Жуйка, сірники й виживання серед джунглів Філіппін, — уривок із книги Вернера Герцоґа «Сутінки світу»

Сучасна казка про Робінзона Крузо — яскрава оповідь  про мету і сенс нашого життя. Кінець 1944 року, японські війська почали відступати з острова Лубанг. Лейтенант Хіро Онода отримав наказ, що змінив його долю — за будь-яку ціну утримувати острів до повернення Імператорської армії. Є лише одне правило: заборонено гинути від власної руки. У книзі «Сутінки світу» Вернер Герцоґ увічнює роки абсурдної боротьби Оноди не лише як історію виживання, але й як поетичне відображення багатогранності людської сили та впертості. Уривок із книжки публікуємо в матеріалі!

У горах із їхніми пишними джунглями річка — чистий потік, який каскадом спадає плескатим камінням. І тільки на рівнині між невеликим селищем Аґкаваян і селом із десятком будинків вона стає повільною, болотяною і широкою. Онода та його солдати перуть одяг, не знімаючи його: вони завжди готові до непередбачуваних ситуацій. Кодзука стоїть на варті. Формена куртка Оноди повністю зносилася. Нагрудна кишеня майже відірвалася. Але не через колючки, гілки й постійний рух, а радше через гниття і вогкість джунглів, які все псують. 

Недалеко від села з десятком будинків прокладено місток через болото. На його поручнях, зроблених із бамбукових жердин, Кодзука помічає приліплену знизу жуйку. Питання:  її жував хтось місцевий чи американський солдат? Онода та його люди знають: філіппінські селяни не жують жуйку, це малоймовірно. Але вони не раз помічали таку звичку в американських солдатів. То, виходить, тут, на Лубанґу, дислокуються американці? Коли цю жуйку тут приліпили? Минули дні чи місяці? Як на неї впливає тропічна погода? Якщо уважно придивитися і дослухатися до інтуїції, можна помітити відтиск кутнього зуба, а біля нього — ще одного, трохи недорозвиненого зуба мудрості. Чи є в американців зуби мудрості? Чи схожі вони взагалі на інших людей? Чи не говорять вони голосніше за інших? Чи можна припустити, що жуйку приліпили тут, щоби партизани пішли хибним шляхом? Що робити? Акацу хоче трохи пожувати її, щоби відчути смак. Що це взагалі таке — жувальна гумка? Що відчувають американці, коли жують її? Чи здатні вони щось відчувати? Онода наказує не чіпати жуйку. 

За кілька місяців Онода знаходить жуйку на тому самому місці, але здається, що її змістили десь на ширину долоні й іще більше притисли. Солдати довго сперечаються, проте Онода добре пам’ятає, на якій відстані від опори вони її знайшли. Це означає лиш одне: жуйку знову жували та ще раз приліпили. Кодзука відводить Оноду вбік і ділиться з ним своєю підозрою: може, це Акацу жував її, поки ніхто не бачив? Може, вона містила ще й отруту чи наркотик, який робить слабкими тіло та розум? Чи може бути таке, що Шімада крадькома пожував ту жуйку й хоче кинути підозру на Акацу, щоби позбутися його? Онода почав розпитувати Акацу й Шімаду, чи не чіпали вони жуйки. Акацу відповів, що ні, а Шімада сприйняв це за образу й кілька днів ні з ким не розмовляв. Єдність чоловіків порушено надовго, бо Онода не звернувся із цим запитанням до Кодзуки, ніби він, Кодзука, — єдиний поза підозрою. 

Назад у минуле, у час, коли загін Оноди обережно підступає до села з десятком будинків. Стоять хижі на палях. Над усім панує вечірня тиша: не чути навіть голосів мешканців. Кури спокійно гребуться в піску прямо під ногами Оноди. Тільки десь удалині з’являється пес і  ліниво гавкає на непроханих гостей. Онода зривається з місця і стріляє в один із пальмових дахів і гілля розлітається в різні боки. Кури кидаються навтьоки. Ще два-три швидкі постріли. Крики місцевих мешканців. 

— Припиніть стріляти, — кричить Онода, — хай біжать. 

Здійнявши куряву, усі зникають дорогою на Тілік. Люди Оноди прочісують хижі. Про мародерство не може бути й мови — Онода цього не  допустить. Коли Кодзука повертається із бляшанкою цукру та кладе її в рюкзак, Онода вичитує його: вони солдати, а не грабіжники. Та є речі, які вони все ж беруть: викрутку, дріт, швейну голку, сірники та трохи харчів, зокрема рис. Шімада знімає з мотузки, на якій сушиться білизна, пару одежин, рушник, якесь полотно, яке згодиться на латки для їхньої форми. Акацу знайшов великий ніж боло. І тут їх сполохує звук вантажівки. Навіть не прицілившись, противник відкриває вогонь. Акацу наосліп відповідає зі свого пістолета. Шімада також стріляє навмання в бік невидимого ворога. 

— Не стріляти! — кричить Онода. 

Але Шімада продовжує відстрілюватися.

 — Вони ж ціляться в нас!

Онода не дає йому вистрілити. 

— Вони нас не бачать і бояться. Просто шум здіймають. 

Одна куля зносить гілку над Шімадою. Філіппінський поліцай ховається за навантаженим возом. Онода стріляє в нього. Він і його люди швидко відступають. Добігши до джунглів, загін Оноди не зупиняється і біжить далі. Акацу падає навзнак. Кодзука хоче забрати його рюкзак, та Онода забороняє: кожен має нести свою ношу сам. Він звертає із глинистої стежки і зникає в джунглях.

Чоловіки розклали свою здобич на брезенті  — тут усі необхідні для виживання речі. Вони відчувають полегшення. Над джунглями схиляється вечір. Але сірники відсиріли. Шімада каже, що вони вже негодящі. Навіть сушіння на сонці їм не допоможе. 

— Звідки ти це знаєш? — дивується Кодзука. 

— Та я ж виріс на фермі, — пояснює Шімада. 

З настанням темряви Онода повідомляє, що відтепер уночі вони спатимуть інакше. Він залазить під кущ, що росте на косогорі. 

—  Знайдіть собі місце на схилі. Коли з’явиться ворог, ви помітите його, не встаючи. Зброю тримайте напоготові. Для маскування накрийтеся брезентом, а рюкзак покладіть під ноги. Так він не сповзе, коли спатимете. Рюкзак завжди має бути зібраний, а ви — готові зникнути за кілька секунд. Сміття і гімно закопуйте одразу й ретельно прикривайте гілками та листям. Ми не маємо залишати жодних слідів. Ніхто не може знати, де ми ночуємо й куди йдемо. 

Чоловіки мовчать, вони все зрозуміли. Тоді Онода дає зрозуміти, як він бачить їхні ролі. 

— Я вам не командир. Мене ніхто офіційно не призначав командиром, але я ваш ватажок. 

Увесь наступний ранок чоловіки лагодять одяг і спорядження. Розібравши гвинтівку, Кодзука помічає, що все покрила іржа — волога джунглів проникає всюди. Онода обережно витягує свого меча й також помічає наліт іржі. Довкола повно кокосів. Але як із них видобути олію? Ніхто не знає, навіть Шімада. Спроба розтерти м’якуш кокоса між двома великими каменюками марна. І тут Кодзука згадує кухаря, який колись працював в одному італійському ресторані, а потім жив неподалік швацької майстерні, що належала сім’ї Кодзуки. Той кухар якось розповідав, як в Італії роблять оливкову олію Extra Vergine. 

 — І як це пов’язано з кокосами? — питає Онода. 

Кодзука згадує, що йому ще сказав той кухар. 

— Extra Vergine коштує дорого, бо її роблять із сирих оливок. Виходить, звичайну олію під час виробництва нагрівають. 

Мине кілька тижнів, поки солдати зможуть зробити кокосову олію. Спочатку вони принесуть із села велику каструлю. Потім потовчуть м’якуш кокоса, змішають її з водою і підігріють на дуже сильному вогні. Оскільки дим видно здалеку, вони дочекаються дня, коли джунглі покриє туман. Спочатку утворюється густа піна, а коли та осідає — формується шар олії, який можна обережно зібрати. Відтоді зброя Оноди завжди в ідеальному стані, ось уже майже тридцять років. Боєприпаси, які може зіпсувати волога, закатують у трофейні скляні банки, попередньо заливши олією, а потім закопують у джунглях — загалом дві тисячі чотириста патронів для гвинтівок, тисячі набоїв для пістолетів і кілька сотень патронів великого калібру для кулеметів. Онода наполягає, щоб їх не викидати. З них можна добувати вогонь, адже велика частина їхніх сірників розмокла. Та й рідко коли вдається видобути вогонь, швидко прокручуючи між долонями паличку, що впирається в сухе поліно. Цього Онода навчився на військових навчаннях, але тут усе занадто вологе. 

Тільки за кілька місяців, спостерігаючи в бінокль за філіппінськими лісорубами, вони дізнаються, як острів’яни розводять вогонь просто неба: вони розколюють шматок бамбука надвоє й одну половину, наче рейку, прибивають клинами до землі. Упоперек іншої половини обережно прорізають паз. Двоє чоловіків, які стоять навколішки один навпроти іншого, беруть цю половину, кладуть її пазом на рейку і швидко совають туди-сюди. Тиск і тертя дають стільки тепла, що бамбук починає тліти. За високої вологості чи в дощ Онода кладе на бамбук трохи пороху з патронів для кулемета — хоч так вони стануть у пригоді. Після короткого інтенсивного тертя спалахує вогонь. 

Під час одного з переходів зникає Акацу, що й до цього інколи відставав. Кодзука пішов його шукати, та повернувся сам. Пускається злива. Ноги чоловіків, які ховаються під великим деревом, обліплені брудом, п’явками і москітами. Навіть густе листя над головою не захищає їх — дощ проникає всюди. Його шум, потужний і грізний, змушує змовкнути і людей, і природу.

Купити книгу Вернера Герцоґа «Сутінки світу»