«Добре. У мене все добре»: уривок із книжки «Усе, що ми не сказали»

Минуло кілька місяців від трагічної аварії, в якій загинула Гейлі – найкраща подруга Елли. Дівчина не може позбутися почуття провини, а кожен день у школі нагадує їй про ту страшну ніч. Але ще більше все ускладнюється тим, що Еллу тягне до Соєра – хлопця загиблої подруги. Намагаючись знайти розраду, Елла гортає щоденник Гейлі, і зіштовхується з таємницями Соєра. Вона усвідомлює, що має триматися від нього якомога далі, але щось всередині не дає їй це зробити… Яку ж правду приховувала Гейлі? І наскільки добре ми знаємо тих, кого любимо? Про все це у янґ едалт трилері «Усе, що ми не сказали». Публікуємо уривок із книжки у матеріалі.

__________________________________________________________________________________________________________

Читайте також:

• добірку цитат із книжки «Усе, що ми не сказали»
• розповідь Слоан Гарлоу про процес написання свого дебютного роману

__________________________________________________________________________________________________________

Цілий день я намагаюся бути невидимою. Я намагаюся ігнорувати і докірливі погляди, і теплі погляди співчуття, і очі, сповнені жалем. Але це неможливо. Коли я проходжу повз натовп дівчат біля фонтана, між ними западає тиша. На уроці англійської Сіма Патель — дівчина, з якою я не розмовляла з часів початкової школи — нахиляється до мене й пропонує пакетик жувальних цукерок Sour Patch Kids. 

— Я подумала, може, тобі знадобляться.

І коли я перед обідом стою біля своєї шафки, мене оточують люди, яких я намагалася уникати цілий день, — стара компанія. Ну, принаймні те, що від неї залишилося. Нія Вайлі, Бет Гарріс, Рейчел Еванс і навіть Скотт Логан з’являються поруч.

Відсутність Соєра помітна. Але немає втрати, яка б зрівнялася з тією, що залишила порожнечу в моєму житті розміром з кратер.

Насправді вони були друзями Гейлі. Нія та Бет бігали з нею в команді, Бет і Рейчел зустрічалися з початку старшої школи, а Скотт як той реп’ях, якого неможливо віддерти, як не намагайся, — наполовину клоун, наполовину зарозумілий підліток. Це Гейлі привела мене в цю компанію, у якій без неї тепер немає ніякого сенсу. Якщо я уникатиму їхніх дзвінків ще тиждень або орієнтовно стільки ж, мене викине на власну орбіту, і всім від цього стане затишніше.

А поки що Бет обіймає мене за шию.

— Елло, де ти була? Я так хвилювалася, коли ти не відповідала! Усе літо я дзвонила тобі майже щодня! 

Нія простягає руку, щоб обережно відірвати Бет від мене. 

— І як я вже сказала, я б, мабуть, теж не брала слухавку, якби ти мені надзвонювала, як навіжена.

Бет дує губи й притуляється ближче до Рейчел, а Нія хитає головою, кидаючи на мене погляд, яким просить вибачення. 

— Ми просто хотіли знати, як ти, Елло. Я маю на увазі, крім очевидного. 

— Так, ми за тобою сумуємо, — Рейчел усміхається мені; Бет киває на знак згоди. Нія штовхає ліктем Скотта, який стоїть позаду них і супиться у свій телефон. 

— Так, Елло, точняк, ми з тобою, — Скотт відривається від телефона лише на пів секунди. 

Нія дивиться на нього, потім повертається до мене, її погляд пом’якшується. 

— Дівчинко, як ти? 

Бет і Рейчел мають знервований вигляд. Скотту байдуже. Це значно легше прийняти, ніж погляд Нії — співчутливий, занадто добре свідомий усього.

— Було важко, але я в порядку. Чесно, — я з усіх сил намагаюся всміхатися, зачиняючи свою шафку. — Люди, ви не повинні за мене хвилюватися. Я вам вдячна за це, справді. Але зі мною все гаразд. 

Бет і Рейчел відчувають полегшення. Нія супиться: 

— Елло, ти ж знаєш, що можеш... 

— Ви чули її, — втручається Скотт, коли лунає дзвінок. — З нею все гаразд. Її чакри розкриті, аура чиста, Меркурій ретроградний, чи як там. Я запізнюся на іспанську. 

Нія спостерігає за тим, як він іде, але не штовхає його. Цього разу я вдячна, що Скотт такий козел. 

Але старими друзями все не закінчується. Кожен учитель теж хоче зі мною поговорити. 

Так само як і містер Вілкенс, вони м’яко беруть мене за лікоть, стишеними голосами запитують, як у мене справи. Що всі вони хочуть від мене почути? Чого всі вони від мене очікують за трихвилинну перерву між уроками? Все те, що я не змогла розповісти ні батькам, ні безлічі фахівців із психічного здоров’я за чотири місяці, відколи Гейлі не стало? Я даю їм єдину відповідь, яку можу. Єдину відповідь, яку вони хочуть почути: 

— Добре. У мене все добре. 

Якимось дивом час продовжує рухатися, наближаючи мене до кінця дня. Попри це, я почуваюся наче в човні, дерев’яні борти якого вкриті дірками, кожна з яких — спогад: порожня парта на третьому уроці, обідній стіл, за яким ми сиділи разом три роки, а тепер його зайняли новачки. Океан вирує, і я намагаюся залатати кожну дірку, щоб не дати бурхливим водам затопити човен. Хвилі безупинно накривають мене, я ледь не перекидаюся, але якось мені все ж вдається триматися на плаву. 

О чверть на четверту лунає дзвоник. 

Нарешті.

 Я біжу до вхідних дверей, аж тут мене зупиняє голос. 

— Міс Ґрем! Я вас шукаю.

Міс Ленґлі, учителька з гончарства, махає мені рукою з дверей художньої майстерні. Я з тугою дивлюся на подвійні двері в кінці коридору, на мерехтливий знак «Вихід», а потім підходжу до неї. 

— Вітаю, міс Ленґлі, — кажу я, поправляючи сумку з книжками на плечі, моя вроджена південна ввічливість бореться з відчайдушним бажанням піти. 

— Це швидко, я тільки хотіла вам дещо дати. 

Вона підіймає палець, а за мить знову з’являється переді мною з невеликою картонною коробкою в руках. На боковій її стороні від руки фломастером Sharpie написано «Елла та Гейлі». Всередині — два керамічні кухлі ручної роботи. 

І ось тут крихітний човен, який мені вдавалося тримати рівно весь день, починає йти на дно. 

— Я подумала, що ви захочете їх забрати, міс Ґрем, — у шепотінні міс Ленґлі звучить майже такий самий сум, який відчуваю я. — Їх випалили в печі вже після того, як... Я зберегла їх для вас. 

— Угу, — кажу я, не відриваючи очей від коробки. 

Це Гейлі придумала зробити кухлі одна для одної. Чашки для кави, якими ми планували користуватися, коли вступимо до Університету Джорджії та житимемо разом. Гейлі з такою гордістю показувала мені свій дизайн — кухлик із вигадливою літерою «З», викарбуваною збоку. «З» як... зубний протез. Коли я запротестувала, мовляв, не збираюся пити з горнятка для зубів, вона піднесла руку зауважуючи: 

— Зачекай, послухай. Цей кухлик тобі на все життя. Я просто готуюся до найкращої фази нашої дружби, коли ми будемо старими маразматичками. Уяви лише, як це буде весело. 

Очі Гейлі спалахнули зеленими пустотливими вогниками: 

— Щоразу, коли ми бачитимемося, ми будемо знову ставати найкращими подругами, — вона знизала плечима. — Ну, і тобі буде де зберігати свою вставну щелепу. 

Обидва кухлі вийшли чудовими.

Я ледве прощаюся з міс Ленґлі. Виходжу зі школи заціпеніла, не в змозі перестати дивитися на кухлі, що стукаються один об одного в картонній коробці. Я хочу відвести погляд. Дуже хочу. Хочеться викинути їх у прірву, але я розумію, що це все одно, що витягнути з тіла один орган і розтоптати його. Мені потрібно, щоб ці кухлики продовжували існувати.

Я проводжу рукою по кухлю, що зробила Гейлі. На дні є нерівність, яку вона забула відполірувати. Вдивляюся ближче й бачу маленькі закручені лінії — візерунок. 

Це відбитки пальців Гейлі. 

Глибоко всередині я усвідомлюю, що навколо мене існує світ. Може, якась трава, небо. Високі голоси вдалині. 

Але все, на чому я можу зосередитися зараз, — це відчувати пальцем цю маленьку вм’ятину. 

Усе відбувається так швидко.

Раптом переді мною спалахують фари, на мене несеться автобус. Крики, по-драконячому люто реве клаксон. Серце завмирає, у голові єдина думка: «Захистити кухлі». А потім я лечу назад. 

Я не вмираю.

Я врізаюся в щось тверде. Мій мозок безглуздо думає про цегляну стіну, але ця стіна тепла й у ній б’ється серце. Хтось висмикнув мене з дороги. Хтось урятував мене. 

Я підіймаю підборіддя й дивлюся в розширені панікою очі Соєра Гокінса. 

— Соєре!

Я задихаюся, вислизаючи з його обіймів, щоб поговорити з ним. Мій наплічник із книжками впав на шкільний газон, але я досі тримаю коробку з кухлями, які дивом не розбилися. 

— Елло. 

Соєр важко дихає, його обличчя застигло в німому шоці, одна рука на грудях, інша схопилася за густе волосся. Він робить кілька плавних вдихів, заплющує очі. Коли хлопець розплющує їх знову, вони палають гнівом.

— Елло, — гарчить Соєр, — про що ти в біса думала? Ти могла померти. Буквально померти. А якби мене тут не було, якби я не спостерігав за тобою? Господи! 

— А чого ти? — минає хвилина, перш ніж я усвідомлюю, що сказала це вголос. 

— Що? — він розгублено замовкає. 

— Спостерігав за мною? Дійсно, — я ковтаю, — навіщо взагалі мене рятувати? 

Катастрофа: мої очі наповнюються сльозами. Я більше не можу прикидатися, що зі мною все гаразд. 

Обличчя Соєра стає блідим. Вираз злості щезає, і, якщо це взагалі можливо, він здається більш враженим моїми словами, ніж попереднім інцидентом. Хлопець облизує губи, роззявляє рота й не може нічого вимовити. 

Я хочу почути його відповідь. Манюсінький діамант надії, що ховався всередині мене, благав залишитися, вислухати, що він скаже. 

Але я не хочу. Я не можу. Я знаю відповідь. І будь-яке добре слово з його вуст буде жалістю або милосердям, на які я не заслуговую. Я розвертаюся і йду геть. 

Хлопець не намагається мене зупинити. Крихітна іскра надії хоче змусити мене хоч раз кинути погляд через плече. Але я не озираюся.

І я присягаюся більше ніколи не розмовляти із Соєром.

__________________________________________________________________________________________________________