«Це книжка про ідентичність і шлях» – Анастасія Левкова про роман «Дзвінка. Українка, народжена в СРСР»

Анастасія Левкова, авторка «За Перекопом є земля» про тему національної ідентичності у дебютному романі Ніни Кур'яти «Дзвінка», шлях до її усвідомлення, що пролягає крізь темряву зросійщеного середовища, і про особисті враження від прочитаного. Якою має бути нова художня література, що охопить абсолютно всю Україну, розкриваючи історичний контекст? Які перехресні стежки з'явилися між двома, здавалося б, різними романами — «Дзвінкою» і «За Перекопом є земля»? Чому ці романи не можна назвати вповні художніми і як це стало їх сильною стороною? Більш детально читайте у матеріалі.

Коли говорять і популяризують одеський текст у літературі, то зазвичай це російський одеський текст у літературі. Так само як кримський – зазвичай асоціюють із Пушкіним-Толстим-Чеховим і рештою достоєвських. Так, Юрій Яновський. Так, Юрій та Іван Липи. Але, але. Особливо у прозі – одеського тексту мало.

Ось про що мені думалося, коли я читала книжку Ніни Кур’яти «Дзвінка». Що цей роман поповнює не надто багатий одеський текст в українському письменстві. І поповнює нашу літературну мапу ще одним регіоном – Поділлям, північчю Одещини (в романі багато йдеться про Любашівку, це один із повноцінних героїв книжки). І це – її перший дуже важливий плюс.

Другий важливий плюс – ця книжка визначна тим, що на прикладі однієї людини крок за кроком препарує, як відбувалася русифікація у 1970-80-х. Людина до кінця не русифікувалась, але мала для цього всі шанси – вони у книжці показані. Тут вам і більш престижні російські школи та класи, і уявлення про рос.мовних як про «благородних людєй», і «в Адєссє же всє на русском, гдє ти будєш разгаварівать на свайом украінскам?» (тому дитина в укр.мовній Любашівці йде в рос.мовний клас) тощо-тощо. Тут не раз висловлено образу тих українців зі сходу й півдня, яким постійно закидали, що вони москалі, а як говорили українською, то перепитували: «Ви, мабуть, зі Львова? А звідки тоді у вас така гарна українська?» (це справді дуже прикро чути нельвів’янам).

Третій важливий плюс – «Дзвінка» йде в ряду з тими книжками, які дають чітке уявлення про побут і світовідчуття радянське і 90-х. Тут я згадую передусім книжки Станіслава Цалика «Київ 70х», Ольги Карі «Компот із патисонів», Петра Яценка «Союз радянських речей». У «Дзвінці» це і «каральна гастрономія», і «нетрудові доходи», і піонерія з «сідьмими ноябра», і уроки політінформації, і когнітивний дисонанс релігійності родини й антирелігійності школи, і розмови – тишком-нишком про репресії, голосніше – «аби не було війни». У душі дитини –  роздвоєння, вона розуміє, що родина і школа протистоять одна одній, але любить і родину, і школу, [певних] учительок… У 90-ті – тут і темрява, і повсюдні баюри, і всі ці салатово-рожеві лосини. Опис цього робить книжку близькою будь-якому українцю 30+ і відкриває минуле будь-якому українцеві 30-.

Чого мені бракувало в цьому романі? Передусім – художності. Є пасажі з метафорикою, пасажі, з яких видно, що Ніна Кур’ята – хороша поетка. Це особливо видно в описах міст: Одеси, Києва, Львова. І ось це читати було найприємніше, найцікавіше. Утім, переважно текст, попри романний жанр, написаний радше публіцистично, хоч і має героїв та персонажів.

І тут я згадую чимало відгуків на мій кримський роман, де читачі зізнаються, що третій розділ був їм надто публіцистичним, на відміну від перших двох – художніх. І я знала це, коли писала. Знала, що третій розділ читатиметься цілком інакше, ніж перших два. І розуміла, що інакше про Майдан і анексію, і початок окупації – якщо я хочу показати події, що за чим і як – не вийде. Не знаю, може, Ніна писала так навмисне, може, в цьому полягав її задум. Пригадую також рецензію Іллі Рудійка з такою тезою: «Документальність, репортажність, стирання чітких ліній між фікцією та реальністю — це все риси сучасної української літератури, які лише увиразнилися з початком повномасштабної війни. Навіть якщо вважати це за недолік, то, вочевидь, на найближчий час із цим доведеться змиритися, адже такої літератури вже є багато, а з’явиться ще більше. Тому «За Перекопом є земля» — цілком суголосний із цими тенденціями роман. У ньому багато документальності, багато фактажу, і саме це дозволяє книжці розказати так багато нового».

Може, справді, якщо ми хочемо дати панораму того, що відбувалося, то годі зробити з цього чисту художку? Все одно будемо зіслизати з неї? Якщо хтось знає тексти, де недавні – 2010-2022 роки – події описані художньо, без документалістики, скажіть мені про це, будь ласка – буде цікаво глянути, як це зроблено. Тексти, в яких автор свідомо хотів показати, що за чим і як відбувалося.

Ще зловила себе на такому: навіть якщо знаєш, що за чим відбувалося, тобто немає інтриги, то все одно є драма. Про утиски української читати важко. Про Євромайдан читати важко. Про початок війни (2014) читати важко. Деякі моменти – до сліз.

Ну а ще, це перша книжка, де рос.фрази перекладені у примітках. Я думала, що так варто робити, ще коли писала «Старшокласницю. Першокурсницю», - але тоді, у 2017-му, ми не зважились давати шосту (чи яку там? ідеться про діалоги) частину книжки в примітках. А «Дзвінка», роман 2023 року, вже зважився.

Найвагоміший плюс, либонь, – це книжка про ідентичність і шлях. Шлях від сільської українськості до міської українськості, але – крізь терни міської російськості. Це шлях сотень тисяч наших співгромадян, як і шлях від етнічних росіян – до політичних українців. І, оскільки це шлях багатьох і з 2014-го він став видимим і осмисленим, то в найближчі роки ця тема буде у тренді.