___________________________________________________________________________________________________________Скільки часу пішло на написання книжки і як виглядає Ваш письменницький процес? Ви друкуєте чи пишете від руки? У Вас багато чернеток чи раптові спалахи активності? Чи Ви заздалегідь ретельно прописуєте сюжет і структуру?
Ідея мого персонажа Ґаустіна, який засновує «клініки минулого», аби створити захищений час для людей, що втрачають пам’ять, з’явилася в мене 15 років тому. За останні шість–сім років я усвідомив, що минуле може бути «прихованим чудовиськом», і його колективне повернення — зовсім не невинне. У цей період я почав проводити багато досліджень — зокрема, рік провів на стипендії в Центрі Кулмана Нью-Йоркської публічної бібліотеки. Сам процес написання тривав майже три роки.
Я завжди спочатку пишу перші чернетки або нотатки від руки у блокноті, а вже потім переношу їх на комп’ютер. Так виходить, що я завжди завершую свої романи сьомою версією. Основна структура сюжету — перехід від клінік минулого, що працюють з приватною пам’яттю пацієнтів, до європейських «референдумів про минуле» — була закладена з самого початку. Але я той автор, який любить слідувати за мовою і самими історіями. Я вважаю, що мова розумніша за нас. Я прийшов у прозу з поезії, тому кожне слово для мене має значення. Я пишу свої романи речення за реченням. І якщо я досягаю того моменту, коли починаю чути голос оповідача з його мовою та ритмом, іноді навіть сам дивуюся, як розгортається історія — отже, це добре для книжки.
Я не люблю романи, які пишуться як таблиця, де автор з самого початку знає, що буде в кожній клітинці. Я хочу, щоб історія хвилювала мене, була природною і людяною — не прямолінійною мандрівкою з точки А в точку Б, а дорогою з блуканням і відкриттями. Тим паче, що роман про втрату пам’яті — як особистої, так і колективної — не міг бути написаний інакше.
Яким був досвід роботи з перекладачкою книжки Енджелою Родел? Наскільки тісно ви співпрацювали над англомовною версією? Чи давали якісь поради? Чи були несподівані або приємні моменти?
Я люблю працювати безпосередньо з перекладачами, отримувати від них запитання й відповідати на них. Я завжди підозріло ставлюся до перекладачів, у яких немає жодного запитання. Бо я знаю, що залишаю в тексті багато пасток — відсилань, цитат, алюзій. Для автора, для якого мова є головним інструментом, мої книжки точно не з легких для перекладу.
Я вважаю, що Енджела Родел виконала справді вражаючу роботу. Вона мала перекладати не лише сам текст, а й контекст усіх історій усередині роману. Роман грає з реконструкціями різних десятиліть ХХ століття, і в багатьох місцях потрібно було правдиво передати сленг епохи. У цьому новому конструюванні минулого активуються різні шари мови й пам’яті. Як перекласти минуле — як особисте, так і колективне? Як перекласти націоналістичний кітч різних країн, що згадуються в романі?
Пам’ятаю, англійська легко прийняла назву книжки, яка є неологізмом. А от у французькій, іспанській та данській гра слів із «бомбосховищем» не спрацювала. Інша проблема стосувалася прямої мови — в оригіналі вона не маркована. Болгарською це легше сприймається, ніж англійською. Ми довго обговорювали з редактором, чи варто вживати лапки, чи залишити все, як є. Урешті вирішили ризикнути — і тому Енджелі довелося перекладати два голоси: Ґаустіна та оповідача, які чергуються, переплітаються й розділяються. Ця взаємодія голосів є логічно важливою для роману, тож я радий, що ми зберегли такий підхід до прямої мови.
Якби Вам довелося обрати три художні твори, які найбільше вплинули на Вашу письменницьку кар’єру, що б це було — і чому?
Передусім — історії моєї бабусі, які я слухав у дитинстві. Історії, де вигадка й реальність змішувалися, де не було чіткої межі між кінцем одного і початком іншого. У них звучали голоси, шепіт, і завжди було якесь диво наприкінці. А герої жили в тому ж селі, що й ми.
Потім — перша історія Андерсена, яку я прочитав самостійно, — «Дівчинка з сірниками». І ті сльози, крізь які я щоразу знову відкривав цю історію, як лінзою. Я не довіряю письменникам, які не плакали над цією історією. Над темою смерті й дитинства. Думаю, вона вплинула на моє письмо — і на мого персонажа Ґаустіна, який каже: «Є лише дитинство і смерть, і нічого посередині».
І нарешті — два ключові твори, які стали основою для «Часосоховища» і для осмислення теми часу й пам’яті загалом: «Зачарована гора» Томаса Манна та «Фунес пам'ятливий» Борхеса. Манн для мене дедалі важливіший — своєрідний Айнштейн літературного й історичного часу. А Борхес дає змогу відчути приватне пекло пам’яті. Я завжди мріяв мати таку суперпам’ять — на все скороминуче: на хмари і собак о третій годині дня.
Чим пояснюється фрагментарна природа Вашого стилю оповіді?
Я усвідомлюю, що це не простий стиль письма. Я завжди писав на межі оповідних очікувань; у мене є ціла колекція відмов від видавців, які вибачались за те, що не можуть прийняти мої тексти, бо вони недостатньо лінійні. Але роман не обов’язково має бути поїздом, що рухається з пункту А в пункт Б — він може розгалужуватися, так само, як і наші думки.
Чому роман «Контрабандист історій» такий лаконічний?
Тоталітарні ідеології вимагають монументальної пам’яті про монументальні речі — а я вважаю важливим культивувати пам’ять у зворотному напрямку: пам’ятати про речі крихкі й смертні.
У книжці згадується Ваш юнацький інтерес до сцени сексу на 28-й сторінці «Хрещеного батька» Маріо П’юзо...
Люди забувають, що за тоталітарних режимів бракувало не лише товарів і громадянських прав, а й еротизму. Ця сторінка, разом із уривками з кількох класичних текстів, входила до переліку «дозволеного еротизму» нашого підліткового віку в умовах соціалізму. Моя іспанська перекладачка написала, що взяла іспанське видання «Хрещеного батька», щоб процитувати цей уривок — а його там не було. Цензура Франко просто його вирізала. Виявляється, що наш сором’язливий болгарський соціалізм був відвертішим за франкістську цензуру. Тепер іспанські читачі можуть прочитати цю «втрачену» сторінку «Хрещеного батька» завдяки перекладу з болгарської. Смішно.
___________________________________________________________________________________________________________
Якою є Болгарія як місце для письма?
Для мене це простір, наповнений історіями, що здебільшого досі не розказані — через культуру мовчання, яка тягнеться ще з часів комунізму, коли було безпечніше не висловлювати свою думку. Мої перші серйозні публікації припали на період після 1989 року — тоді в усьому відчувалася енергія й спільність, це був ніби карнавал. З роками це відчуття дещо зникло, але перемога на Міжнародному Букері знову надихає письменників: можна писати своєю мовою — і тебе почують.
Як виглядає Ваше робоче місце?
На самому початку, коли я ще пишу в блокноті, я можу бути будь-де. Це може виглядати дивно — бачити когось, хто посеред дня записує щось у блокнот у випадковому місці. Я обожнюю післяобідній час. Але коли починається справжнє письмо, я віддаю перевагу сталості — одне й те саме місце, ранок і тиша.
Останні два романи я написав у Болгарії та в кількох «пристанищах», де мені надавали простір і час на місяць-два (письменницькі резиденції в Європі та США). Самотність допомагає. Я починав писати вірші на звороті квитків на автобус — це гарна школа лаконічності. Поезія, яку я досі пишу, — це форма, яка не вимагає тривалого перебування в «власній кімнаті» — такій кімнаті, якої я так і не мав. Але коли носиш із собою блокнот, будь-яке місце може стати такою кімнатою: кафе, лавка. Саме так я накреслюю свої романи. Мій перший роман «Природний роман» зберіг саме таку «записникову» структуру.
Раніше я багато курив, але більше — ні. Я зрозумів, що якщо історія тебе захопила, тобі більше нічого не потрібно: ні кави, ні сигарет, ні горішків. Головне — не втратити ритм мови.
___________________________________________________________________________________________________________
Що читаєте зараз?
Люблю перечитувати старі книжки. Зараз це Одіссея. Мій батько нещодавно помер, і це, очевидно, впливає на те, що мене цікавить. Одіссею часто читають як пригоду подорожі, але це також історія про сина, що шукає загубленого батька. Мені також подобається щось прикладне: довідник садівника, поради для аматорів-пасічників тощо. Я ще не пасічник, але, можливо, колись буду.
Знаменитий болгарський футболіст Христо Стоїчков порівняв вашу перемогу в Міжнародному Букері зі своєю нагородою «Золотий м’яч»...
Енджела і я дуже зраділи. Він був одним із перших, хто нас привітав, як і багато інших відомих спортсменів і акторів. У Болгарії не так вже й багато приводів для загального святкування, тому люди сприйняли цю перемогу дуже особисто. Радіти так щиро через успіх книжки — це прекрасно. Хто знає, можливо, це знак, що література тут досі щось означає — принаймні не менше, ніж футбол.
___________________________________________________________________________________________________________
Джерела: theguardian.com, thebookerprizes.com
___________________________________________________________________________________________________________
Купити книжки Ґеорґі Ґосподінова
В нашому інтернет-магазині представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними
Замовляйте книги на сайті інтернет-магазину laboratoria.pro: кешбек і безкоштовна доставка за замовлення від 500 грн
Переглянути інші зарубіжні видання
