«Вона більше не розуміє, куди йти — уперед чи назад»: уривок із книжки Рошін О'Доннелл «Гніздо»

«Гніздо» – це зворушлива й життєствердна історія жінки, що намагається залишити аб’юзивний шлюб у минулому й розпочати життя спочатку; нищівне й напружене зображення газлайтингу й емоційного насилля, що перетворюється на проникливу історію спокути, сім’ї і пошуку нового місця для родинного гнізда. Ділимося уривком із книжки у матеріалі.

______________________________________________________________________________________________________

***

Над їхніми головами пролітає літак авіакомпанії «Аер Лінгус». Коли Кіра проходить крізь розсувні двері в зоні відправлення, її зустрічає гучний шум. Так багато людей. Усі зосереджені, цілеспрямовані, прослизають повз неї з валізами на коліщатках, поспішають у зону реєстрації та на посадку. Вона зупиняється, створюючи затор. Тримає обох дівчат і червоні пластикові торби одягу. Люди обходять їх з обох боків, втупившись у телефони або ж задираючи догори голови, щоб роздивитися табло з розкладом рейсів.

Колись вона любила аеропорти. Усіх цих чужинців. Оце відчуття надії, збудження. Усі ці осені, коли вона вирушала в нову країну, на нове місце роботи вчителькою англійської мови. Коли вона була дитиною, вони ніколи не їздили у відпустку за кордон, тільки щоліта поромом плавали в Ірландію, коли мама могла собі це дозволити. Їй було двадцять три, коли вона вперше сіла на літак.

— Мамо, на ручки!

Вона підіймає Еллу та рушає до зони посадки, оминає пару, що злилася в поцілунку — жінка стає навшпиньки, щоб охопити руками шию свого хлопця.

Вони стають у чергу на контроль безпеки, знімають кросівки. Зіщулившись, вона викладає на транспортну стрічку їхні пластикові торби. На легінсах і подолі спідниці досі залишилося кілька прищіпок, і на їхні металеві пружини спрацьовує сканер. Чоловік і жінка за столом сміються, але поводяться з нею лагідно.

— Невідкладні сімейні справи, — червоніє вона. 

— Не хвилюйтеся, дорогенька.

«Ти така гарна. Я ніколи не зустрічав таку, як ти». 

— На ВЕЛИКОМУ літаку! Полетимо до бабусі! 

«Я закохався, як тільки тебе побачив. І любитиму тебе усе життя. Будь ласка, дай нам ще один шанс».

— Оголошується посадка на літак рейсом FR548 на Манчестер.

— Перепрошую, зачекайте тут, будь ласка. 

До обличчя приливає кров. Стюард забрав паспорти й нахилився до свого колеги — вони разом їх розглядають. Нарешті він повертається, тре рукою обличчя. Волосся із сивиною. Добрі карі очі. Нортсайдський акцент. 

— Перепрошую, дорогенька, у вас є письмовий дозвіл від батька дітей? 

— Перепрошую? 

Він зітхає, закриває паспорти та віддає їх їй. Стишує голос: 

— На паспорти дітей накладено обмеження. Вони не можуть залишити країну без дозволу батька. Обмеження наклав батько. Власне, це мало б одразу висвітитися ще при купівлі квитків. Той, хто продав вам квитки, мав би… 

— Але він сказав, що не проти. По телефону він сказав…

Кіра відчуває, як на неї дивляться усі люди в черзі, але, коли вона оглядається, ніхто не неї не дивиться. Як по-дурному. Вона уявляє, як він виходить у садок, свіжий після душу, бачить, що нікого немає, а по газону розкидані прищіпки. За скільки часу він взяв телефон і набрав поліцію? А та розмова минулого вечора. «Він, мабуть, сміявся наді мною».

— І що нам тепер робити? Що робити?.. 

— Якщо ви підете разом із Джексоном, він проведе вас на вихід з аеропорту. Ви маєте кому зателефонувати? 

Зал вильотів надто шумний, щоб комусь телефонувати. Вони з дівчатами знову виходять крізь подвійні розсувні двері на вулицю, у прохолодне повітря.

Софі та Елла сидять на пластикових торбах з одягом прямо біля скляної стіни кав’ярні «Кофі Док». Доки дівчата зайняті поїданням пачки рисових чипсів, Кіра видобуває з бічної кишені сумки ручку та пише кілька слів на зворотній стороні долоні, ніби шпаргалку. Коли лунає сигнал, вона намагається прочитати написане, але її руки так спітніли, що паста кулькової ручки розпливається, зливається з веснянками на її руці.

— Раяне, я думала, ти погодився, щоб ми поїхали до мами на кілька днів. Ти сказав, усе гаразд. А тепер я в аеропорту і… 

Він сміється. 

— Чудово. Після усього, через що ти змусила мене пройти за минулу добу, ти телефонуєш і висуваєш вимоги. 

Думки біжать і плутаються. Вона дивиться на нерозбірливу чорнильну мішанину на своїй руці. На білій церкві за автобусним терміналом блищать золоті літери: «БОГ Є ЛЮБОВ». 

— Рисові чипси закінчилися! — каже Софі. — Є ще смаколики? 

— Їдь додому, і поговоримо, — каже Раян. 

Додому. Вона ковтає клубок горлі. 

— Ні, — чує вона свій голос. — Хіба ми не можемо поговорити по телефону? — Віч-на-віч. Нам треба поговорити віч-на-віч. Це впливає на моїх дітей, це матиме згубний вплив на все їхнє життя, а ти не можеш навіть виділити п’ять хвилин, щоб зустрітися зі мною та обговорити…

— Гаразд, я зустрінуся з тобою. Мені треба забрати машину, потім я відвезу дівчат у садочок. Ще доволі рано. І їх туди відвезу, і зустрінуся з тобою. 

Ніби у справу вступив дієвий голос Шинейд, наповнюючи наелектризований простір між ними.

— О десятій у кафе «Фенікс», — каже він. 

— Гаразд, — відповідає вона. — Зустрінемося там. Вона кладе трубку, і її серце гупає у грудях.

Де вони сьогодні спатимуть? Чи залишиться в готелі «Іона» для них номер? Куди їм іти?

 Вона могла б піти в притулок. Такі ж місця існують, чи не так? Але що вона скаже? «Мій чоловік не розмовляє зі мною по-доброму. Уночі відбуваються речі, про які я навіть не можу говорити. Моє тіло наче мені не належить. Коли він сердиться, його щелепи клацають. Думаю, він міг би мене вдарити, але ж не вдарив». Усі ці речі розчиняються і зникають, щойно вона намагається одягнути їх у слова. 

«Я не чую саму себе. Я більше не знаю, хто я. Я не знаю, чи я взагалі існую. Я почуваюся привидом. Життєва енергія геть вичерпана. Я почуваюся безкровною, заціпенілою, причмеленою». 

Він так її закрутив, що земля під ногами більше не здається твердинею. Вона більше не розуміє, куди йти — уперед чи назад.

______________________________________________________________________________________________________

Купити книжку «Гніздо», Рошін О'Доннелл