Автори Лабораторії: Альона Рязанцева про мрію написати книжку й свій сміливий письменницький експеримент
Рубрика знайомства з авторами й авторками Лабораторії продовжується! Сьогодні це Альона Рязанцева — сучасна українська авторка, яка пише у жанрах романтичної комедії та кримінального роману. Народилася у Сіверськодонецьку, студенткою переїхала до Харкова. Там вивчала журналістику у Каразінському університеті та п'ять років працювала на телебаченні як кореспондентка, ведуча та редакторка. Деталями написання книжки «Не закохуйся, Єво!», які нам розповіла авторка, ділимося у матеріалі.
_____________________________________________________________________________________________________________
До повномасштабного вторгнення я…
Погано себе пам'ятаю. Можливо, змушую забути той час, тому що ніколи більше туди не повернусь? За рік до повномасштабного вторгнення я закінчила магістратуру Каразінського університету. Життя тільки починалось: навчання позаду, попереду — улюблена робота, великий приголомшливий Харків, друзі, кохання, сміх.
На той час я вже кілька років працювала на Суспільному телебаченні (Харківська філія). Знімала новинні сюжети, була ведучою ранкової програми, а згодом і вечірньої, аналітичної. З кореспондентки виросла до випускової редакторки. Щодня я дізнавалась щось нове.
Ці слова я написала у 2021 році:
Я літала гелікоптером, каталася на пожежній машині, бачила, як роблять бетонну плитку, годують десяток телят, утрамбовують сміття на сотнях кілометрів. Я спілкувалася з астрономами, вченими, письменниками, з президентом, винахідниками, альпіністами, медиками, людьми з інвалідністю, з військовими, політв'язнями, трансгендерами, феміністками, націоналістами. Разом із цими людьми я плакала, сміялася, злилася, захоплювалася, вчилася бути цинічною. Я вдячна цій професії за можливість пізнавати життя. Воно таке важке, але до біса цікаве.
У лютому 2022 я мала відпустку. Виходячи з редакції, я іронічно всміхнулась колегам:
— Сподіваюсь, війна не почнеться і ми зустрінемося у понеділок!
Ні у який понеділок ми, звичайно ж, не зустрілися. 24 лютого разом з близькими ми виїхали з Харкова. Дорогою зустріли родичів з мого рідного Сіверськодонецька та поїхали у невідомому напрямку.
_____________________________________________________________________________________________________________
Про книгу
Дорога врешті-решт привела нас до маленького села Кунча на Хмельниччині. Прожили ми там пів року, за які багато чого навчилися — від спринтерського купання у тазику до опанування нових навичок на роботі. Працювати я почала дистанційно. Зазвичай писала статті, монтувала відео і навіть почала вчити вебдизайн. А ще я багато думала — вільного часу у селі було вдосталь — про книгу. Книжки. Письменництво.
Треба сказати, що якби мої стосунки з письменництвом описати, як книгу, то вона б мала троп “другий шанс” або “від кохання до ненависті й навпаки”. У школі я мріяла стати письменницею. Писала новели, вірші, повісті. Твори на уроках літератури? Легко — і собі, і подружці напишу. Сценарій/п'єса для шкільної вистави? Нема приємнішого заняття. Прочитати книгу за ніч? Звична справа.
Ситуація погіршилась, коли я, сіверськодонецька 18-річка, переїхала до Харкова. Великий університет, найімпозантніша кафедра на філфаці, купа талановитих одногрупників. Здавалось би, ось зараз мої амбіції як злетять!..
Натомість вони гепнулись на підлогу. У мене не стало сил їх підіймати — доросле життя, велике місто, нова реальність вимагали багато енергії. Відтак я сховала мрію про власну книжку в шухляду тумбочки. Зазирнула туди тільки тоді, коли звичне життя перевернулось догори дриґом.
Коли опиняєшся за сотні кілометрів від рідного міста та міста, в якому залишилась робота, друзі та дім, то постійно розмірковуєш. Про життя. Смерть. Життя попри смерть. І навпаки. Тоді я спробувала подивитися на свої 25 років критичним оком й запитала себе — а чому ти не зробила нічого, аби втілити свою мрію у життя? Чому за чверть століття ти не зробила бодай спроби написати книгу?
Думаєте, після таких уїдливих питань я взяла ручку у руки (чи, скоріше, відкрила google-документ)? Аж ніяк! Я сказала собі, що:
- У мене взагалі-то не було часу;
- Без зв'язків у видавництво не попадеш;
- Письменництво — це тривала, енерговитратна і неприбуткова справа. А у мене і так проблем вистачає.
Але я почала писати якісь замітки. Спостерігала за місцевими. Надихалась природою. Дивилася на безтурботних курочок і коней, які гоцали дорогами на рівні з машинами. Прислухалася до себе. Мабуть, це було найскладніше — до повномасштабної війни мій внутрішній голос заглушав ритм великого міста, божевільна робота, щоденна підземка, урешті-решт.
У Кунчі ж пазл склався. Ні, я не почала тоді писати «Не закохуйся, Єво!». Але я нарешті впритул підійшла до тумбочки, всередині якої припадала пилюкою найбільша мрія мого життя.
_____________________________________________________________________________________________________________
Про назву книги
А потім я опинилась у Львові. І на курсі Litosvita. Я все ж таки написала книгу (не з першої спроби, але ж написала!) Згодом її опублікують під назвою «Афера. І нічого зайвого».
Але тоді, восени 2023 року, я про це ще не здогадувалась. Я думала, що навряд мою книгу аж ось так просто опублікують, тому саме час… написати нову. І не просто якусь там книгу — а романтичну комедію про переселенців.
Знаю, дивне поєднання. У той час я читала багацько ромкомів, але всі вони були закордонні, тобто абсолютно відірвані від українських реалій. А які в нас реалії? Війна. Переселенці. Евакуація. Інвалідність. Депресія. З такими компонентами не вийде хороший ромком, еге ж? Тому я додала те, про що ми, живучи в умовах повномасштабного, іноді забуваємо. Я додала кохання, дружбу, родину, гумор, надію. Навіть секс!
Ромком про війну — це експеримент. Я розповіла про нього на курсі Litosvita, боячись скептичних поглядів та критики. Але нічого подібного не зустріла. На одному з практичних занять у нас було завдання придумати десять назв майбутньої книги. Разом з викладачкою та студентами ми обирали, який же неймінг пасуватиме найкраще.
«Не закохуйся, Єво!» — експеримент, мій перший ромком, найвідвертіша книга. Звичайно, у ній багато вигаданого, перебільшеного чи навпаки применшеного. Але це той простір — книжковий горокракс? — якому я віддала частинку себе. Тієї Альони, яка втратила два найрідніших міста. Тієї Альони, яка вперше за багато років не знецінює себе, а втілює мрію у життя. Тієї Альони, яка вчиться існувати й знаходити хороше у цій новій реальності.
_____________________________________________________________________________________________________________
Коли закінчиться війна, я...
А якою буде інша реальність? Чи буде в ній мир і спокій, як колись? Чи хоча б примарне відчуття безпеки? Не знаю. Коли закінчиться війна, я маю поїхати до рідного міста. Не “хочу” чи “планую”, а маю. Повинна. Чи вистачить сил це зробити? Чи зможу я дивитися на місто, яке просочував окупантський піт? Сподіваюся, зможу.
Насправді я не фантазую про закінчення війни. Занадто крихка ця мрія, мрія про перемогу. Її не сховаєш у тумбочку, як це було з письменництвом. Вона гігантська, ні в який ящик не поміститься. Я не мрію, але сподіваюся. І пишу книжки — з ними очікування проходить краще.
_____________________________________________________________________________________________________________
P.S.: Список потенційних назв, які програли «Не закохуйся, Єво!». Якщо якась з них вам сподобалась, напишіть про це в коментарях:)
1) Секс у великому селі
2) Село переселених сердець
3) Евакуйоване серце
4) Між життям, смертю та селом
5) Рай всередині пекла
6) Кохай залізо поки гаряче
7) Історія попелюшки переселенки
8) Виживуть сильні. І закохані
9) Єва, де твій Адам?
_____________________________________________________________________________________________________________
