Життя всередині війни: уривок з книжки Надії Сухорукової
Здавалося, що це неможливо. Проте місяцями весь світ у прямому ефірі спостерігав, як російська армія знищує Маріуполь разом з його мешканцями. Серед тих, кому довелося пережити цей жах, була і Надія Сухорукова. Не впасти у відчай їй вдалося лише завдяки власному щоденнику, який сьогодні став книжкою «#Маріуполь #Надія». Відверто і до болю емоційно, вона показує місто очима його мешканки. Але насамперед — демонструє силу надії, яку неможливо знищити навіть найпотужнішими бомбами. Ілюстрації до книжки створював інший мешканець Маріуполя — художник Данііл Немировський. Публікуємо уривок із видання.
Моє прекрасне, моє неповторне, моє різне, моє найулюбленіше місто. Вибач нам. Ми сприймали тебе як належне, а ти було великим щастям. Ми ходили твоїми вулицями й майже не помічали, яке ти гарне, який у тебе легкий і світлий характер. Восени ти засипало все навколо різнобарвним листям, узимку закидало снігом, улітку прикрашало зеленню, а навесні розквітало тюльпанами й бузком.
Торік біля маминого під’їзду було море тюльпанів. Матуся сама їх посадила й виростила. Люди ставали перед ними навколішки. Щоб понюхати й не пошкодити краси.
Цього року серед зими раптом з’явилися проліски. Я фотографувала їх на третій день війни. Вони нахиляли білі голівки й тремтіли від холодного вітру. Хотілося їх чимось накрити: вони ж мерзли. Мама ними дуже пишалася, часто підходила й милувалася.
Вони стояли маленькі та беззахисні, а навколо вже все гриміло. Білоголові дуже швидко зникли під сміттям, попелом та уламками минулого життя. Війна ненавидить ніжність і красу, вона їх нищить. Потворна й бездушна, змітає все на своєму шляху вибуховою хвилею ненависті.
Ми спочатку не розуміли, що відбувається. Думали, це швидко минеться, вірили, що наше місто не посміють убити, що нас захистять. І знову буде маріупольська весна.
У приморському парку зацвітуть сакури, на театральну площу злетяться голуби, бо якийсь малюк накришить їм хліба, стежками міського саду ганятимуть дитячі автомобільчики, і серйозні маріупольські карапузи в них наїжджатимуть на ноги матусь із яскравими візочками.
Ми думали, що війна — це непорозуміння. Що божевільного диктатора вб’є блискавка. Він вийде з бункера, щоб подихати повітрям, а йому в тім’ячко вдарить електричний розряд із неба. Ми всі були впевнені в цьому. І чекали, що наша мрія здійсниться в найближчі кілька днів.
Наприкінці лютого місто ще було. На вулиці бавилися діти. Це видавалося таким дивним… Усі чули звуки вибухів удалині, а на дитячому майданчику бігали мої маленькі сусіди в барвистих курточках. Їхні голоси нагадували щебет птахів, і я була впевнена, що вони нащебечуть мир.
Першими з дворів зникли саме діти. Їхні батьки, бабусі та дідусі ще виходили з під’їздів, щоб набрати дощової води або зварити на багатті суп. Заодно розмовляли одне з одним, обмінювалися новинами, які добували в сусідніх дворах.
Потім поменшало дорослих. Увечері на вулицю виходили тільки безстрашні. Ніхто з маріупольців не знав, коли починається комендантська година: не було зв’язку, а за останніми даними заборонялося виходити після четвертої дня.
Найстійкішими виявилися собачники. Вони виходили на прогулянку, навіть коли вибухи були зовсім близько. Потім виходили тільки ми з Енджі. Куди поділися інші? Мабуть, наші розклади перестали збігатися.
І одного разу на вулиці не лишилося нікого. Окрім війни. Вона вже хазяйнувала там. Повиганяла всіх, хто їй заважав. Повбивала тих, хто не хотів іти, погрожувала тим, хто намагався її спровадити. Зрештою вона примудрилася стерти з лиця землі все живе і зруйнувати кожен будинок, навіть найменший і найнепомітніший.
Ми всі ховалися від неї. Думали, що вдасться її обдурити. Якщо сидіти в підвалах, вона нас не помітить.
Ми казали одне одному: «Це ненадовго. Треба протриматися ще кілька днів». Запевняли, що в Маріуполь повернеться колишнє життя, коли виб’ють орків. Ми будували плани, що спочатку дадуть світло, потім — воду. З газом, певна річ, буде важче: багато хто поїхав, отже, увійти у квартиру газівники не зможуть. Та нічого: ми потерпимо без газу. Головне, аби Маріуполь більше не мучили.
Ми вірили в це і тому постійно чекали, що завтра перестануть стріляти. Але «завтра» — слово не для війни. Під час обстрілів і бомбардувань його не можна вимовляти. До наших послуг було тільки «сьогодні». Спочатку ціле «сьогодні», потім половинка, потім година з «сьогодні», потім хвилини. А за кілька днів до від’їзду «сьогодні» теж зникло. Залишилося одне довге каламутне лихоліття. У ньому досі живе безліч маріупольців, які не змогли вибратися з пекла.
«Яке сьогодні число? А день тижня?». — «Навіщо тобі? Хіба не однаково...».
