Геополітичний стратег і автор книжки «Кінець світу — це лише початок» Пітер Зейхан описує світ майбутнього, де країни не матимуть іншого вибору, окрім як виробляти власні товари, вирощувати власну їжу, забезпечувати власну енергію, вести власні битви, і робити все це з населенням, яке скорочується і старіє. Автор запрошує читачів у пізнавальну (і трохи жахливу) подорож, сповнену невтішних прогнозів, дотепів і фірмової зухвалості, що веде до відповіді на питання: що ж буде далі? Адже кінець світу — це тільки початок. Ділимося розмовою із автором про визначення «кінця» і «початку», прогнози щодо кризи ринку праці та важливість розуміння засад геополітики у сучасному нестабільному світі.
Дякуємо ГО КШДУ за підтримку цього видання
Це дотепна, сувора й чесна книжка для тих, кого апокаліптичні сценарії майбутнього не лякають, а тонізують. Тут є все: колапс світового порядку, нові регіональні альянси, інша хореографія зброї, грошей та інновацій. І дещиця оптимізму — для сміливих.
Андрій Шевченко,
заступник Міністра оборони України (2023), Посол України в Канаді та ІКАО (2015–2021), голова Місії Світового конгресу українців, ментор і викладач Київської школи державного управління імені Сергія Нижного
__________________________________________________________________________________________________________
Пітере, як Ви стали геополітичним стратегом?
Моя освіта — це географія, політологія та економічний розвиток. Я завжди цікавився тим, чому речі влаштовані саме так і як вони функціонують. Після роботи приблизно на п'ятьох посадах у політичній сфері — від місцевого до міжнародного рівня — я зрозумів, наскільки це все може бути нудним. Я вже збирався повертатися до навчання, але мій товариш з аспірантури надіслав мені посилання на сайт організації під назвою Stratfor і сказав: «Здається, вони мислять так, як і ти». Я зайшов на сайт, прочитав кілька матеріалів — і справді, вони мислили географічно, але було очевидно, що вся команда має військовий бекґраунд. Їм просто був потрібен хтось, хто б пояснив, як все економічно поєднується.
Я знайшов кілька грубих помилок і написав їм: «Обожнюю вашу роботу, мені близький ваш підхід, але ось тут має бути А, а не Б, і X, а не Y». У відповідь отримав доволі різкого листа від засновника компанії, який написав приблизно так: «Якщо думаєш, що можеш зробити краще, спробуй, шмаркачу». Я надіслав їм аналітичну замітку, через два тижні мене запросили на співбесіду, а за місяць я вже переїхав до Остіна й працював у Stratfor.
А якими були Ваші політичні інтереси до цього?
Я працював у місцевій та штатній законодавчій владі, мав роботу в аналітичному центрі у Вашингтоні, трохи співпрацював із Держдепартаментом. Але все це мені не підходило. Проблема полягає в тому, що геополітика — перетин географії та всього іншого: політики, психології, економіки, фінансів тощо — у США була повністю занедбана. До Другої світової війни світ функціонував інакше: він був геополітичним, і це призвело до низки катастрофічних війн, коли імперії зіштовхнулися між собою.
Друга світова війна повністю зруйнувала цю систему. Всі імперії фактично припинили існування, і США створили нову економічну структуру для управління глобальним порядком. Ми називаємо її Бреттон-Вудською системою. Суть полягала в тому, що ми субсидуємо ваші системи, патрулюємо моря, гарантуємо вашу безпеку — якщо ви з нами.
Це фактично було маніфестом: географія більше не має значення, бо ми про неї подбаємо. І країни, яким бракувало сприятливої географії — судноплавних річок, родючих земель — раптом змогли долучитися до глобальної мережі, за яку не треба було боротися. Це і сформувало той світ, який ми знаємо сьогодні. Але водночас геополітичні дослідження відійшли на другий план, бо якщо між горами, болотами, річками, узбережжям чи рівнинами більше немає практичної різниці — навіщо це вивчати?
Моя освіта у сфері економічного розвитку дала мені унікальний погляд на міжнародну політику — той, що був забутий на 70 років. І, як ви могли помітити, нинішній глобальний порядок починає руйнуватися, тож інтерес до геополітики знову зростає. Що, звісно ж, дуже вигідно для мене.
Кінець того світу, в якому ми жили. Ми вже 75 років живемо в епоху глобалізації, і це призвело до багатьох цікавих змін — у сільському господарстві, виробництві, фінансах. Але вся ця система базується на безпековому середовищі, яке вже неможливо підтримувати, і на економічній участі Сполучених Штатів, яким більше не цікаво це утримувати. Тож ця система починає розпадатися — і робить це з дедалі більшою швидкістю. Найяскравішим наслідком цього, ймовірно, стане крах Китаю протягом найближчого десятиліття.
Багато речей мають своє коріння в глобалізації. Наприкінці 40-х і на початку 50-х років американці намагалися переконати світ, що старі історичні ворожнечі більше не мають значення — адже ми будемо забезпечувати глобальну цілісність для всіх. Це дало можливість кожній країні спеціалізуватися, рухатися вгору по ланцюгу доданої вартості, індустріалізуватися. Але це змінило дуже багато речей. Ми стали мати менше дітей. І коли перемотуєш це на 75 років уперед, проблема не лише в тому, що в більшості країн меншає дітей — проблема в тому, що закінчуються люди працездатного віку. Просто підтримувати виробничі потужності тепер не під силу багатьом країнам. І молодого покоління, яке могло б це споживати, теж не вистачає.
Із розвитком глобалізації та індустріалізації, коли ми почали переселятися в міста задля роботи в промисловості, рівень народжуваності стабільно знижувався. І останнім справді великим поколінням у глобальному масштабі стали бебі-бумери, які народилися з середини 60-х до середини 80-х. Тепер вони масово виходять на пенсію. Найбільше покоління, яке будь-коли існувало, йде з ринку праці. Наступне численне покоління — міленіали. Але міленіали… вони не мають тієї «якості», яку мали попередні покоління.
Що Ви маєте на увазі під «якістю»?
Усі ми знаємо негативні стереотипи про міленіалів: вони ліниві, нарцисичні, проводили по п’ять років у Європі в пошуках себе у двадцятирічному віці. І це правда — для половини з них. Інша половина завжди робила все, чого ми від них очікували: закінчили коледж рано, одразу пішли працювати. Але через це вони потрапили під удар Великої рецесії. Вони були останніми, кого прийняли на роботу — і першими, кого звільнили. Тож незалежно від того, чи міленіали зробили все правильно, чи все неправильно — усі вони втратили в середньому чотири роки трудового досвіду у свої двадцять. Вони не мали такого ж досвіду стажування в компаніях, як бебі-бумери.
Або ж покоління X. Отже, міленіали — це найменш кваліфіковане покоління у своєму віковому діапазоні з усіх, що ми мали. Їх багато — і слава Богу. Але вони не мають потрібного набору навичок, щоб замінити попередників. А наступне покоління, яке могло б їх замінити — зумери — є найменшим за чисельністю. І через дефіцит зумерів ми щороку відчуватимемо все більшу нестачу робочої сили, аж поки не з’явиться нове велике покоління, яке увійде у свої двадцяті. А це станеться не раніше 2045 року. Тож це і є наша реальність. І вона лише погіршуватиметься — без варіантів обійти її. І це відбувається у США, але не лише там. Демографічне скорочення — це глобальне явище, що також впливає на виробництво.
Американські бебі-бумери унікальні лише в одному: вони мали дітей — міленіалів. Усі інші бебі-бумери у світі (за винятком Нової Зеландії та Франції) — не мали. Тож цей перехідний період на 10–25 років, через який ми зараз проходимо, — це унікальна американська проблема. У всіх інших — ситуація ніколи не покращиться.
За останні 10 років ми частково вирішували проблему нестачі працівників за рахунок аутсорсингу — купуючи дешевші товари з Азії, зокрема з Індії та Китаю. Але пандемія показала, що це вже не настільки надійна стратегія. Частково через проблеми з логістикою. Чи є це не просто тимчасовими труднощами, а довгостроковою тенденцією?
Найяскравішим прикладом тут є Китай. Вони стикаються з тією ж демографічною катастрофою, що й інші. Але, оскільки індустріалізація у них почалася пізніше, вони застосували ці технології дуже швидко. За 40 років вони перейшли від 7 дітей на сім’ю до менш ніж однієї. А політика «одна сім’я — одна дитина» лише погіршила ситуацію. Це останнє десятиліття, коли в Китаї ще буде працездатне населення. Вони припинять існувати як функціональна економіка протягом 10 років — якщо, звісно, нічого більше не піде не так. А враховуючи, що країна імпортує 80% енергії та 80% сировини для продуктів харчування, можна уявити, скільки ще може піти не так — навіть якби політика була ідеальною (а вона не така).
Індія — інша історія. Молодша демографія, індустріалізація розпочалася пізніше, урбанізація повільна. Але проблема тут — у якості. Інфраструктура — незадовільна. Країна перенаселена. Важко накопичити капітал, щоб піднятись у ланцюжку доданої вартості. У них є талановиті фахівці — але вони їдуть до США. Тож, хоча Індія може зайняти частину виробничого ринку, вона вироблятиме для себе, а не для глобальної системи.
Назвіть друге найбільш небезпечне місце для виробників у світі
Є певні побоювання щодо Європи. Всі знають про її проблеми — бюрократія, регулювання тощо. Але не забуваймо: основним енергопостачальником Європи до недавнього часу був російський ринок. Хоча європейці доклали титанічних зусиль, щоб диверсифікувати джерела, нові постачання розташовані далі і залежать від ситуації на Близькому Сході. Якщо російська енергія зникне (а це станеться), у світі не буде достатньо ресурсів для всіх. І тоді Європа змушена буде шукати енергію у своїх колишніх колоніях. Але до цього вона не готова. І, за винятком Британії та Франції, я вважаю, що жодна з європейських країн не має достатньої військової спроможності, щоби спробувати. Це миттєво змінить баланс сил у Європі.
До того ж Європа — друга за швидкістю старіння частина планети. Усі демографічні проблеми, які є в Китаї, — у трохи м’якшій формі — існують у Іспанії, Італії, Польщі, Німеччині.
Який же початок на нас чекає?
Початок — це щось, що вже колись було. Глобалізація — це історично дуже дивний період. Насправді нинішня фаза глобалізації почалася лише у 50-х роках. Можливість вирушити будь-куди, щоб отримати будь-який ресурс або знайти будь-якого партнера на будь-якому ринку — це не норма. Зазвичай економічне охоплення обмежується значно тіснішим колом. Раніше у вас могли бути кілька надійних партнерів і, можливо, кілька де-факто колоній, які входили до вашої мережі — і ця мережа конкурувала з іншими. Державна влада й економічна потужність часто були об'єднані. Ми повертаємося до такого світу.
Американська мережа, ймовірно, включатиме весь Західний світ плюс Японію. І, на мою думку, Південно-Східна Азія теж має хороші перспективи — з тих самих причин, чому я так позитивно налаштований щодо Мексики: доволі хороша демографічна структура й географічна ізольованість від усіх інших. Також виникатимуть другорядні центри сили — як-от Велика Франція або Велика Туреччина. А решта світу перетвориться на «нічийну землю», де або точитиметься конкуренція, або уряди ледве зможуть утримати контроль.
Так виглядає політична картина. А як усе виглядатиме з погляду товаропостачання? Що буде з переміщенням товарів між країнами або з виробництвом всередині країн? Як має змінитися виробництво?
У найближчій перспективі — назвімо це 10–15 років — усе буде зосереджено на перебудові регіональних ланцюгів постачання навколо нових вузлів, які здатні функціонувати більш-менш автономно від решти світу. Це не означає, що міжрегіональна торгівля припиниться, але ситуація з безпекою зробить її нестабільною.
Вибудовування такої системи в Північній Америці — це, в найкращому випадку, шестирічний процес. Хоча, можливо, це занадто оптимістично. Десять років — радше реалістичний термін. Адже спочатку потрібно розбудувати енергетичну систему, а вже потім виробничу. А ми ще з 50-х років не додавали більше ніж 2–3% річного приросту потужностей генерації електроенергії. Штатам доведеться масштабно збільшити ці темпи, щоб забезпечити достатньо енергії для повноцінного повернення виробництва до США. Лише тоді можна буде говорити про необхідне обладнання та виробничі лінії для масштабного виробництва.
Якби Ви говорили з людиною, яка хоче зрозуміти геополітику і використати ці знання для ухвалення кращих рішень, яку б Ви дали пораду?
Читайте. Читайте все підряд. Вам потрібно зрозуміти, чому світ має такий вигляд, який він має. А в умовах, коли все починає руйнуватися, зробити це надзвичайно складно. Тож почніть з основ. Вивчайте геополітику. Зрозумійте, чому вона така, якою є. А у світі, де нестабільність — це нова норма, ця перевага стає абсолютно необхідною.
__________________________________________________________________________________________________________
Джерела: apriori.com, brendancarrofficial.medium.com
__________________________________________________________________________________________________________
В нашому інтернет-магазині laboratory.ua представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними
Замовляйте книги на сайті інтернет-магазину laboratory.ua: кешбек і безкоштовна доставка за замовлення від 500 грн
Більше актуальних видань шукайте за посиланням у книжковому інтернет-магазині laboratory.ua
