Вибір Лабораторії: Тімоті Снайдер «Шлях до несвободи»
Рубрика «Вибір Лабораторії» продовжується і сьогодні ми рекомендуємо книгу-розслідування американського історика й письменника Тімоті Снайдера «Шлях до несвободи». Книжковий інтернет-магазин Лабораторії налічує понад 2000 книжок від кращих українських видавництв, ретельно відібраних нашою редакційною й маркетинговою командами за принципом кураторського методу. Саме тому ми вирішили розповідати про ті книжки, які знаємо, любимо й особисто рекомендуємо нашим читачам. Про шлях від політики неминучості до політики вічності, олігархію й нерегульований капіталізм — читайте у матеріалі.
У 2018 році Тімоті Снайдер, історик та професор Єльського університету, зіштовхнувся зі скепсисом зі сторони своїх колег та інших експертів – а все через його сміливе й обґрунтоване твердження про те, що росія поступово перетворюється на фашистську державу. У лютому 2022 року світ переконався на власні очі, що Снайдер був правий.
«Шлях до несвободи. Росія, Європа, Америка» – безумовно, одна з найважливіших книг Снайдера для українського читача. Вона без прикрас та рамок, що обмежуватимуть чесний виклад інформації, розкаже про події та людей, що стоять за болісними розділами української історії, свідками яких ми зараз є. Автор аналізує події 2011–2016 років і ті трансформації, які відбувалися за той період в Україні, Америці, Європі та росії, аби відповісти на питання, чому ж ідея «кінця історії» – це помилка…
Доки світ гойдався між скепсисом і стурбованістю, Снайдер у«Шляху до несвободи» доводив: зло більше, ніж могло здаватися. Політтехнології (якими б очевидно абсурдними не були для нас, безпосередніх свідків подій), на жаль, успішно працюють з тими, для кого придумані. А щупальця «руского міра» настільки довгі, що дотягуються й через океан — що вже говорити про близьке сусідство з державою-терористом, злочинцем, крадієм, вбивцею.
Снайдер розкладає по поличам шлях не лише до несвободи, а й до кривавої війни у самому центрі Європи. Про події, учасниками яких нам довелось стати. І про путіна, політика якого не помре разом з ним.
Читати, аналізувати і переосмислювати, адже відмежуватися від усього того, що створило наше сьогодні — великий ризик для майбутнього, яке ми виборюємо. Бо ціна свободи страшна. І бо «сусід» нікуди не дінеться.
Ірина Юрченко — head of marketing
видавництва Лабораторія
Шлях до несвободи — це перехід від політики неминучості до політики вічності. Американці були вразливими до політики вічності, бо їхні досвіди вже послабили віру в неминучість. Трампова пропозиція «зробити Америку знову величною» зачепила струни в душах людей, котрі, як і Трамп, повірили, що американська мрія — мертва. Росія першою запровадила політику вічності, тож росіяни зналися на техніках, що підштовхнули в напрямі цієї політики й американців.
Легко зрозуміти, чому політика вічності так подобається заможним і корумпованим чоловікам, які керують країною беззаконня. Вони не можуть запропонувати соціальних покращень своєму населенню, тож повинні знайти щось інше, щоб урухомлювати політику. Замість обговорювати реформи, політики вічності вигадують загрози. Замість змальовувати майбутнє з можливостями і надіями, вони пропонують вічне теперішнє із визначеними ворогами та штучними кризами. Щоб це спрацьовувало, громадяни мусять зустрічатися з політиками вічності на півдорозі. Громадяни, які деморалізовані нездатністю змінити своє життєве становище, повинні змиритися із тим, що значення політики полягає не в інституційних реформах, а в щоденних емоціях. Громадяни повинні припинити мріяти про краще майбутнє для себе, своїх друзів та рідних і вибрати постійне повернення до звитяжного минулого. Матеріальна нерівність створює досвіди й симпатії, які можна трансформувати в політику вічності і на вершечку суспільства, і поміж його членів та членкинь. Коли російське телебачення 2017 року змалювало Ільїна як героїчного супротивника Більшовицької революції, справжнє повідомлення полягало в тому, що обіцянка соціальних покращень для російського народу була «сатанинською облудою».
У 2016 році Credit Suisse, вимірявши розподіл багатств, описала Росію як країну з найглибшою нерівністю у світі. Від розпаду Радянського Союзу лише росіяни, які потрапили до найбагатших 10 %, змогли отримати суттєві прибутки. Російська олігархія зʼявилася в 1990-х, але у 2000-х зацементувалася в єдиний клептократичний олігархічний клан із Путіним на чолі. На думку Credit Suisse, у 2016 році 10 % росіян належало 89 % багатств домогосподарств. США в тому звіті мали співмірні результати: 76 % заможності у 10 % (і ці 76 % зростали). Зазвичай мільярдерам належить 1-2% національних багатств. У Росії приблизно сотні мільярдерів належала третина країни. На вершечку гротескної російської перевернутої піраміди був Володимир Путін і його друзі. Найчастіше вони наживалися на продажу природного газу та нафти, не вдаривши пальцем об палець. Один Путіновий товариш, віолончеліст, не зміг навести жодної причини, з якої став мільярдером. Легко зрозуміти, чому політика вічності приваблює таких чоловіків. Значно вигідніше уярмити народ і сколихнути світ, ніж ризикувати втратити такі багатства.
Історія мільярдера-віолончеліста (як і багато інших фактів про олігархію) виплила на світ Божий завдяки роботі журналістів-розслідувачів. У 2010-х найкращі з них показували, як нерегульований міжнародний капіталізм створює стічні канави для національних багатств у проектах на кшталт Panama Papers чи Paradise Papers. Спершу тирани приховували і відмивали свої гроші, а відтак використовували їх, щоб підсилити авторитаризм у своїх країнах або поширити його за кордон. Гроші мандрують туди, де їх не видно: у 2010-х це були різноманітні види офшорного податкового раю. Проблема стала глобальною. За приблизними оцінками, за межі досяжності державних податкових агенцій в офшори переманд-рувало й осіло там від 7 до 21 трильйона доларів. Для росіян, які хотіли вкрасти, а пізніше відмити гроші, США створили особливо сприятливе середовище. Левова частка національних багатств Росії, які можна було спрямувати на побудову російської державності в 2000-х і 2010-х, осіли в підставних корпораціях у податковому раю. Багато цих корпорацій були в Америці.
У червні 2016 року Джаред Кушнер, Дональд Трамп-молодший і Пол Манафорт зустрілися з росіянами у Трамп-тавер, щоб обговорити російські пропозиції накапостити кампанії Клінтон. Одним із учасників переговорів був Іке Кавеладзе, який працював з Арасом Аґаларовим, російським забудовником і організатором конкурсу «Міс Всесвіт 2013», на який запрошували Трампа. Кавеладзе створював анонімні компанії в Делавері (мінімум 2 0О0). Це було цілком законно, оскільки штат Делавер (як і Небраска та Вайомінг) дозволяли засновувати компанії-привиди. Тільки в Делавері за однією адресою було зареєстровано 285 000 різних утворень.
Росіяни використовували компанії-«оболонки», щоб купувати американську нерухомість, переважно анонімно. У 1990-х роках Трамп-тавер була однією із двох будівель у Нью-Йорку, де можна було купувати апартаменти анонімно. Російська організована злочинність швидко скористалася з такої можливості. Як тільки десь дозволяли анонімно купити нерухомість, росіяни негайно починали купувати і продавати апартаменти, часто ховаючись за компаніями-«оболонками»: так перетворюючи брудні рублі на чисті долари. Під час правління Путіна такі махінації обібрали російське суспільство, сконсолідували російську олігархію і дали Дональдові Трампу змогу запевняти, що він «ДУЖЕ успішний бізнесмен». Так американська політика неминучості, ідея, що нерегульований капіталізм принесе демократію, підтримала російську політику вічності, яка полягала в тому, що демократія — підробка.
***
Переживати руйнування — це бачити світ вперше. Ми — спадкоємці світового порядку, який збудували не ми, а тепер нам доводиться спостерігати за занепадом, якого ми не змогли передбачити.
Щоб розгледіти власні часи, нам варто відійти від історій, спрямованих на заціпеніння, від міфів неминучості та вічності, прогресу і приреченості. Життя вирує не в цих історіях. Неминучість і вічність — не історія, а ідеї всередині історії, способи переживати власні часи, які пришвидшують проминання, але уповільнюють думки. Щоб роздивитися свій час, нам треба відсунути каламутне свічадо і побачити так, як бачать нас, побачити ідеї, якими вони є, побачити історію як власне творіння.
Чесноти постають з інституцій, які роблять ці чесноти бажаними й можливими. Чесноти унаявнюються, коли інституції руйнуються. Історія втрати слугує відновленню. Чесноти рівності, індивідуальності, правонаступництва, інтеграції, новизни і правди залежать одна від одної, а разом вони покладаються на людські рішення і дії. Напасти на одну з цих чеснот — напасти на всі й одразу. Підсилити одну — означає заохотити й інші.
Ми потрапляємо у світ, якого не обираємо, тож потребуємо рівності, щоб наші помилки навчали нас, а не озлоблювали. Тільки колективні публічні політики можуть створювати громадян із впевненістю особистостей. Нам, особистостям, варто зрозуміти, що саме треба робити: разом і поодинці. Ми можемо долучитися до демократії: з тими, хто голосували колись, і з тими, хто голосуватимуть потім. Цим ми створимо принцип правонаступництва й відчуття часу. Забезпечивши це, збагнемо, що наша країна — одна з багатьох, зрозуміємо, чому потрібна інтеграція, і зможемо вибрати, на яких умовах інтеграція відбудеться. Чесноти підкріплюють одна одну, але це не відбувається автоматично. Будь-яка гармонія потребує, щоб відповідно до чеснот діяли люди, щоб нове ненастанно підкріплювало старе. Без новизни чесноти помирають.
Усі чесноти покладаються на правду, і правда залежить від усіх чеснот. Найчистішу правду цього світу неможливо осягнути, але її пошук освітлює індивідуальні шляхи від несвободи. Спокуса повірити в те, що здається привабливим, завжди зіштовхує нас із праведного шляху: куди б він не вів. Авторитаризм починається тоді, коли ми більше не можемо відрізнити правдивого від привабливого. Циніки, які вирішують, що правди не існує взагалі, — це громадяни, які вітають тиранів. Тотальна недовіра щодо будь-якої влади — це наївність щодо конкретної влади, яка відчитує емоції і ширить ще більше цинізму. Шукати правду — означає прокладати шлях до індивідуальності між покірністю і самовдоволенням.
Якщо правдою є те, що ми — особистості, і те, що ми живемо в демократії, то кожен і кожна з нас повинні мати один голос, який важить так само, незалежно від заможності, раси, привілейованості чи місця, де ми мешкаємо. Рішення повинні ухвалювати окремі люди, а не «мертві душі» (росіяни так називають «кібер-голоси»), не інтернет-роботи, не зомбі з якоїсь огидної вічності. Якщо голос справді належить громадянину чи громадянці, то громадяни можуть присвятити час своїй державі, а держава може присвятити час громадянам. Така правда правонаступництва.
Правдою інтеграції є те, що жодна країна не встоїть самотужки. Фашизм — брехня про те, що ворог, якого вибрав лідер, є ворогом для всіх. За таких умов політика починається з емоцій і небилиць. Мир стає немислимим, оскільки ворог за кордоном необхідний, щоб контролювати власне населення. Фашист каже «народ», а йдеться про «частину людей», а точніше тих, хто йому саме тепер подобається. Якщо громадян й інших жителів країни захищає закон, то закон може стосуватися й інших держав. І як держава потребує принципу правонаступництва, щоб існувати в часі, так вона потребує й інтеграції, щоб існувати у просторі.
Якщо нема правди, то не може бути й довіри, і в людській порожнечі не виникатиме нічого нового. Новизна народжується поміж груп людей: підприємців і мисткинь, активістів і музиканток. Щоб існували групи, потрібна довіра. В умовах недовіри й ізоляції творчість й енергія спрямовуються на параною і теорії змови, на гарячкове повторення попередніх помилок. Ми любимо говорити про свободу зібрань, але свобода і полягає у зібраннях. Не збираючись, ми не можемо оновлюватися чи змінити правила.
Підтримка рівності та правди тісно залежать одна від одної. Коли нерівність дуже глибока, для знедолених правда вартує надто багато, а для привілейованих — надто мало. Спілкування між громадянами покладається на рівність. Втім рівності без фактів не досягнути. Особисті досвіди зіткнення з нерівністю легко можна пояснити якоюсь байкою про вічність чи неминучість, але колективні дані про нерівність вимагають здійснення політик. Якщо ми не знаємо, наскільки нерівномірно розподіляються світові багатства, скільки фінансів заможні приховують від держав, ми не знатимемо, звідки почати.
Якщо ми побачимо історію такою, якою вона є, то побачимо і своє місце в цій історії. Ми побачимо, що можемо змінитися. Побачимо, як нам стати кращими. Ми зупинимо бездумну подорож від неминучості до вічності й зійдемо зі шляху до несвободи. Розпочнеться політика відповідальності.
Взяти участь у створенні такої політики — це вдруге побачити світ. Студіюючи чесноти, які унаявнює для нас історія, ми співтворимо оновлення, якого ніхто не може передбачити.
