«Скромна кульбаба летить туди, куди її видувають»: уривок із книжки «Мала» Едварда Кері

1761 рік. У швейцарському селі з'явилася на світ крихітна дівчинка на ім'я Марі, навіть не підозрюючи, які випробування підготувало їй життя. Дивна, але надзвичайно обдарована дитина, що рано втратила батьків, знайомиться із не менш ексцентричним вчителем — майстром воскових скульптур, який відкриває для неї світ паризького життя. Роман «Мала» — це химерна історія від майстра магічного реалізму Едварда Кері про силу мистецтва, людську винахідливість, здатність виживати і про те, що навіть найменші з нас здатні стати великими легендами.

______________________________________________________________________________________________________

***

Батько ці перші роки був відсутній — у війську вигадували що далі, тим більше приводів відстрочувати йому відпустку. А що батько міг із цим удіяти? Скромна кульбаба летить туди, куди її видувають. Він був не з нами, але не забутий. Іноді мати садовила мене на табурет коло каміна й розповідала про батька. Стільки задоволення мені приносило вимовляння цього слова: батько. Іноді, коли мати десь ходила, я потайки зверталася до грубки, мов до батька; або до стільця, скрині, різних дерев, я вклонялася їм чи обіймалася з ними, наче готуючись до батькового повернення. Батько в селищі був повсюди; батько був у церкві; він стояв поруч із корівниками. Батько стоїть за правду, казала мати. І таким би він і зостався в нашій пам’яті, якби так і не повернувся додому.

Але одного дня це сталося. Батькові з плоті і крові довелося вийти у відставку — не через битву, бо того року битв у Європі не трапилося, а через гармату, яка схибила під час параду.

Ту гармату пошкодили в битві під Фрайберґом у 1762 році, а лагодили вочевидь абияк, бо єдине з’явлення того несправного знаряддя незворотно змінило моє життя. Якось на недільному параді, який мав стати для гармати останнім, її підпалили, щоб дала залп, але щось у ній страшенно заклинило, і гармата порснула сіркою, вугіллям, селітрою й розпеченим металом, розпорошивши їх широкою дугою. Батько стояв під тією дугою, і через те йому врешті дозволили поїхати додому.

Мати нетямилася від хвилювання і радості.

— Твій батько повертається до нас додому! І дуже скоро він зовсім одужає. Я певна. Твій батько, Марі!

Однак чоловіка, який повернувся в наш дім, довелося тягти. Приїжджий батько був батьком у колісному візку. Жовті батькові очі сльозилися; вони ніби зовсім не впізнавали дружину, яка постала перед ним; і нічого в них не перемінилося, коли та дружина почала тремтіти і стогнати. На голові батько не мав волосся — та гармата, яка розірвалася, здерла йому шкіру з черепа. Та найбільше тому сердешному оберемкові у візку бракувало нижньощелепної кістки, найбільшої в людському обличчі, знаної просто як нижня щелепа.

Мушу негайно зізнатися: це я сама вирішила, що успадкувала підборіддя від батька. А інакше звідки б у мене взялася така гордовита, непоштива риса? Я ніколи не бачила батька, але, не бачивши, прагнула мати на собі його слід, а з ним і постійну певність, що я його, а він мій. Я зараз не скажу безпомилково — бо ті ранні роки такі далекі, а інші учасники вже зійшли зі сцени життя, — чи тільки після його повернення, в якомусь палкому пориві, приписала своє підборіддя йому, а чи завжди так вважала. Але та відсутність підборіддя мене бентежила, і я прагнула зрозуміти, повніше змалювати собі портрет чоловіка, який виявився моїм бідолашним батьком. Я бажала побачити його довершеним і гадала, ніби моє обличчя може доповнити такий портрет, бо той, що опинився переді мною, був нещасливий і погублений.

Мені привидівся проблиск майбутнього, коли привезли батька. Ніби віконце відчинилося, і звідти долинув голос.

Хай у людини у візку й не було нижньої щелепи, але на її місце прилаштували срібну пластину. Її відлили за подобою найнижчої частини дуже усередненого людського обличчя. Її зробили за шаблоном, а отже можна з легкістю виснувати, що таке саме срібне підборіддя, як у батька, зараз мали ще кілька десятків знедолених. Срібну пластину можна було знімати. Батько, який повернувся, складався з двох частин, які доточувалися разом майже безболісно

Бідолашний батько не розумів, де він. Був нездатний упізнати дружину, не міг сказати, що дівчинка, яка мовчки його розглядає, — його власна донька.

На допомогу мати знову найняла повитуху, добру товсторуку жінку із задишкою. Вона бралася до будь-якої оплачуваної роботи, що їй нагоджувалася, і часто ходила до доктора Зендера, лікаря з сусіднього селища. Разом вони облаштували для батька кімнатку поруч із кухнею, і він її вже ніколи не полишив, щойно туди потрапив. Просто лежав там весь день, іноді позираючи з вікна, іноді витріщаючись на стелю, але, здається, ніколи ні на чому не зосереджуючи погляду. Я  годинами сиділа з  батьком; він не розмовляв зі мною, і тоді я щось йому говорила, уявляючи все, що б він хотів мені розповісти.

Після того як привезли батька, мати піднялася у свою спальню і зачинила двері. З плином днів вона щодалі більше часу проводила не встаючи. Вона вже не рухалася, а це їй завжди шкодило. Доктор Зендер казав, що мати у стані виразного переляку, і її треба поволі заохочувати приходити до тями. Все її тіло змінилося після того, як привезли батька; шкіра пожовкла й вилискувала, мов цибулина. Від неї по-новому пахло. Якось зимового ранку я побачила, що вона лежить і плаче надворі, майже роздягнена. Я допомогла їй повернутися в ліжко.

Я ходила від одного з батьків до іншого, від матері нагорі до батька внизу, і обом їм читала з Біблії. Маленький табурет став подовженням мого тіла, і з ним я розташовувалася на різних місцях навколо батькового ліжка залежно від його потреб. Я не виходила, коли батька очищали й мили. Повитуха дуже приязно до мене ставилася; іноді вона притискала мене до себе, і в ці миті я чудувалася, якими великими можуть бути тіла, і навзаєм пригортала її так сильно, як тільки вміла.

______________________________________________________________________________________________________

Купити книжку «Мала», Едвард Кері