«Навіть не уявляєте, як НАМ пощастило з цим чоловіком»: уривок зі збірки Романа Голубовського «З нами житиме еласмотерій. Оповідання»

Ви навіть не уявляєте, як НАМ пощастило з цим чоловіком! Роман Голубовський — український письменник, сильно зраджений Іриною Федишин, медійник, що частенько навідується до Літзаводу ім. Стефаника, й автор дебютної книги «З нами житиме еласмотерій. Оповідання», що увійшла у список «Найкращі книжки 2024 року» за версією ПЕН й «Українська проза 2024» за вибором Читомо. У матеріалі ділимося з вами уривком з оповідання «Як казав мій дід». Читати всім!

Давайте одразу: я — стендап-комік, який працює в гуморі безперервно впродовж двадцяти років. І в абсурді. Такі люди достатньо душні щодо «посміятись із чогось». До чого я. А до того, що я сміявся, і не раз. Це кайф. І для мене це — респект. А тепер до деталей. Якщо ви любите Монті Пайтон — обов’язково почитайте про кишенькового злодія. «З нами житиме еласмотерій» — це оповідання прочитайте хоча б через смішне слово. «А тепер усе інакше» — здавалось, що це знову випад у бік Пайтонів (їхній фільм «А тепер дещо зовсім інакше»), але це поклін часам «Території А», які — чудові. Читати всім! Трішки абсурду не завадить ніколи!

Василь Байдак, комік

***

Як казав мій дід 

Мій дід асоціюється у мене з дитинством, бо тоді я  часто бував у  них з  бабусею. Будь-які канікули, зимові чи літні, проводив у їхньому домі. Я пам’ятаю діда ще доволі енергійним і дужим. Коли я був дитиною, він уже тоді здавався мені старшим (адже від мого народження був для мене дідом, а дід — це і про вік), зараз на спільних світлинах я бачу, який він тоді був молодий. Тоді у нього навіть волосся ще не посивіло. 

Дід проводив зі мною багато часу, і, навіть попри його мовчазну вдачу, ми вдосталь говорили, він багато чого мене навчав, а в підлітковому віці потай від бабусі давав гроші на цигарки. Мій дід був для мене окремою епохою. А зараз ця епоха от-от мала відійти. 

В кімнаті було багато людей. Значно більше, ніж ця кімната приймала останніми роками. Ліжко було висунуте у центр, щоб до діда можна було підступити з обох боків. Попри таку загалом сумну причину для зборів, як наближення смерті, мій дід здавався доволі веселим, наче іменинник, що радо зустрічає гостей. Під його сиву голову підклали дві подушки, щоб він міг оглядати усіх, не спинаючись на лікті. Попри те, що був вкритий ковдрою, — одягнений у чисту випрасувану світло-блакитну сорочку. Його поорані зморшками щоки й підборіддя були ретельно виголені, досі густе сиве волосся — акуратно зачесане. В очах ще жевріла іскра, проте здавалося, що ненадовго. 

Священник схилився над дідом, який щось шепотів йому на вухо, а відвідувачі тим часом стояли віддалік, уздовж стін, і старалися не підслуховувати. Проте дід, таке враження, не намагався щось приховувати, і раз по раз можна було почути «дякувати богу», «хто без гріха» чи «каюсь». Але надмірної строгості й церемоніальності у розмові не вчувалося, дід тримався зі священником доволі вільно, адже вони були добре знайомі — останніми роками дід по кілька разів на тиждень ходив у церкву. У діда було троє дітей, і вони зі своїми сім’ями були зараз тут. Я стояв між своєю хресною і моїм двоюрідним братом, зрідка перемовлявся з ними. Священник підвівся і звернувся ніби до нас, але насправді — голосно до діда: 

— Навіть не уявляєте, як вам пощастило з цим чоловіком. Стільки доброти в його серці. Шануйте вашого чоловіка, батька, дідуся і — бачу тут зовсім малих — прадідуся! 

Дід від цієї промови, здавалось, розквітнув. Священник поплескав його по плечі й рушив до дверей, бабуся пішла його проводжати. Ми підходили до діда по черзі, казали йому якісь слова. Дід іноді намагався віджартовуватися — скреготав: «Я нікуди не йду, ще полежу тут», і усміхався. І ця ледь помітна усмішка старечих вуст ніби осявала всю кімнату. Баба повернулась і, коли побачила, що дід у доброму гуморі й загалом доволі активний, вирішила трохи поностальгувати.

— А пам’ятаєш, як Ярема народився? 

— Аякже! — тихо й поволі відповідав дід, і потрібно було прислухатись, аби його почути. — Показують мені, а він такий бридкий. Я не вірив, що то мій син. 

Усі посміювались, а дядько Ярема — найбільше. 

— А як ми Ганнусю заміж видавали? — продовжила бабуся. — Скільки тоді гостей було? Сто двадцять? 

— З сусідами — сто тридцять. А з музиками — то й всі сто сорок. 

Тітка Ганнуся почала згадувати своє весілля, своє плаття, своїх дружок, дядька Ореста, який тоді ще був без своєї знаменитої лисини, і дякувати батькові, який орендував для весілля приміщення. 

Далі згадали, як мій тато засунув вишневу кісточку в ніс (традиційна родинна історія). Моя двоюрідна сестра запитала діда, як він познайомився зі своєю дружиною, але про це розповідала більше бабуся. Оскільки зараз була саме різдвяна пора, двоюрідний брат запитав, Різдво якого року запам’яталося дідові найбільше. 

— Коли настала Незалежність. Тоді ми святкували Різдво не тільки Божого Дитяти. 

Ми розуміли, що дідові випало пережити багато історичних подій. І поки інші обговорювали це, не знаю чому — можливо, зважаючи на доволі ясний дідів розум, а можливо, тому, що загальний настрій був легким, — я спитав: 

— Діду, а якби в тебе була можливість змінити щось єдине у твоєму житті, що б ти змінив? 

Хтось навіть засміявся із каверзності мого питання, проте дід сприйняв його серйозно — було видно, що замислився. Він то заплющував очі, то дивився вгору й убік, то наче кудись крізь мене, а тоді окинув усіх поглядом і мовив так само повільно й тихо: 

— Розкажу тільки тобі. 

А тоді очікувально глянув на бабусю. Нікому нічого не треба було пояснювати, усі подались до виходу з кімнати. За якусь хвилину зачинилися двері, біля діда залишився стояти лише я. Він вказав очима на край ліжка біля себе, я сів. 

— Мені було десь двадцять п’ять чи тридцять, десь от як тобі зараз, — почав поволі й майже пошепки дід. — Точно не скажу, чи вже був з твоєю бабцею, чи ще не був. Напевно, ще не був. Ми з другом пішли на танці. Перед тим, звісно, хильнули. Та й на танцях — ще скількись чарок. Ми пили, танцювали, знайомилися з хлопцями й дівчатами. Більше з дівчатами. 

Я почув якийсь шум за дверима й подумав, чи, бува, не підслухує хто діда. Але він говорив так тихо, що я сам ледве міг розчути його слова. 

— Під кінець танців мій друг обіймав якусь дівчину і з нею потім кудись зник. Але я з того не журився, бо, коли танці закінчились, я опинився в компанії двох подруг. Хоч я не був бабієм, але молодість та алкоголь робили своє. Спершу ми сиділи біля фонтану, лякали ранкових голубів своїми жартами. Одна з дівчат мала чудове почуття гумору й реготала ледь не з усього, навіть погляд, який вона кидала з-під русявого чубчика, видавався іронічним. Друга мала густе темне волосся й була меланхолійної натури, доволі мелодійно гаркавила. 

Коли голубів уже не залишилося, ми пішли до дівчат — вони винаймали квартиру на двох. Ми сиділи на кухні й пили щось алкогольне. Дівчата здавались мені привабливими, і я загравав до обох, але більше мені подобалась русява веселунка. У неї, як виявилося, був хлопець, проте це не заважало їй тримати мене за руку, розповідаючи про нього. Дівчина казала, що він зараз далеко і повернеться не скоро. І стискала мою руку. А тоді ми підіймали келихи, пили на брудершафт і я цілував легенько в губи то її, то її подругу. 

Тут дід затнувся і трохи закашлявся. Двері відчинились, заглянула бабуся. Я жестом показав, що все добре, і вона їх зачинила. 

— Надворі вже світало, і дівчата загасили світло в кухні, атмосфера стала ще інтимнішою. Меланхолійна брюнетка кидала на мене звабливі погляди, розігріваючи нам легкий сніданок. А тим часом ми з іронічною заворожено обговорювали тему самотності. Під столом я гладив коліна дівчини. Потім, посеред сніданку, чорнява вийшла з кімнати, і це нам з її подругою стало сигналом знову випити на брудершафт і знову легенько поцілуватися. Я був добряче заведений. А тоді меланхолійна брюнетка повернулася, але вже зовсім іншою — була лише в спідній білизні. Її форми здалися мені досконалими. Вона не дала мені оговтатись і без слів сіла мені на коліна. Я все ще дивився на іронічну, але руки мої вже мандрували тілом меланхолійної. Вже за кілька хвилин ми опинилися з нею в її кімнаті й пристрасно кохалися майже до обіду. О, це було справді чудово, я дозволяв собі таке, про що зазвичай навіть остерігався подумати. А потім я одягнувся, пішов і більше ніколи не бачив їх обох. 

Дід замріяно заплющив очі. Видно було, що така довга розповідь втомила його. 

— Ну? — я так і не почув відповіді на своє питання. 

Дід розплющив очі, подивився на мене. 

— Якби можна було щось змінити, я б обрав іронічну. 

Я вийшов і тихесенько причинив за собою двері. В сусідній кімнаті скупчилася уся родина — хтось тихо гомонів, хтось мовчки сидів у смартфонах. Я сказав, що дід втомився і йому треба відпочити. Надійшла бабуся й почала випитувати, що розповів дід. Я подивився на присутніх — усі з цікавістю чекали на відповідь. Тож я мовив: 

— Дід сказав, якби можна було щось змінити, він би частіше робив усе для того, щоби бабуся усміхалась.

_______________________________________________________________________________________________________________ 

Замовити книжку «З нами житиме еласмотерій. Оповідання» Романа Голубовського