«Це був погляд XX століття»: уривок з книжки «Сім костелів. Готичний роман з Праги»

Осінь принесла в Прагу не лише холод і паморозь, а й ретельно спланований задум, що пов’язував жахливі вбивства, розкидані по старовинних костелах міста, із долею невдахи, на ім'я К. — тіні, вигнанця без роботи й майбутнього, але з пристрасною любов'ю до міста, яке повільно руйнувалося на його очах. Він жив у сутінках великої історії, що день за днем стирала стару Прагу і замінювала її порожніми й холодними будівлями. Страждання від безсилого споглядання цього занепаду точили його душу, доки на світло не вийшов загадковий лицар, який побачив у К. щось більше, ніж просто жалюгідного спостерігача. Нарешті настав час, коли таємниці, змінюючи свою подобу, повідають правду, яку століттями приховували величні костели, адже пробудився відкривач прихованих істин… Хто вбивця, а хто жертва? Чи винен той, хто заплющив очі на злочини? І чи зможе К., головний герой роману «Сім костелів. Готичний роман з Праги», знайти істину за завісами минулого, перш ніж його власне життя буде знищене? Відповіді заховані у стінах костелів, серед вузьких вулиць і місць, де зупинився час і ніхто сторонній не наважується зайти.

***

Історія моїх катастроф почала писатися в день, коли я отримав власне ім’я, або ж уже в день, коли я народився. Чи ще на дев’ять місяців раніше? А можливо, її наперед визначило народження мого батька — чоловіка з некрасивим прізвиськом, яке я успадкував.

Батьки мене не хотіли. Це через мене вони закріпили свої стосунки одруженням — з дощу та під ринву. Жорстокість, у яку мене в дорослому віці підступно втягнули, була лише логічним наслідком цього непорозуміння. Не знаю нічого більш убогого, ніж одруження, які укладаються у XX столітті, і вважаю себе щасливчиком, оскільки дожив до кінця цього мерзенного століття вільною людиною. Безумовно, це трапилось лише тому, що я вчасно обернувся назад, звернувся до минувшини, до її таємничих історій. Усіх неможливо переповісти, триватимуть лише ті, які цього варті. Моя власна історія, сьогодні вже давня минувшина, належить до найбільш дивовижних.

Почну зі спогаду, який до сьогодні застряг у моїй пам’яті і є есенцією мого дитинства — про подорож, яку батько подарував мені на восьмий день народження. Ми жили в місті Млада Болеслав, яке розташовувалось у краї тисяча й одного старого будиночка. Однак ми жили в спальному районі. Кожного літа батьки їздили у відпустку на озеро Махи і брали мене з собою, але похід до фортеці неподалік щоразу відкладали до наступного разу.

Аж ось настав восьмий день народження і батьків сюрприз — подорож на Бездєз. Тато дозволив мені сидіти на передньому сидінні, де був ремінь безпеки, який додавав більшої важливості, ніж урочиста генеральська стрічка з відзнаками. Я був щасливим, і хороший настрій не покидав мене протягом дороги, поки я вислуховував скарги на маму, які тоді звучали все частіше. Я не брав до голови батькових промов, вирішивши, що не дозволю зіпсувати собі день. Він забув, що я біля нього, і почав її ображати. Мати лінива, це і є причиною, чому вона постійно валяється на дивані; каже, що спече торт — та нехай замилює очі мені, а не йому, адже їй на мене начхати; з цією ідіотською фортецею я вже набридаю чотири роки — і зрештою, звичайно, саме він змушений зі мною їхати.

Але чого б він для мене тільки не зробив? Батько стискав кермо так, що аж пальці побіліли, і сварився з матір’ю, яка залишилась вдома. Він простягнув руку по цигарки і ніби лише тоді зауважив, що я сиджу біля нього. Тато здивувався, як я втиснувся в сидіння і як вільно висить на мені пасок безпеки. Тоді вони ще не регулювались автоматично. Батько засміявся з цього і розтріпав мені волосся на голові. Від дотиків його пальців у мене пекла голова, ніби він її шкрябав.

Татів настрій погіршився, коли з мотора почали долинати дивні звуки. Він уповільнив хід і крутив головою, аби краще чути, після цього відчепив мій пасок і дав зрозуміти, аби я переліз на заднє сидіння і приклав вухо до спинки, за якою був двигун. Нічого підозрілого я не чув, але я неналежно зосереджувався, оскільки ми якраз проїхали Білу під Бездєзом і між останніми домами над пшеничними полями промайнула панорама двох сіро-зелених верхівок гір і білої фортеці на тій, що була вищою — картина, яку я однозначно не бажав пропустити.

Мою незацікавленість у тому, як працює двигун, батько покарав на паркінгу. Він відмовився покидати машину, допоки ми не з’ясуємо причину загадкового стукоту в машині. Поки тато схилявся під капотом, я бігав від нього до першої кам’яної брами на підніжжі пагорба. Через неї йшов прастарий кам’яний шлях, який стрімко закручувався догори, розбите каміння палало теплом і кликало мене, аби я просто тут на місці влігся і закутався в його тріщинах, немов у перині. Якби батько пройшов повз, він би мене не зауважив.

Перебирання мотора тривало понад годину. Жодної поломки не було знайдено, усунути стукіт не вдалося. Попри це батько усміхнувся, дивлячись на мене і знизуючи плечима. Я ледь повірив своїм очам і хотів кинутись йому на шию, однак я знав, що він цього не любить. Коли тато зібрав свої інструменти, на вежі сільського костелу годинник пробив одинадцяту годину. Сонце палило, і набридали комарі. Батько взяв мене за руку і сказав, що ми можемо йти. Його долоня була повністю в мастилі, я подумав, чи він часом просто не хотів її так витерти. Тато зрозумів, про що я думаю, і захихотів. Я висмикнув долоню і втікав, неначе заєць. Мене підганяли злість і нетерплячість.

Був теплий літній день, і підйом до фортеці виснажував батька. Допоки він доповз до третьої брами, через яку був вхід на мури фортеці, і там, де ліс переходив у терня, над яким з цього боку височіла лише гола скеля, а на ній мури із зубцями і неподалік Чортова вежа, я вже п’ять разів встиг збігати до останньої брами і п’ять разів повернутися назад до нього, щоразу розчаровуючись через його повільність. Дорогою я зустрічав багато людей, наближався полудень — і всі прямували донизу, лише ми йшли догори. Я тішився, що вся фортеця буде лише моєю. Я все життя вважав її своєю.

Радість мені зіпсував чоловік, який вештався нагорі з цигаркою в кутку злостивого обличчя. Від будки, яка слугувала касою, аж до перших буків на самій верхівці північного схилу, тягнулася дощана огорожа, довжиною з десяток метрів і заввишки з дорослого чоловіка. Вона замикала простір перед останньою брамою з важкими дубовими воротами. Якщо ви хотіли побачити край, ви мали б повернутися дорогою трохи назад і спробувати побачити крізь крони дерев Бржегинське озеро неподалік, а за ним на північному сході також озеро Махи, або ж, цього я тоді ще не знав, пройти на друге подвір’я фортеці, звідки на південній стороні видно замок Гоуска, а навскіс від нього Ржіп, а одного разу на рік і шпиль катедри на Градчанах — однак лише за вітряної погоди і якщо хмари висять геть високо на небі.

Я замислив обійти огорожу і роздивитися все в північному напрямку. На самому краєчку схилу я планував прослизнути на другу сторону й опертися об грубо тесані дошки, але щойно вийшов за межі простору, визначеного для відвідувачів, до мене підстрибнув чоловік з цигаркою, схопив за плече і сказав:

— Тобі не можна, — вимовив він це коротко і жорстко, з іноземним акцентом.

Я перелякано дивився на нього: рівно зализане волосся, чия прямота викликала острах так само, як строгі вуса і чорна, затягнута ременем, куртка зі штучної шкіри. Я ніяк не міг зрозуміти, що цьому дивакові так заважає.

У цю мить з-за його плечей виринув батько. Я очікував, що він накинеться на цього чоловіка, але з якимось млявим жестом тато лише уважно подивився на мене і мовчки відтягнув мене до каси. Там він просичав мені на вухо, щоб я ні з ким тут не говорив. Я озирнувся на чоловіка з цигаркою; він дивився слідом за нами примруженими очима, дивним, незрозуміло підозрілим, можливо, й ненависним поглядом. Сьогодні я знаю, з чим його можна порівняти: це був погляд XX століття.

_________________________________________________________________________________________________________

Передзамовити книжку «Сім костелів. Готичний роман з Праги» Мілоша Урбана