Автори Лабораторії: Ольга Богомаз про свій перший роман, мову героїв, локації і обкладинку книжки
Продовжуємо знайомити з авторками Лабораторії. Ольга Богомаз — письменниця-дебютантка і авторка книжки «Весілля Настусі», яка невдовзі вийде у Лабораторії. Це роман про подорож додому і спроба задокументувати у пам’яті малу батьківщину саме такою, якою її бачить авторка. Ідея книжки виникла ще у 2014 році, коли рідне місто Ольги пережило російську окупацію. Своїми думками про назву роману, сюжет, мову героїв і локації Ольга Богомаз поділилася у матеріалі.
Про що цей роман?
Роман про подорож додому — на український Схід.
Чому з’явилася ця книга?
Можна сказати, що книга почалася у 2014 році. Моє місто тоді пережило окупацію з мінімальними збитками — не було великих жертв і руйнувань, територію деокупували, навала пішла на південь. По степах залишалися бліндажі — деякі, схоже, були збудовані в тих самих місцях, що й у 40-их роках.
Кожного літа я приїжджала додому і мене не полишало відчуття, що я дивом не втратила цю землю, що мені пощастило ходити тими ж дорогами, степом, вулицями, що і в дитинстві. Ще до повномасштабного вторгнення в Україні було багато людей з Донецька, Луганська, які цієї можливості вже не мали. З’явилося бажання задокументувати у пам’яті малу батьківщину такою, якою знаю її я.
У «Весіллі Настусі» є просто-таки детальні описи простору і рефлексії щодо нього. Тут локації важать не менше за героїв. Щонайменше тому, що місце завжди переживає людину.
Для кого цей текст?
Перш за все, для людей, які читають. Я думаю, у романі є точки дотику для широкої аудиторії. Герої перебувають у пошуках, осмислюють свій досвід, переживають зміни та втрати, — кожен з нас може сказати це про себе на певному етапі життя. Врешті, кожен сідав у поїзд або автобус, їхав у знайоме або малознайоме місце. Ця книга про подорожі, які нас змінюють — а це глобальна метафора життя.
Чому герої книги розмовляють двома мовами?
Рішення залишити російську було прийняте не відразу. Пам’ятаю, я почала читати роман Олени Стяжкіної «Смерть лева Сесіла мала сенс» про Донецьк, і зрозуміла, що двомовна схема також може спрацювати у моєму романі.
Під час написання книги я аналізувала, якою мовою говорять головні герої в конкретній ситуації та часовий період, розмірковувала, чому саме так, орієнтуючись при цьому на свій досвід комунікації, у тому числі на Донеччині. Українськомовні та російськомовні персонажі, з одного боку, перебувають у різних «таборах», з іншого — постійно взаємодіють. Правду кажучи, у моменти взаємодії вони мені диктували правила гри (з огляду на мовну реальність середовища), а не навпаки. І за цим було страшенно цікаво спостерігати!
У якому жанрі написаний роман?
Я жартома називаю це міксом роуд-новел і родинної саги. Насправді саги у прямому розумінні там немає — хіба що фрагментарна родинна історія, яка охоплює лише три покоління.
Чому така обкладинка?
На обкладинці зображено вказівник на трасі, розташований на повороті на Слов'янськ. Це місце є ключовим зараз — на військових картах також. Водночас знак вказує основні напрями в житті героїв — на схід, у рідне місто, і на північ. Один з головних героїв, знаходячись тут, говорить: «Це перехрестя, немов початок моєї власної топографії».
Коли почалося обговорення обкладинки, я не могла придумати більш влучного образу для всієї книги.
Чи є прототипи у героїв?
Ні. Я боялася, що хтось із героїв буде схожий на моїх реальних знайомих. Мене і досі це непокоїть. Оскільки я дебютантка і не маю досвіду у «розрулюванні» таких ситуацій, залишається сподіватися, що пронесе.
Чи реальні локації у романі?
Так, реальні. Приблизно за пів року до того, як закінчила писати останній абзац, я проїхалася майже тим самим маршрутом, що й герої. Мені хотілося задокументувати простір так, щоб його можна було б відтворити по цих записах, якби якась зла сила його знищила. Пам’ятаєте, у Джойса: «Якби Дублін було зруйновано, місто можна було б відтворити за допомогою моїх книг»? Я переслідувала ту саму мету, звісно, у міру своїх здібностей.
Чому міста у книжці залишаються безіменними?
Якщо ви публікуєте книгу загадок, то можете написати відповіді на останній сторінці, а можете — поруч з самою загадкою. Перший варіант — набагато цікавіший.
За бажання читач дуже швидко розшифрує всі явки. Я не бачу сенсу писати у тексті — «оце Пирятин, а це — Лиман». Це швидко ґуґлиться. Анонімізація дає можливість відчути близькість до простору, про який ви читаєте. Більшість українських міст справді схожі. Я впевнена, що десь ви знайдете такий самий вокзал, сцену на центральній площі й кафе «Казка. Можливо, навіть у рідному місті.
Чи реальні історії з книжки?
В основних лініях я уникала переказувати історії та біографії знайомих людей. А от серед побічних є абсолютно реальні. Наприклад, історія про міст і сірник.
Чи буде продовження «Весілля Настусі»?
Ні. Це закінчена історія. У більшості людей на планеті не дуже цікаве життя і його можна переказати буквально в контексті одного роману, що я і зробила. Брат і сестра їдуть додому, на весілля молодшої сестри, але потрапляють не на весілля. І тут, щоб пояснити, що сталося і станеться, треба розповісти, як вони народилися, чим займалися і що планують робити далі.
Книжку Ольги Богомаз «Весілля Настусі» очікуємо із друку у квітні.
коріння (здається, оці рослини чимось нагадують самих донеччан, чи не так?). Сюжет, який став - ні, не основою роману, - він став чудовою рамкою до Донеччини.
Мене не дуже обходили перипетії й повороти доль; либонь, таких людей можна знайти скрізь. Проте образи дійових осіб цілком виразні, опуклі й логічні.
Роман сприймається дуже цілісно, він абсолютно не пафосний і не надривний, хоча й багато сторінок його просякнуті болем. Тим цінніше, що авторці вдалося сформувати який дивний клубок відчуттів. Так, ніби я сама їхала додому.
Дякую.