, що не забувала про неї. Уважайте, що це безглуздо, але мене підбадьорювало розуміння того, що вона також утратила матір. Гадаю, Хлоя почувала мій сум і водночас бачила, що тримався я досить гідно.

Відколи ми почали читати, Хлоя проводила в печері значно більше часу, а я перетворився на такого собі раба, який без перепочинку мав її вчити. Ми закохалися... у «Двадцять тисяч льє під водою». Так закохалися, що ночами Хлоя часто тікала з дому в печеру, заворожена історією Верна. Будила мене й змушувала читати.

Вона завжди трималася на безпечній відстані, але мене це не бентежило. Я страшенно тішився, що хтось заповнював мою порожнечу. Складав мені компанію. Отже, я читав і читав, відчуваючи, як її зелені очі пронизують мене із протилежного кінця печери. Вона потроху підходила ближче. День у день. Урешті ми сиділи пліч-о-пліч. Я читав, а вона гортала сторінки. Таку ми мали домовленість.

— Схоже, мені подобається слухати твій голос, коли ти читаєш, — невимушено сказала вона, не намагаючись зробити мені комплімент або сподобатися.

— Дякую... 

— Знаєш, чого мені хотілося б? — замислено промовила Хлоя. 

— Чого? 

— Познайомитися з капітаном Немо. 

— А мені — з канадцем Недом Лендом, — усміхнувся я. — Побачити китів... 

— Китів? Побачити «Наутилус»! 

— «Наутилус»? Побачити море! — завзято вигукнула вона.

 — Ти ніколи не бачила моря?

Хлоя мовчки похитала головою, заворожена цією думкою. Мене ж вона заворожила ще більше, бо я ніколи не зустрічав нікого схожого на неї. Коли живеш біля моря, починаєш дивуватися, що є люди, які ніколи його не бачили. Це так дивно, ніби ніколи не бачити неба.

— Колись я покажу тобі море, — упевнено промовив я. 

— Справді? — у неї заблищали очі, і я в них потонув. Певно, став геть схожим на дурника, бо Хлоя, неабияк знітившись, поквапила мене, щоб я негайно продовжив читати. Присоромлений, я послухався й поринув у читання, поки сторінки пурхали між її пальцями.

Гасова лампа почала тьмяніти, але мій голос лунав у стінах печери. Це тривало кілька годин.

— «Чи повірять мені? Не знаю. Зрештою, не в тім сила. Єдине певне: тепер я маю право говорити про морські глибини, бо ними проплив двадцять тисяч льє менш як за десять місяців, — відбув навколосвітню мандрівку і побачив стільки чудес у Тихому та Індійському океанах, в Червоному й Середземному морях, в Атлантиці, в південних і північних морях!

Я на мить спинився. Хлоя глибоко заснула, спершись на моє плече. Непосидюча дівчина, володарка гвинтівки Мосіна-Нагана, бешкетна й дика фермерка спокійно спала. Таке ставалося вже не вперше, і це була найкраща мить дня. Я міг дивитися на неї без остраху, що вона помітить. Обережно відклавши книжку, я наважився на справді хоробрий учинок: прибрав розкуйовджене волосся кольору вохри, яке спадало їй на обличчя. Сміливим я ніколи не був, але врівноважую це непомірною допитливістю. Хлоя була невимовно вродливою... Кожна риса її обличчя — досконала й неповторна. Вона була прегарна: відкинуте назад волосся відкрило все обличчя, а від тепла ковдр на щоках виступив рум’янець. Таке враження, ніби я побачив жінку, якою вона колись стане. Я не розумів, що зі мною відбувалося. Не міг відірвати очей. Серце калатало, ніби я видерся на верхівку гори. Невдовзі я збагнув, що більше ніколи не бачитиму її так, як колись.

— Що ти, в біса, робиш? — зненацька промовила вона.

— Що? — розгублено, нервово, істерично відповів я...

Вона сердито підвелася. А я відчайдушно вишукував таку-сяку правдоподібну відповідь.

— Чому припинив читати? 

— Я... я втомився. 

— А чому так на мене дивився? 

— «Так» — це як? 

— Ніби... не знаю... на їжу.

Я розреготався від нервів, не знаючи, куди подіти очі, а потім зачепився за те, що бачив багато разів, але жодного разу не розпитував.

— Я дивився не на тебе. А на твою... підвіску, — я показав на неї рукою. — Вона прегарна.

— Дякую, — досі підозріло відповіла Хлоя. 

— Це подарунок? 

— Ні. 

— Це один із твоїх скарбів...

— Це не один зі скарбів. Це найголовніший скарб. Найперший, — дівчина зняла підвіску й почала крутити її пальцями.

Вона нагадувала золоту монету з дивними символами й тисненням. Я ніколи не бачив нічого подібного.

— Де ти знайшла її? 

— Тут. У печері. 

— Тут?

 — Так. Вона була на ньому. 

— Перепрошую... «На ньому»? На кому? 

— На чоловікові, який був тут.

 — Тут хтось жив?

— Ні. Він був мертвий. Правду сказати, я не знаю, чоловік то був чи жінка. Але, судячи з розміру скелета, чоловік.

— Скелета? — я ненавидів, коли вона розмовляла зі мною так, ніби пояснювала звичайнісінький рецепт, усі інгредієнти якого лежали на столі.

— Коли я знайшла цю печеру, тут був лише скелет із цим медальйоном. Я подумала, що він йому більше не потрібен, тож скелет викинула, а медальйон лишила собі.

— А хто то був? — спитав я, та Хлоя тільки стенула плечима. — Більше нічого не було? Якого-небудь документа? Листа? Чогось, за чим його можна було б упізнати?

— Ні, — не надто впевнено відповіла дівчина. 

— Цей медальйон точно ховає за собою якусь історію... 

— За собою?

Хлоя його перевернула, а я розреготався. Вона окинула мене роздратованим поглядом. Дівчина ненавиділа, коли з неї сміються, тож я чимшвидше зробив серйозне обличчя.

— Я маю на увазі, що він точно має минуле. 

— Думаєш? 

— Авжеж. Усе має історію. 

— І що ж це, по-твоєму, за історія? 

— Не знаю. Я ніколи не бачив таких символів. Вони схожі... на іншу мову. Без сумніву, вони щось означають. 

— Що, наприклад?

— Мабуть, указують на захований скарб, — завзято відповів я. — Якісь координати, таємний острів... 

— Авжеж. Безперечно, Жулю Верне, — розреготалася Хлоя й знову почепила медальйон на себе. 

Тоді приниженим почувся вже я.

Передзамовити книжку «Пам'ять - це ти» Альберт Бертран Бас

В нашому інтернет-магазині laboratory.ua представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними

Замовляйте книги на сайті інтернет-магазину laboratory.ua: кешбек і безкоштовна доставка за замовлення від 500 грн

Більше цікавих та актуальних видань шукайте за посиланням у книжковому інтернет-магазині laboratory.ua