16 березня – другі роковини бомбардування росіянами Драмтеатру у Маріуполі

16 березня 2022 року російська авіація завдала удару по Маріупольському драматичному театру, який слугував укриттям для великої кількості людей. Події цього дня зафіксовані у книжках двох маріупольчанок: Надії Сухорукової («#Маріуполь,#Надія») — журналістки, яка під час блокади Маріуполя вела щоденник у соцмережах, і Тані Касьян («Наше. Спільне») — письменниці, журналістки і громадської активістки. Публікуємо уривки у матеріалі.

Ілюстрація: Данііл Немировський із книги #Маріуполь #Надія

Проспект Миру летів уперед і впирався у драмтеатр. Театральний сквер після реконструкції — з фонтанами та алеями — був надзвичайно гарним. Як наречений на весіллі. Театр нещадно розбомбили 16 березня 2022 року. Я вже знаю, щó вибухова хвиля зробила з людьми у будівлі, але дізнаватися подробиці нема сили. Один із акторів театру, Сергій, розповісти їх не може. Я знала його до війни, потім бачила з ним інтерв’ю, коли він виїхав із Маріуполя. Це двоє різних людей.

Саме Сергій, із дружиною Женею, виводив слово «Діти» біля Маріупольського драмтеатру. Вони старанно промальовували букви, щоб їх було видно і з космосу. Вони вірили, що цей напис урятує. Почувалися чарівниками, які захищають своє місто і людей у театрі. Рашистський літак перервав надію, що всі вціліють, і віру у справедливість. Як виявилося, у світі її більше немає. Вона померла — 24 лютого.

Сергія завалило, він вибрався, витягнув Женю, допоміг іншим людям. Зробив усе, на що спромігся. Але ночами тепер не спить. Відчуває провину. Вважає, що мав би врятувати кожного чи лягти під завали з мертвими. Синдром того, хто вижив.

(уривок із книжки Надії Сухорукової «#Маріуполь,#Надія»)

* * *

Після усіх жахіть, які вони бачили дорогою, район Драмтеатру здавався вцілілим серцем міста. Усередині було дуже багато мешканців, і це давало відчуття безпеки: тут можна залишатися. Незважаючи на купу людей, Драмтеатр жив організовано: новоприбулих записували у списки. Це робили для того, щоб їх могли знайти родичі, адже театр став також інформаційним пунктом. Сюди приходили не лише як в укриття, тут можна було поїсти, дізнатися останні новини та почути щось про рідних.

Скільки там розмістилося мешканців, складно сказати. Це була десята або одинадцята година ранку — час найбільшої концентрації людей. Марія з родиною не одразу змогли знайти собі місце. Зала та сцена зайняті повністю, підвал, перший та другий поверхи теж, вони знайшли куточок лише на третьому. Але люди були не лише в театрі, а й на площі та у сквері поруч, бо чекали на евакуацію.

Марія боялася, що через таку кількість людей їх не пустять, але їм відповіли, що вони можуть знайти будь-яке вільне місце, сходити за потреби у медпункт і ставати в чергу по гарячий чай. Після двох тижнів крижаної води це був найсмачніший чай у житті. А тут ще повідомили, що «на обід будуть сосиски, а незабаром ще й автобуси під’їдуть евакуаційні, лише посуд собі знайдіть».

На цій хвилі піднесення вона залишила близьких і пішла до дядька, який жив поруч, — провідати, узяти посуд для їжі та набрати води. Повертаючись, побачила, як мчить літак. Дівчина встигла лише присісти на землю, а через мить почула, як розривається бомба. За деревами театрального скверу піднявся дим, через кілька метрів вона побачила шмат червоного даху театру, купу розкиданого каміння та зламаних гілок.

Уже опинившись біля службового входу, вона зрозуміла: сталася катастрофа. Третій поверх горів, бокова стіна повністю впала на польову кухню, хтось поранений, хтось б’ється в істериці, хтось рве на собі волосся... І всі вигукують імена близьких. Маша кинула на землю баклажку та посуд і рвонула шукати своїх, заволавши: «Кутнякови-и-и!». Вона оббігла театр і заскочила у головний вхід: у повітрі холу стояла біла хмара зі штукатурки, люди в паніці — лізли на сходи, спускалися донизу. На якусь мить їй здалося, що вона божеволіє: з-під землі лунали голоси. Це були ті, хто опинився під завалами.

Крізь клуби пилу виднілася величезна люстра, що лежала на землі під нахилом, а зі стелі пробивалися сонячні промені. Дівчина дісталася балкончика, де мала би бути сестра з сусідами, але побачила лише криваві розводи. Тоді знову вибігла на вулицю, продовжуючи кричати прізвище своєї родини, і раптом почула: «Маша!». Уся її сім’я та сусідська родина були живі. Марія лише встигла добігти до них, аж раптом посеред усього галасу хтось заревів: «Пожежа! Рятуйтеся!».

Люди ринули з театру на вулицю. Та ворог не збирався давати ні секунди послаблення і вдарив артилерією по тих, на кого нещодавно скинув бомбу. Треба було бігти далі. Куди? Куди бігли ноги. Від чого? Від своєї смерті.

(уривок із книжки Тані Касьян «Наше. Спільне»)