Оксана Забужко — українська письменниця, авторка двадцяти книжок різних жанрів (поезія, проза, есеїстика, критичні студії), літературознавиця, філософиня, публіцистка, громадська діячка.
Оксана Стефанівна Забужко — українська письменниця, поетка, есеїстка й філософиня, авторка «Польових досліджень з українського сексу», «Музею покинутих секретів» та Notre Dame d’Ukraine. Вона працює з особистим голосом і культурною пам’яттю: інтимна розмова може розгорнутися в історію кількох поколінь, а читання літературного твору — у дослідження витіснених частин української культури.
Родинна історія, філософія та літературний дебют
Забужко народилася 1960 року в Луцьку в родині вчителів. Її батько, літературний критик і перекладач, пережив сталінські репресії та заслання. У 1968 році родина переїхала до Києва. Цей контекст важливий для біографії авторки, у чиїй творчості родинне знання й офіційні версії минулого часто не збігаються.
Вона закінчила філософський факультет Київського університету, а 1987 року захистила дисертацію про естетичну природу лірики. Викладала естетику та працювала в Інституті філософії НАН України. У 1990-х читала курси з української культури й літератури в університетах США, зокрема як стипендіатка Фулбрайта.
Перша поетична збірка «Травневий іній» вийшла 1985 року. Далі з’явилися «Дириґент останньої свічки» та «Автостоп». Поетична робота розвивалася разом із філософськими студіями про українську ідею, Івана Франка й Тараса Шевченка. Після появи «Польових досліджень з українського сексу» 1996 року Забужко зосередилася на професійному літературному письмі.
Від особистого монологу до родинного роману
«Польові дослідження з українського сексу» побудовано як напружений монолог письменниці. Розмова про кохання й тілесність переходить у питання мови, влади та можливості говорити від власного імені. Синтаксис рухається за думкою оповідачки: повернення, відступи й зміни інтонації дозволяють передати суперечливий досвід без рівної хронологічної дистанції.
У «Музеї покинутих секретів» 2009 року масштаб розширюється до кількох поколінь і часових планів. Пошук журналістки Дарини Гощинської з’єднує сучасність із воєнним минулим, родинними таємницями та історією УПА. Розгалужена композиція показує, як наслідки вибору переживають людей, які його зробили. У 2013 році роман отримав польську літературну премію «Анґелус».
Забужко працює також у короткій формі. «Сестро, сестро», «Казка про калинову сопілку» та інші твори використовують родинну історію, фольклорний мотив і психологічну напругу в компактнішому масштабі. Жіноче мовлення у цих текстах має власну пам’ять і право пояснювати те, що в іншій оповіді могло б залишитися другорядним.
Культурні дослідження й публіцистика
Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій пропонує авторське прочитання Лесі Українки та культурної традиції, з якої вона вийшла. У «Апокрифі. Чотири розмови про Лесю Українку» Забужко веде діалог із Блаженнішим Святославом Шевчуком; їхні бесіди доповнюють тексти самої Лесі Українки.
«І знов я влізаю в танк…» збирає публіцистику 2012–2016 років про Майдан, російську агресію та інформаційне поле. За цю книжку авторка отримала Шевченківську премію 2019 року. «Планета Полин» поєднує культурні портрети й есеї про мистецтво та пам’ять; вона перемогла в категорії «Есеїстика» Книги року BBC-2020.
«Найдовша подорож» виникла після початку повномасштабного вторгнення й розгортає відповідь західному читачеві про історичне тло війни. «Як рубали вишневий сад, або Довга дорога з Бад-Емса» поєднує родинну пам’ять, архівний пошук і роздуми про витіснення української культури. Обидві книжки представляють позицію Забужко як публічної інтелектуалки й дослідниці колоніального досвіду.
Мала проза в антологіях і вибір першої книжки
За інтересу до особистого монологу доречно почати з «Польових досліджень», до великої родинної оповіді — з «Музею покинутих секретів», до культурної есеїстики — з «Планети Полин». Короткі тексти можна читати в колективних добірках: «Українська сучасна проза: 25 найкращих оповідань», «Шалені авторки», «Шалені тексти» та «З непокритою головою».
Окремі тексти Забужко ввійшли також до «КНИГА LOVE 4.0. Жінка, що кохає» та антології «Воєнний стан». Це спільні видання багатьох авторів, а не нові одноосібні книжки письменниці. Вони дають інший спосіб читання: зіставити її голос із сучасницями й авторами інших поколінь.
