«Що буде, коли просохне земля?»: уривок із книжки «Мобілізована нація. Німецька війна 1939–1945»

Британський історик Ніколас Старґардт у книзі «Мобілізована нація. Німецька війна. 1939–1945», спираючись на числення свідчення — щоденники і листи закоханих, судові протоколи і військові листування — досліджує, як німці пережили Другу світову війну, проливаючи світло правди на їхні мотиви і внутрішні конфлікти. Це реальна історія про страхи злочинців і надії переможців, розказана від імені очевидців — солдатів, учителів, домогосподарок, нацистів, християн і євреїв, що розкриває реальні мотиви суспільства, яке підтримувало і виправдовувало жорстоку геноцидну війну. Ділимося уривком із книжки у матеріалі.

_______________________________________________________________________________________________________

Що буде, коли просохне земля?

Наприкінці травня 1944 року Третій Райх контролював територію Європи від півночі Норвегії до півдня Риму, від портів Чорного моря до Ла-Маншу. 3 листопада 1943 року Гітлер видав Генеральну директиву № 51, відповідно до якої Східний фронт мав триматися, доки підкріплення у вигляді живої сили, зброї і техніки надсилатимуть на захід. Червона армія перехопила ініціативу з моменту контрнаступу на Курській дузі минулого літа, але тепер німецькі війська на сході відступали значно швидше, ніж їх відтісняв противник, віддаючи йому великі території України під час відходу за природний бар’єр — річку Дніпро. Гітлер і генерали сподівалися, що нова укріплена лінія Пантера стримає Червону армію, доки коштовна бронетехніка та бойові дивізії допоможуть відбити висадку союзників в Італії і захистити узбережжя Греції і Франції. У вересні 1943 року Гітлер заявив генералам, що лінія оборони по Дніпру стане останнім бар’єром на шляху більшовизму. Відступ почався 15 вересня. 

Німці палили все, що могли, витрачаючи дорогоцінний час і боєприпаси, щоби знищити якомога більше. Прикриваючи відступ, Віллі Резе відчував, що його «роздирає почуття провини», тактика «випаленої землі» здавалася йому жахливішою, ніж те, що робили німці в 1941–1942 роках. Він пив, спостерігаючи, як міста й села перетворюються на «знелюднену, охоплену вогнем і вкриту руїнами пустелю». Водночас він писав: лінія палаючих сіл уночі «створювала чарівні образи, і — з моєю любов’ю до парадоксів — я назвав війну проблемою естетики». Грабуючи села заради їжі та німецькі склади в пошуках алкоголю, тютюну й нового обмундирування, солдати перетворювали великий відступ на оргію святкувань, виголошуючи «гротескні промови про війну та мир», впадаючи в меланхолію та ділячись один з одним тугою за домом і любовними переживаннями. Коли вони пили й танцювали у вагонах для худоби, які везли їх на захід у напрямку Гомеля, вони знайшли полонену жінку, роздягли її догола, змусили танцювати для них, вимазали їй груди гуталіном і поїли, доки вона, як писав Резе, не стала «такою ж п’яною, як і ми». 

Упродовж осені та зими новий Дніпровський оборонний рубіж тримався, Готхард Гайнріці надзвичайно майстерно командував незначними силами в умовах масованих лобових атак у центр німецького фронту. Цей досвід змусив командування вермахту повірити, що здавалося б невичерпні резерви Радянського Союзу коли-небудь вичерпаються і що генерали противника мало чого навчилися. Закріпившись за Вітебськом, Могильовом і Пінськом, вермахт досі займав більшу частину території Білорусі й України, готуючись до неминучого наступу, коли просохне земля. На сході, як визнавав Гітлер у директиві, німці могли дозволити собі піти «в найгіршому випадку навіть на великі втрати простору, якщо це не призведе до загрози виживання Німеччини». На заході такої можливості не було. 

Деякі бронетанкові частини Німеччина тримала в стані готовності у Франції. На укріплення французького та бельгійського узбережжя, які німецькі командири на заході, Роммель і Рундштедт, об’їжджали перед об’єктивами кінокамер для Wochenschau, було витрачено величезну кількість сталі, бетону та зусиль. Кінохроніки, радіо та преса повторювали мантру про «неприступність» Атлантичного валу. Хоча деякі дотепники з Відня порівнювали його за міцністю із замінником кави, кадри «фортеці Європа» із грізними бастіонами вселяли віру навіть у найскептичніших німців. Виняткова репутація Роммеля і Рундштедта сама по собі викликала довіру — жоден із них не був нацистом. 

Упродовж умовно спокійної весни 1944 року, вперше більше ніж за рік, бомбардування перестали бути центральною темою розмов; люди тепер більше скаржилися на сезонну нестачу картоплі та свіжих овочів. Але все це витісняло очікування вторгнення на заході. Союзники могли вибирати час і місце, але були великі надії, що якщо їх вдасться відкинути назад у море, вони навряд чи зможуть здійснити другу висадку 1944 року, якщо взагалі на неї наважаться. Здавалося, вторгнення союзників обіцяло німцям найреальнішу перспективу перехопити ініціативу та змінити ситуацію на свою користь: якби британців і американців вдалося «заманити» на європейський континент, вони зазнали б нищівної поразки на тому ж місці, що й французи й ті самі британці 1940 року. Це було б гідною відповіддю на знищення німецьких міст. Навесні 1944‑го всіх найбільше хвилювало, чи клюнуть союзники на наживку або ж нададуть перевагу безпечнішому варіанту — продовжувати тривалу війну на виснаження. За оптимістичними очікуваннями, пов’язаними з битвою на березі Ла-Маншу, ховався песимізм щодо здатності Райху витримати нескінченну війну в повітрі.

_______________________________________________________________________________________________________

Купити книжку «Мобілізована нація», Ніколас Старґардт