«І в піснях, і в книгах для мене все крутиться навколо ритму»: Джош Малерман, автор трилера «Пташиний короб», про сліди й ритми, які привели до письменницького успіху
Джош Малерман — автор тривожного трилера «Пташиний короб», який порівнюють з «Птахами» Гічкока, а також з кращими творами Стівена Кінга й культового фантаста Джонатана Керролла. На основі роману Netflix і данська режисерка Сюзанна Бір зняли однойменний постапокаліптичний фільм жахів (2018) із Сандрою Буллок у головній ролі. У матеріалі ділимося розповідями автора про раннє захоплення історіями, шлях до письма й музики та важливу деталь у процесі написання «Пташиного коробу».
____________________________________________________________________________________________________________
Розкажіть трохи про себе
Привіт! Я виріс у Мічигані, навчався у Мічиганському університеті, а потім переїхав до Нью-Йорка, де ми з найкращими друзями заснували гурт. Ми гастролювали майже сім років — без квартир і домівок, жили виключно в дорозі. Саме в ті яскраві, божевільні дні я нарешті дописав свій перший роман Wendy. Відтоді все закрутилося — 40 романів, постійне (і приємне) жонглювання між книжками й альбомами. А часом ще й фільмами. (І я хочу ще більше цього!)
Коли Ви вперше усвідомили любов до письма та історій?
Я не усвідомлював цього тоді, але зараз, озираючись назад, бачу крихти слідів. Комікси в дитинстві. Вірші у школі. Оповідання в коледжі. Потім — десять років спроб написати роман, перш ніж нарешті завершити перший. І після цього все вирвалося назовні, як прорвані шлюзи. Напевно, найважливішим моментом було повернення з баскетбольного турніру. Я грав у виїзній команді, ми перемогли, і коли я повернувся додому, то написав 40-сторінковий опис усього. Це було ще в школі. Тоді навіть три сторінки здавалися великим обсягом… А тут — сорок! Я не одразу зрозумів, що це шлях письменника, але коли завершив першу книжку — побачив усі ті сліди, які мене вели.
Які ключові уроки Ви засвоїли як письменник за десятиліття після дебютного роману?
Продовжувати робити все так, як робив до того, як тебе «прорвало». Завжди пам’ятати, що найбільша нагорода — це завершення самої книги, і всі інші хвилювання тьмяніють у порівнянні з цим.
Горор розширюється, відкриваючи авторам нові простори для концептів і тем. Яку пораду можете дати тим, хто шукає свою нішу в цьому жанрі?
Мене лякають тренди. Вони схожі на рухомі мішені. Водночас я вже написав 14 книжок до виходу першої, тож маю зараз близько 24 завершених. І часом дуже спокусливо видати ту, яка зараз «в тему» за трендом. Але моя порада: ти думаєш, що маєш «свій» голос, і є голоси, які здаються еластичнішими, сміливішими, ніж твій. Це як у музиці. Молодий музикант може подумати: я ніколи не буду таким багатогранним, як Девід Боуї, тож навіть не намагатимусь. Але річ у тому, що ти — не Боуї (і дякувати за це! Боуї — це Боуї, а ти — це ти). І навіть якщо ти дієш, як діяв він — результат буде інший, але все одно твій. Зрозуміло? Моя думка така: берися за ідею, яка трохи поза твоїм образом себе, і щойно це зробиш — ця книжка стане частиною твого голосу, стилю, тебе. І якщо зробиш це не раз — станеш ближчим до митця, яким прагнеш бути.
Розкажіть про свій письменницький ритуал
Колись я писав романи у турне — в автобусі, фургоні, у барах, ресторанах, у будинках друзів, у батьковому підвалі, у кав’ярнях. Всюди. Зараз я здебільшого в офісі — і на програвачі завжди саундтрек із фільму жахів. Але я все ще готовий писати будь-де, і, можливо, варто було б так і зробити. Може, колись щось надихне мене написати наступну книжку від руки. Я люблю цей процес. Одне, що я помітив: хоч загального ритуалу й немає, але для кожної книжки виникає свій окремий. «Пташиний короб» я писав з 8:00 до 11:30 щодня, по ~4300 слів. Досвід завжди різний, але внутрішньо — послідовний. І є одна дивна річ (не вірю, що розповідаю це): я підморгую сторінці або екрану, коли думаю, що класно вийшла страшна сцена. Так. Підморгую книжці, мовляв: «Так, ми зробили це».
.jpg)
Розкажіть про гурт The High Strung і як виникла любов до музики?
Мої друзі Дерек, Чад і Джон грали в гуртах ще з років десяти. Я тоді ще не думав, що маю таку «жилку», але вже тоді писав — дивакуваті комікси, цілком емоційні вірші, згодом короткі оповідання. А потім Чад, Джон і ще один друг Адам покликали Дерека й мене приєднатися до гурту. Дерека — бо він неймовірний ударник, мене — через близькість. Ми й так постійно зависали разом, тож, певно, нас сприймали як комплект. Вони сказали: «Ми дістанемо тобі орган, Джош, навчимо кількох акордів, і ти гратимеш з нами. Нічого складного». Насправді складнощі були, але мені дуже подобалось бути частиною цього всього. А справжнє захоплення з’явилося одного вечора, коли ми з Дереком грали в його підвалі — орган і барабани — і до нас прийшов наш друг Марк Овен. Він почав співати вірші — свої й мої — під наш акомпанемент. Саме тоді двері в написання пісень для нас із Марком відкрилися, і ми одразу туди ступили.
Коли Ви створюєте пісню й коли історію, чи це подібні творчі простори?
Найбільший зв’язок, який я відчуваю, — це присутність барабанщика в моїй голові, коли я пишу книжку. Невидимого, скаженого, з голим торсом, який вибиває один і той самий ритм упродовж усього чернеткового варіанту. Іноді цей ритм дивний, і я розумію це тільки під час редагування. Але іноді це прямий «чотири на чотири» — ідеально рівний. «Пташиний короб» був саме таким. Думаю, це через те, що Чад Стокер, наш басист, насправді часто був лід-гітаристом, а я з Дереком тримали ритм. Тому і в піснях, і в книгах для мене все крутиться навколо ритму. Руху. І підтримки стабільного, тривожного біту упродовж усього письма.
Ви пишете чесно, без прикрас, не уникаючи заглиблення в жах і терор. Чи є ідеї, навколо яких хотілось би вибудувати історію, але бракує сміливості?
У мене справді є кілька ідей, які повертаються знову й знову — і які для мене занадто жорстокі. Вони майже як забіяки: ніби дражнять мене. Кажуть: “Давай, Джоше, не бійся, напиши нас.” Я чув, як дехто каже, що саме такі ідеї — ті, які тебе тривожать найбільше — й треба писати. Але чесно… ці ідеї… вони темніші, ніж я сам. І в них немає мистецтва. Комусь це, може, й цікаво — брутальність без прикрас звучить ефектно. Але це не означає, що мої тексти менш страшні… ні-ні. Просто… менш жорстокі.
У «Пташиному коробі» Ви не показали, як виглядає чудовисько. Воно залишилося тим, чим його уявляє читач. Через це монстр став чимось аморфним, ще страшнішим, ніж якби мав щупальця чи дихав вогнем — бо він міг бути усім одночасно. Це було свідоме рішення з самого початку, чи виникло в процесі написання?
Приблизно на половині чернетки я подумав: “А ти покажеш їх, ці створіння?” Потім, десь на третій чверті я вже казав собі: “Еммм, Джоше?” А коли почав наближатися до фіналу, то зрозумів: я не покажу. І це стало справжнім відкриттям у процесі письма, бо раніше я не бачив у горорі нічого подібного. Але, як я вже казав, я завжди шукаю ту одну тривожну ноту, яку можна провести крізь увесь роман — один чіткий ритм — і для мене було очевидно: показати істот означало б повністю змінити цей ритм. А чи знаю я, як вони виглядають? Чи коли-небудь знав? Ну… я знаю рівно стільки, скільки знає Мелорі. І цього мені достатньо.
____________________________________________________________________________________________________________
Джерела: thenerddaily.com, nelsonagency.com, grimdarkmagazine.com
____________________________________________________________________________________________________________
Купити книжку «Пташиний короб», Джош Малерман
В нашому інтернет-магазині представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними
