«Мужність і радість! Вони ніби найперший життєвий обов’язок кожної людини»: уривок із роману «Сага про Єсту Берлінґа»

Поділитись

16 грудня 2024, Пн

Роман шведської письменниці, лавреатки Нобелівської премії з літератури Сельми Лаґерлеф «Сага про Єсту Берлінґа», написаний у жанрі магічного реалізму, вважають одним із найхимерніших і водночас найулюбленіших творів Скандинавії. На тлі зимової краси Швеції розгортається історія Єсти Берлінґа — безхатька, жебрака і священника, позбавленого сану за пияцтво, врятованого від смерті власною зухвалістю, схильністю до авантюр і однією випадковою зустріччю. Роман «Сага про Єсту Берлінґа» Сельма Лаґерлеф перекладено однією із найкращих українських перекладачок Ольгою Сенюк — активною учасницею руху шістдесятників, перекладачкою з англійської та скандинавських мов. Публікуємо уривок з книжки у матеріалі.

***

Я добре знаю, чому люди тоді любили Єсту. Знаю, як довго може тягтися зимовий вечір і як нудьга закрадається в душу людям у самотніх оселях. Я розумію, чому вони так раділи, як він приходив.

Уявіть надвечір’я в неділю, коли руки спочивають, а думка ледачіє! Уявіть сердитий північний вітер, колючий холод у кімнаті, холод, що його не годен власкавити жоден вогонь! Уявіть єдину лойову свічку, з якої постійно треба знімати нагар! Уявіть одноманітний побожний спів, що долинає з кухні!

Раптом дзеленькають дзвоники, хтось квапливо обтупує сніг у сінях, й ось до кімнати заходить Єста Берлінґ. Він сміється, жартує. Він — саме життя, саме тепло. Відчиняє клавікорди і грає так, що аж дивуєшся з тих старих струн. Він уміє співати всіх пісень і грати всіх мелодій. Він ощасливлює всіх мешканців дому. Він ніколи не мерзне, ніколи не стомлюється. Той, кого спіткала найважча біда, побачивши Єсту, забуває про неї. О, яке в нього добре серце! Який він ласкавий! Шкода, що ви не чули, як про нього повідають старі люди!

А тепер, хоч як кавалери гарно грають, Єста вибухає плачем. Йому здається, що життя таке сумне, таке безрадісне. Він схиляє голову на руки і плаче. Кавалери лякаються. Це ж бо не тихі, цілющі сльози, що їх викликає пані Музика. Єста хлипає в розпуці. Вони безпорадно відкладають інструменти. Навіть ласкава пані Музика, яка так любить Єсту Берлінґа, навіть вона на хвилю розгубилася, та потім згадує, що має серед кавалерів мужнього воїна.

Це лагідний Левенборґ, який утратив наречену в каламутній річці, і найбільше відданий Єсті. Тепер він несміливо підступає до клавікордів, обходить навколо, обережно гладить їх, пробує клавіші кволою рукою.

У крилі нахлібників Левенборґ має дерев’яний стіл, а на ньому намалював клавіатуру і прилаштував підставку на ноти. Він може годинами сидіти біля нього, і пальці його бігають по білих та чорних клавішах. Він учить там гами й етюди і грає свого Бетховена. Він завжди грає тільки Бетховена. Пані Музика виявила до нього велику ласку: йому пощастило переписати більшість із тридцяти двох сонат великого майстра.

Одначе Левенборґ ніколи не зважується торкнутись якогось іншого інструмента, крім дерев’яного столу. До клавікордів він відчуває побожний страх. Вони ваблять Левенборґа, але ще дужче лякають. Цей деренчливий інструмент, що на ньому зіграно стільки польок, — його святиня. Він ніколи не зважувався торкнутися його. Подумати тільки, яка то дивовижна річ, стільки в ній струн, що годні вдихнути життя у твір великого майстра! Досить тільки прикласти вухо до клавікордів, і Левенборґ уже чує, як бринять у них розмаїті анданте і скерцо. Авжеж, клавікорди і є той олтар, де поклоняються пані Музиці. Але сам він на ньому ніколи не грав. Ніколи не зміг так розбагатіти, щоб купити собі клавікорди, а на майоришиних не зважувався грати. Та вона, зрештою, не дуже його й заохочувала. Звісно, Левенборґ не раз чув, як на них вигравали польки, вальси і Бельманові мелодії. Але від тієї нікчемної музики клавікорди тільки деренчали й стогнали. Ні, якби на них заграти Бетховена, отоді б усі почули, який у них прекрасний звук.

І ось тепер Левенборґ вирішив, що настав час його й Бетховена. Він набереться відваги й торкнеться святині; він потішить свого молодого пана й господаря чудовими звуками, що дрімають у клавікордах. Левенборґ сідає і починає грати. Невпевнено та схвильовано, але видобуває кілька тактів, шукає відповідні звуки, морщить чоло, знову пробує, врешті затуляє обличчя руками й плаче. Авжеж, люба пані Музико, йому дуже прикро. Бо святиня враз перестає бути святинею. Немає у клавікордах чистих, прекрасних звуків, немає мрії, немає глухого, могутнього гуркоту громовиць, немає шуму й ревіння бурі. Немає небесної гармонії, що нею бринить рай. Це просто старі розладнані клавікорди, та й годі.

Та ось пані Музика дає знак розважному полковникові Беренкройцові. Він бере Рустера, йде до крила кавалерів і приносить Левенборґові стіл, де намальовані клавіші.

— Дивись, Левенборґу, — каже Беренкройц. — Ось твої клавікорди. Заграй тепер Єсті!

Левенборґ перестає плакати й сідає грати Бетховена для свого засмученого молодого приятеля. Зараз той розвеселиться. У голові старого небораки лунають найпрекрасніші звуки. Йому й на гадку не спадає, що Єста може не чути, як гарно він грає цього вечора. Він напевне все чує! Тепер Левенборґ не має ніяких труднощів, пальці вправно бігають по клавішах; він долає найважчі пасажі і трелі. Він хотів би, щоб його послухав сам маестро.

Що довше Левенборґ грає, то дужче захоплюється. Він чує кожен звук із неземною чіткістю.

«Туго, туго, — грає він, — чом би мені тебе не любити? Чи не тому, що вуста твої холодні, а щоки зів’ялі, обійми болючі, а від твого погляду серце кам’яніє? Туго, туго, горда, неприступна красуне, твоє кохання важко здобути, зате воно палке, як ні в кого. О покинута, я пригорнув тебе до грудей своїх і приголубив. Я вицілував із тебе весь холод, і кохання твоє сповнило мене щастям. О, як я страждав! Як сумував безмірно, коли втратив перше кохання своє! У душі моїй і навколо мене запала чорна, моторошна ніч. Я поринув у молитву, щиру, невислухану молитву. Небо було глухе до безмірного терпіння мого. З усіяного зорями простору не зійшов до мене янгол-розрадник.

Та сум мій роздер темну заслону. Ти зійшла до мене мостом із тремтливого місячного проміння, осяйна й усміхнена, о кохана моя! Навколо тебе витали янголята із трояндовими вінцями, грали на цитрах і флейтах. Яка ж то була втіха невимовна бачити тебе!

Але ти швидко зникла! Розвіявся промінний міст, коли я хотів піти за тобою. Я лежав на землі, безкрилий, повалений у порох. Стогін мій лунав, як ревіння дикого звіра, як оглушливий грім небесний. Якби моя змога, я послав би до тебе блискавку-вістуна! Я проклинав благословенну землю. Нехай пожежа спалить усе зело, а чума забере людей! Я кликав смерть і пекло. Гадав, що мука у вічному вогні буде втіхою супроти моїх страждань.

Туго, туго! Тоді я заприязнився з тобою. Чому ж мені не любити тебе, як люблять гордих і неприступних жінок, чиє кохання важко здобути, зате воно палкіше за будь-чиє у світі?»

Так грав сердешний містик, пройнятий запалом і натхненням. У вухах йому бриніли найпрекрасніші звуки, і він був певний, що Єста теж їх чує і втішається ними. А Єста сидів і дивився на нього. Спершу його сердила та дурна комедія, та поволі гнів його почав улягатися. Його старий приятель був незрівнянний, коли водив отак пальцями по столі й утішався своїм Бетховеном. І Єста згадав, що цей сердега, тепер такий безжурний і лагідний, також терпів колись страшну муку, бо також утратив кохану. А тепер сидить біля свого столу й сяє з утіхи. Чи ж багато треба людині, щоб бути щасливій? Єсті стало соромно, і він сказав сам до себе:

«Що, вже не маєш терпцю довше страждати? Тебе ж ціле життя гартувала біда, ти ж чуєш, як кожне дерево в лісі, кожна купина в лузі проповідує зречення і терплячість, ти ж виріс у краю з лютою зимою і скупим літом, то невже ж забув, як треба гартуватися? Ох, Єсто, людина мусить терпіти все, що їй випадає на долю, із мужністю в серці й радістю на вустах, на те вона й людина. Журися собі скільки хочеш, що втратив кохану, нехай докори сумління мучать і гризуть тебе, але поводься, як чоловік і як вермландець! Хай радістю світиться твій вид, і приятелів зустрічай веселим словом! Життя суворе, природа теж сувора, але на те тобі мужність і радість, щоб опертися тій суворості, а то ніхто не годен був би її витримати. Мужність і радість! Вони ніби найперший життєвий обов’язок кожної людини. Ти досі ніколи не зраджував їм, тож не зраджуй і тепер. Хіба ти гірший за Левенборґа, який сидить оце коло своїх дерев’яних клавікордів, чи за решту кавалерів, мужніх, безжурних, вічно молодих? Ти ж бо знаєш, що кожному з них довелось набідуватися».

Єста дивиться на своїх приятелів. Дивна картина! Як вони всі поважно слухають музику, що її ніхто не чує. Раптом Левенборґа вихоплює зі світу мрій веселий сміх. Він знімає руки із клавіш і дослухається, ніби до чогось чудесного. Це ж бо давній сміх Єсти Берлінґа, лагідний, добрий, заразливий сміх. Це ж найкраща музика, що її старий чув за все своє життя.

— Я знав, що Бетховен тобі допоможе, Єсто! — вигукує він. — Тепер усе гаразд.

Отак ласкава пані Музика вилікувала Єсту Берлінґа від меланхолії.