«Реквієм за минулим життям»: Кирило Половінко та Ольга Богомаз відверто про український Схід

В рамках книжкового фестивалю KyivBookFest за участі авторів Ольги Богомаз («Весілля Настусі»), Кирила Половінка («Лімб») та head of marketing&pr Лабораторії Ірини Юрченко відбулась подія «Від художньої прози до суворої реальності. Як книжки про Схід повертають нам втрачене?». Говорили про книжкову російську експансію, повернення до української ментальності і стереотипні уявлення про мешканців Сходу. Найцікавішим із розмови ділимося у матеріалі.

Фото: Тарас Удовенко

Дія книжок «Весілля Настусі» і «Лімб» починається зі спільного — вимушеної дороги додому. Про що свідчить шлях повернення героїв?

Ольга Богомаз: Зазвичай у людей є такий вододіл (певна межа), коли вони залишають батьківський дім і їдуть, щоб вчитися, працювати, створювати власну родину. І після цього вододілу є повернення додому, поїздки в гості до батьків. Але в Україні все не так, тому що у нас є ще й інше — війна.

З 2014 року у нас багато окупованих і деокупованих територій. Я буду говорити про другі, тому що це стосується місцевості, про яку я писала. І разом з окупацією, а потім деокупацією з'являється тривога, що кожна поїздка може стати останньою. І той другий вододіл, який є мотивацією героїв, стає ключем до більш глибокого переосмислення, ключем до того, що ти починаєш цінувати свій досвід більше. І це глибока травма.

Кирило Половінко: «Лімб» — це про травмуючу ностальгію і приторний біль спогадів. Це як знайти старий фотоальбом — пошарпаний, занедбаний, розтрощений. Дивишся на фотографії, рефлексуєш… Але що станеться, якщо зануритися в них заново? Це абсолютно невеселий і дуже травмуючий досвід — про це і «Лімб». Що станеться, якщо я раптом захочу повернутися додому до Донецька, а там все застигло в момент, як я звідти поїхав у 2014 році? Це набагато страшніше, ніж просто приїхати в інше місце і починати все з нуля.

Я думаю, ми з Ольгою говоримо про одне й те саме, тут різниця в контекстах і болі, про який ми писали. У моєму випадку це був реквієм за минулим життям. Я йому вже не належу і зовсім не хочу з ним стикатися знову. «Лімб» — це роман-рефлексія над моїми власними спогадами та примирення з самим собою. Я врешті-решт для себе вирішив: гопник помер, а здорова, адекватна людина живе. 

Чи виступає Схід в романах повноцінним героєм і яку роль він відіграє?

Кирило Половінко: Я відповім дуже швидко: ні, в моєму випадку Схід — це просто декорація, антураж.

Ольга Богомаз: У мене буде протилежна відповідь. Так, ми умовно можемо взяти історію, сюжет і героїв і перенести у Вінницьку область. Але це вже буде про інше. Я описую той часопростір — 2016 рік, свіжо деокуповані міста. Я настільки детально для себе пропрацьовувала всі ці локації, 95% з яких абсолютно реальні. Мені легше сказати, що там нереальне, сконструйоване.

Чи важливо це? Готель «Супутник» (описується у книзі «Весілля Настусі», — ред.) насправді називається готелем «Зоря», і ввечері 7 вересня (2024 року, — ред.) на нього скинули бомбу і під завалами загинуло двоє людей. Це були зооволонтери, які приїхали в моє рідне містечко стерилізувати тварин. Війна просто зараз змінює наші ландшафти. І для мене важливий навіть цей готель, який в архітектурному плані може здаватися чимось несуттєвим, але він був точкою мого ландшафту багато років. Найімовірніше, його не відбудують і людей вже не повернеш. 

Я цитувала Джойса на своїх презентаціях. Він жартував, що якщо Дублін зруйнують, то його можна відбудувати за його творами — камінь за каменем, цеглинка за цеглинкою. Мені здається, пишучи твори про наш Схід, Південь, ми не тільки утверджуємо Україну в конституційних межах де-факто, ми також зберігаємо в пам'яті ці ландшафти. Так, вони збережуться на фото, але все-таки слово — дуже потужний інструмент. Тому я радію кожній книжці про Схід. Я зі Сходу і люблю його у всьому різноманітті.

Фото: Тарас Удовенко

Який він — український Схід?

Кирило Половінко: Я можу казати про український Схід тільки в контексті того, що сам бачив. Я бачив цей Схід роботящим, пролетарним, індустріальним і дещо ватяним, бо ми були дуже близько до кордону. З найсвіжішого про українську літературу і її існування я знав тільки Івана Франка. Коли я переїхав у 2014 році до Дніпра, зайшов до книгарні, подивився на книжкові полиці і побачив прізвища Забужко, Жадана, Андруховича, то не розумів хто це такі і чому українською. Це новачки якісь чи що? Я був у цьому повним невігласом. Мій Донецьк був зросійщеним. Показник зросійщеності полягав у тому, що книжки можна було придбати тільки на книжковому ринку, на який, найімовірніше, все завозилось «контрабасом» з Росії чи напівлегально. А єдиною книжковою мережею був «Читай-город».

Ольга Богомаз: Мені, до речі, пощастило з цим, завдяки мамі, яка виписувала українські літературні журнали. І, наприклад, «Anarchy in the UKR» Жадана я прочитала у чотирьох випусках «Кур'єра Кривбасу». Уявляєте, один короткий роман Жадана, який можна за два вечора прочитати я читала пів року, бо «Кур'єр Кривбасу» виходив десь раз на три-чотири місяці. І, власне, з сучасною українською літературою мені пощастило познайомитися з цих журналів. Але чи був у мене шанс, наприклад, купити цей роман? Ні. Тому що найближча українська книгарня, мабуть, була все-таки у Харкові. 

Я абсолютно переконана, що східнякам промивали мізки набагато інтенсивніше, якимось «асобим путьом». Мені здається, саме на Донеччині і Луганщині асиміляція українського населення відбувалася набагато інтенсивніше і це не могло не вплинути на те, що відбулося потім в 90-х, нульових і продовжує відбуватися зараз. Але чи можна стверджувати, що «Партія регіонів» хакнула піраміду Маслоу і житель Донеччини менше потребує безпеки, самоствердження чи менше любить свою родину? Ні, абсолютно. Саме тому сюжети моєї книжки й книжки Кирила зрозумілі в будь-якій частині України.   

Чи можуть нам книжки допомогти повернути втрачений взаємозв'язок або сформувати його наново? 

Кирило Половінко: Книжки не допоможуть. Допоможуть вимикання російських телеканалів і новітня українська шкільна та університетська програми в тих регіонах. Мені навіть страшно уявити скільки поколінь має прожити, щоб все змінилося. Нам треба не просто визволяти фізичну територію, а й повертати цих людей ментально.  І це зробити набагато складніше.

Я знаю сім'ю в якій народилась донька незадовго до 2014 року. Батько її під примусом тихцем вчить української мови для того, щоб коли настане можливість, вона виїхала з окупованої території, вступила в університет і жила нормальним життям. Дитина опирається, плаче і не розуміє, для чого вчити українську, якщо вона їй ніколи в житті не знадобиться. Тому що у дворі їй кажуть, що ми — нацисти.

Мені усе життя батько говорив, що Нестор Махно — зрадник, а такої країни, як Україна взагалі не існує. Мій рідний батько, який жив в незалежній Україні й виховував мене. Про що ми говоримо?.. 

Ольга Богомаз: Я погоджуюся з тим, що тільки книжки не допоможуть. Але якщо ми не будемо писати про свій досвід на цих територіях, то не доведемо, що це НАША територія. Згадайте, що зробила Росія, коли зайшла в Крим — відразу почала знімати абсолютно шизофренічні фільми про те, що Крим завжди був їхній. І це взагалі не смішно, тому що ці фільми потім будуть в прокаті по всій Росії. Треба було довести і кримчанам, і росіянам, що вони «навєкі вмєстє». Ілюзія, що цього не трапиться на території, за яку в ці моменти йде боротьба, дуже шкідлива.

Але зупинятися в жодному випадку не можна. Інша справа — хто це має зараз писати? Можливо, хтось із наших військових зможе написати про ці території. Я буду щаслива, якщо це трапиться. Але це повинно тривати.