«Межі реальності»: розмова Анни Грувер та Віри Курико про високу полицю, магічний реалізм, репортажну чесність і те, чому ми досі говоримо з батьками у текстах

В межах фестивалю Книжкова країна на ВДНГ відбулася подія за участі двох авторок видавництва Лабораторія: Анни Грувер, авторки роману «Нерухомість», і Віри Курико, авторки роману «Летиція Кур'ята та всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька». Модерувала подію випускова редакторка видавництва Лабораторія Юлія Прядко. Ми розсунули межі реальності і цього вистачило, щоб хтось упізнав себе, а хтось дозволив рушниці в сімейній шафі назавжди змовкнути. Найцікавіше із розмови публікуємо у матеріалі.

__________________________________________________________________________________________________________

Як ви пояснили б одна одній свої романи?

Віра: Якби я розповідала тобі про свій текст, то хотіла б сказати про те, що це історія, яка була колись цілісною і зрозумілою. І можливо навіть важливою для когось. Але в якийсь момент вона розсипалася, як скляна куля. І мій текст — це спроба дбайливо склеїти уламки. Вони лягають на місця, але тонкі тріщини лишаються. І саме вони говорять. Це рефлексія кількох поколінь моєї родини (вона в мене була божевільна і залишається божевільною). І в кожному поколінні є хтось, хто від нічого робити робить дуже багато дурних і цікавих речей.

Анна: Я давно починала з того, що нерухомість — це про те, що ніщо не є однозначним, як і сама назва роману, як і всі персонажі. Про те, що нічого не може бути чорно-білим, про складність в цьому світі, якої не хочеться уникати і про яку хочеться говорити в усіх її відтінках. Про те, що попри всю тривожність, попри це передчуття катастрофи, яка вже настає, все одно у цьому світі можлива зустріч з такою романтикою. Можлива закоханість і свобода. 

Форма і «межі реальності». Обидва романи розмивають межі реального. Чому для особистих історій ви обрали саме такі форми?

Віра: Моя історія автобіографічна. І я пишу про те, що знаю найкраще — про себе. Мені важливо безупинно рефлексувати над тим скільки в мені принесеного доброго й недоброго, скільки нашарувань генетики і досвідів попередніх поколінь. Тому я уважно обираю форму. Це оповідь, яку я мусила розповісти, бо вона болить.

Передусім це історія про мого батька і наші складні стосунки. Я його точна копія, і щоразу, дивлячись у дзеркало, ніби сперечаюся з ним. Це змагання майже неможливо виграти. Я звертаюся до магії не через любов до жанрової умовності магічного реалізму. мені треба написати історію так, щоб їй ніхто і ніколи не повірив.

Мій тато вже вісім днів не бере слухавку. Він прочитав книжку, і я чекаю, коли відгукнеться. Пишу йому повідомлення й щоразу нагадую: це фікшн, вигадка. Не знаю, що зачепило його більше те, де я перекроїла реальність чи те, що впізнавані ситуації й люди. Але це мої вигадки. Коли він нарешті відповість, ми зможемо про все поговорити. Поки що знаю одне: з ним усе гаразд, він просто обмірковує.

Анна: Для мене писання спосіб прожити це ще раз і водночас віддалитися настільки, щоб історія стала ніби чужим життям. Відгуки читачів вражають: багато хто пише, що впізнали себе в Миші. Це мене шокує. Ніби люди проживають частинку мого досвіду замість мене і водночас щось здобувають для себе. Це ламає моє уявлення про власну винятковість. Те, що здавалося приватним божевіллям на периферії мого життя, виявляється спільним місцем. І тут я цілком погоджуюся з тим, що сказала Віра: саме це було для мене важливим у першому романі («Її порожні місця», видавництво Старого Лева прим.ред) — нестримне бажання виговорити весь біль, який розпирає зсередини, витягти його назовні, майже так, ніби вирвати з себе хребці, витягти травму й нарешті подивитися їй у вічі.

Мені справді було необхідно написати перший роман автобіографічно й навіть назвати героїню своїм ім’ям. У тій книжці я чесно проговорювала травму підліткового віку і втрати дому, бо вважала, що в таких речах ми не маємо права фальшивити. У другому тексті навпаки було вкрай важливо відійти від себе. Якщо в «Її порожніх місцях» я писала про підлітковість, то в «Нерухомості» мене цікавить процес старіння, інший вік, інший масштаб досвіду.

Після першої книжки я розуміла очікування читачів: мовляв, молода авторка й далі розповідатиме про себе. Тож у «Нерухомості» хотіла розірвати цю тишу/інерцію між двома текстами й збудувати іншу оптику. Так, у романі залишилися речі, запозичені з мого життя (скажімо, досвід роботи в музеї, окремі постаті), але головна героїня — це точно не я. Ба більше, Миша менш травмована, ніж я. Це було принципово: показати іншу чутливість без опори на власну біографічну рану.

Хто вони — Летиція і Миша?

Віра: Мені було важливо дати героїні рідкісне ім’я. Мабуть, тому, що й моє власне — Віра — у моєму університеті було єдиним. Якось я познайомилася з дівчиною на ім’я Летиція й, перепитавши кілька разів, чи правильно почула, попросила дозволу зробити це ім’я іменем героїні. Вона без вагань погодилася. А вже згодом, у Харкові, за кілька днів до виходу книжки, у фойє до мене підійшла інша дівчина, простягнула руку: «Привіт, я Летиція». Моя подруга, яка знала всю цю історію, мало не впала — мовляв, ну як таке можливо!

Якою я бачу Летицію? Вона має щось екзотичне в зовнішності: кучеряве, норовливе волосся, яке ніяк не приборкати; довгі спідниці, найчастіше зелені, з великими кишенями, у які можна запхати пів дому — книжки, історії, сигарети. Книжки бажано невеликого формату, щоб легко вміщалися до тих кишень. Вона не схожа на мене — радше на ту, якою я хотіла б бути: сміливішу, певнішу, рішучішу версію себе. Але в моїй звичній брехні і з моїми звичними правдами.

Анна: Це для мене непросте запитання, зазвичай я волію лишати зовнішність героїні на уяві читача. Але спробую.

Миша — дівчина, яку кожен і кожна з вас знають. Можливо, ваша колишня однокурсниця чи однокласниця. Завжди все знає, складає всі іспити на найвищі бали з першого разу, але тримається осторонь. Її хвалить бабуся («яка добра й вихована дівчинка, завжди вітається»), керівники цінують за пунктуальність і відповідальність. Про її проблеми ніхто не здогадується. Це може бути навіть колишня дівчина вашого друга і ви досі не розумієте, звідки вона взялася у його житті. Дуже дивна дівчина, яка завжди мовчить в компаніях. Зовні вона може бути і привабливою, і звичайною. Я уявляю її невисокою, дуже худорлявою, майже непомітною. Вона має такий специфічний стиль одягу, це для неї важливо. Вона екоактивістка й веганка, віддає перевагу українським брендам, любить зелені відтінки, трохи м’яті сорочки, светри, у яких можна сховатися. Великі окуляри. Русяве волосся, можливо заплетене в косу.

Власне, ми всі її бачимо.

Батьки і діти: чому ми знову тут?

Віра: Я не вмію вигадувати. Це моя проблема з дитинства. Брехати, мабуть, уміла, а от вигадувати ні. Тому ця історія справжня. Існують і рушниця, і дім. У всіх моїх героїв є реальні прототипи серед моїх родичів.  головна історія тут дійсно про стосунки Летиції з її батьком Дмитром.

В мене був батько, і я дуже люблю свого батька, але я терпіти не можу чоловіка моєї мами. Це завжди впливало на мої стосунки з батьком. 2014 року батько зник із мого життя й не повернувся. Він живий, нині на війні, але так і не обрав сім’ю. Він обрав військо. Там йому добре, удома — ні. Мама ж усіма силами намагалася бути хорошою дружиною для чоловіка, який, можливо, цього не заслуговував. Я бачу, як багато моїх подруг так само тягають цю барву за собою і не можуть зрозуміти, чому так сталося. Я щоразу питаю себе чи маю право жити щасливіше, ніж живе моя мама? Коли заходжу до магазину й хочу купити пальто, згадую: у мами було одне, «парадне», і мене накриває провина. Вона не могла, а я — можу. Чи маю на це право?

Коли ми дивимося на фотографії предків, ми дивимося не лише в минуле, ми дивимося і в майбутнє. Моя родинна історія — це історія виживання. У моїй родині є така плавна лінія людей, які завершували свій шлях у психіатричній лікарні. А я якраз чиста копія цієї лінії. Тож, намагаючись зрозуміти поведінку батька, як він любив маму у спосіб, неочевидний для мене, я водночас намагаюся зрозуміти, що може статися зі мною і як не завершити свій шлях із нашою сімейною рушницею. Рушниця в книжці вже не стріляє — це родинний експонат, і мені важливо, щоб так було й у житті.

Ця історія можливість говорити про себе й про те, що я ношу від багатьох поколінь. Я тут лише тому, що вижили мама й тато, що вижили їхні батьки. Стільки людей мусили вистояти, аби я народилася й прожила своє правильне чи неправильне життя. Тож у мене ніби немає морального права не розколупати власне серце й не зрозуміти, як і чому я сьогодні тут.

Анна: Я з Донецька. І для мене питання хто ми є невіддільне від того, ким були наші батьки й дідусі з бабусями. Те, що ми вижили — дар і велика відповідальність. Мій особистий досвід тут інакший ще й тому, що майже всі родинні архіви лишилися в Донецьку. Звідти вдалося вивезти лише один сімейний фотоальбом. Ті, хто звідти, розуміють, яке це щастя просто мати кілька світлин. Тож погоджуся, Віра відповіла дуже точно й щиро. Розмова про батьків завжди веде далі до історії родини, наших міст, країни, до питання, ким ми є насправді. Ми часто мішанка національностей і усе це переплетення, якщо уявити його під землею, і є тим ґрунтом, на якому стоїмо.

І для мене це трошки інакше, тому що я свої стосунки з батьками в книжках радше не пропрацьовую, але материнська тема все одно присутня — зокрема в «Нерухомості». Є сцена, де Миша заходить до магазину й розуміє, що це одяг, який ні вона, ні її мама не можуть собі дозволити. Вона навіть ніби зневажає ці речі, вони здаються їй не тим чи немодними, та попри це усвідомлює, що навіть якби подобалися, вони все одно лишалися б недосяжними. У неї є таке собі уявне пальто, яке вона вже успадковано не може мати.

Через відсутність материнської фігури в житті Миши вона почасти проєктує на чоловіків потребу у батьківстві і шукає опори там, де її бракує. Спершу має молодшого хлопця, а згодом знаходить старшого чоловіка, який поступово знімає з неї відповідальність. І не тільки її, на жаль. Вона зчитує в ньому роль батька, навіть якщо це здається їй банальним і тим, що точно не про неї. Миша наче відсуває цю тему, важливіше те, чим вона займається. Та мама все одно настільки присутня, що Миша постійно подумки звертається до неї і водночас практикує думає про певні події як про блекаут. Не в сенсі відключень електрики, а в сенсі тексту, в якому чорним зафарбовує рядки, про які не скаже мамі, щоб не тривожити, бо вона не зрозуміє. Це тема замовчування, про яку ми говоримо замало.

__________________________________________________________________________________________________________

Купити книжку «Летиція Кур'ята» Віри Курико

Купити книжку «Нерухомість», Анна Грувер

В нашому інтернет-магазині laboratory.ua представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними