«На світі більшість людей мертві або напівмертві», — уривок із роману Сельми Лагерлеф «Сага про Єсту Берлінґа»
Роман шведської письменниці, лавреатки Нобелівської премії з літератури Сельми Лаґерлеф «Сага про Єсту Берлінґа», написаний у жанрі магічного реалізму, вважають одним із найхимерніших і водночас найулюбленіших творів Скандинавії. На тлі зимової краси Швеції розгортається історія Єсти Берлінґа — безхатька, жебрака і священника, позбавленого сану за пияцтво, врятованого від смерті власною зухвалістю, схильністю до авантюр і однією випадковою зустріччю. Уривком із роману, в перекладі однієї з найкращих українських перекладачок Ольги Сенюк, ділимося в матеріалі.
За годину жебрак сидів уже на стільці коло дверей у найкращій кімнаті заїзду, а перед ним стояла владна жінка, що врятувала його від смерті у снігу.
Такою, як він оце бачив її, із вимащеними сажею руками після об’їзду вуглярів у лісі, із череп’яною люлькою в роті, одягненою в короткий кожушок і смугасту вовняну сукню домашнього ткання, у підкованих черевиках, із сивими косами, гладенько зачесаними назад над старим уже, але вродливим обличчям, — такою Єсті Берлінґу змальовували її тисячі разів, і він збагнув, що зустрівся з уславленою майорихою з Екебю.
Вона була наймогутнішою жінкою у Вермланді, власницею семи рудень, яка звикла наказувати й володарювати, а він — нікчемний, бездомний жебрак, злидар, для якого кожна дорога надто важка, а кожна хата надто тісна. Він злякано затремтів, коли вона звела на нього очі.
А жінка мовчки дивилася на цю людську мізерію, на червоні спухлі руки, зголодалу постать і прекрасну голову, що, попри всі злигодні й занепад, ясніла пишною вродою.
— Чи ви не Єста Берлінґ, навіжений священник? — запитала жінка.
Жебрак мовчав.
— Я майориха з Екебю.
Жебрак здригнувся всім тілом. Він склав руки і звів на неї погляд, сповнений туги. Що вона хоче? Може, присилувати його жити? Жебрак тремтів перед її міццю. А він уже було майже досяг спокою вічного пралісу!
Свій наступ жінка почала із заяви, що священниковій дочці повернуть санки й мішок із борошном і що вона, майориха, пропонує йому, як і багатьом іншим злидарям, оселитися в кавалерському крилі її будинку в Екебю. Вона запропонувала йому веселе, сповнене розваг життя, однак він похитав головою і сказав, що мусить умерти.
Тоді вона стукнула кулаком по столу й відверто висловила свою думку про нього:
— Звісно ж, ви хочете вмерти, неодмінно хочете вмерти! Мене це не здивувало б, якби ви справді були ще живі.
Гляньте на своє змізерніле тіло, немічні руки й ноги, погаслі очі. І ви гадаєте, що вам далеко до смерті? Гадаєте, що мрець тільки той, хто лежить закляклий у домовині? Думаєте, не бачу, наскільки ви мертві, Єсто Берлінґу?
У вас на шиї череп замість голови, а в очницях ворушиться черва. Хіба ви не відчуваєте, що у вашому роті повно землі, не чуєте, як торохтять кістки, коли рухаєтеся?
Єста Берлінґ утопився в горілці й помер. А ворушиться в ньому тільки кістяк, і ви не бажаєте, щоб він жив, — та хіба це життя? Це все одно, що заборонити мерцеві потанцювати між могилами місячної ночі.
Чи ви соромитеся, що вас вигнали, і тому хочете вмерти?
Хіба не почесніше було б віддати свій хист на якесь добре діло на цій Божій зеленій землі? Чому ви одразу не прийшли до мене? Я для вас усе зробила б. Та де там, ви гадаєте, що доскочите більшої шани, як лежатимете загорнутий у покрівець і всі казатимуть, що з вас дуже гарний небіжчик, еге ж?
Жебрак мовчав, навіть ледь усміхався, доки вона вивергала на нього лавину лютих слів. Не страшно, радів він, не страшно! Вічні ліси чекають на нього, і ця жінка не має сили відвернути від них його душу.
Майориха замовкла і трохи походила кімнатою. Тоді сіла біля коминка, поставила ноги на підмурок і сперлася ліктями на коліна.
— А хай йому чорт! — озвалася раптом вона й усміхнулася. — Те, що я сказала, правдивіше, ніж мені самій здавалося. Ви, Єсто Берлінґу, не вірите, що на світі більшість людей мертві або ж напівмертві? Гадаєте, що я живу? Ні! Ой ні!
Ось гляньте на мене. Я майориха з Екебю, либонь, наймогутніша жінка у Вермланді. Як я кивну одним пальцем — схоплюється з місця губернатор, як двома — зривається на ноги єпископ, а як трьома, то капітул і радники, й усі власники вермландських рудень танцюють польки на Карлстадському майдані.
А я, хай йому чорт, я, чоловіче добрий, просто живий труп, і більше нічого! Тільки Господь знає, як мало в мені життя.
Жебрак похилився на стільці й уважно слухав. Стара майориха сиділа перед коминком, похитувалася то в один бік, то в інший і не дивилася на жебрака.
— Якби я була жива, — повела вона далі, — то, побачивши вас такого нещасного, пригніченого, ладного накласти на себе руки, в одну мить розвіяла б ваші чорні думки.
Я здобулася б на сльози, на молитву, що зворушила б ваше серце, і я врятувала б вашу грішну душу, одначе я мертва.
Ви, напевне, чули, що колись я була красунею Марґаретою Сельсінґ? Це було давно, та я і досі виплакую за неї свої старечі очі. Чому Марґарета Сельсінґ мала вмерти, а Марґарета Самоеліус живе? Навіщо живе майориха з Екебю, Єсто Берлінґу?
Ви не знаєте, яка була Марґарета Сельсінґ? Вона, Єсто Берлінґу, була струнка, тендітна, соромлива й невинна.
За такими, як вона, на могилах плачуть янголи.
Вона не знала, що таке зло, ніхто не завдавав їй смутку, і вона була до всіх ласкава. А вже така вродлива, що й годі казати.
І був на світі показний юнак на ім’я Альтрінґер. Бозна-чого він з’явився в Ельвдальській дичавині, де її батьки мали маєток. Марґарета Сельсінґ задивилася на нього. Він був ставний, вродливий. І він її покохав.
Але він був бідний, і вони, наче в казці, домовилися чекати одне одного п’ять років.
Минуло три роки, і з’явився інший залицяльник — негарний, бридкий, але батьки гадали, що він багатий, і всіма способами, палицею і погрозою, присилували її вийти заміж. Й ось того дня померла Марґарета Сельсінґ.
Відтоді не стало Марґарети Сельсінґ, лишилася тільки майориха Самселіус, і вона вже не була ні ласкава, ні сором’язлива, вона вірила у зло й не мала пошани до добра.
Ви, мабуть, знаєте, що сталося далі. Ми оселилися в Ше, тут над Левеном, майор і я. Але він не був багатий, як думали люди. Мені часто випадали тяжкі дні.
Тоді вернувся Альтрінґер, уже заможний. Він купив садибу Екебю, що межувала з Ше. Він придбав іще шість маєтків — над озером Левен. Він був беручкий, заповзятий, гарний чоловік.
Він допомагав нам у біді. Ми їздили його каретами, він посилав харчі до нашої кухні й вино до нашого льоху. Він сповнив моє життя радощами і втіхою. Майор поїхав на війну, та що нам було до того! Я гостювала день в Екебю, а другого дня він приїздив до Ше. О, то був наче безконечний захоплений танок довкола озера Левен!
Але про мене й Альтрінґера пішла погана слава. Якби Марґарета Сельсінґ була жива, то дуже зажурилася б, але я — нітрохи. Проте я ще не розуміла, що була вже мертва, а тому й нечутлива.
Поголоска про нас дійшла до моїх батька й матері, що мешкали серед вуглярів в Ельвдальських лісах. Мати не довго думала та приїхала аж сюди поговорити зі мною.
Прибула вона саме тоді, як майора не було вдома, а я з Альтрінґером і ще кількома гістьми сиділа коло столу. Я бачила, як вона зайшла до зали, але не відчувала, що то моя мати, Єсто Берлінґу. Я привіталася з нею, немов із чужою, і запросила сісти до столу та пообідати з нами.
Вона хотіла поговорити зі мною, як із дочкою, та я сказала, що вона помиляється, що мої батьки обоє померли в день мого шлюбу.
Мама пристала на таку гру. Їй було вже сімдесят вісім років, і вона за три дні здолала двадцять миль. Без зайвих церемоній сіла до столу обідати. То була дуже сильна жінка.
Вона поспівчувала мені, що я втратила батьків та ще й такого дня.
«Мене дуже журить, що батьки не вмерли на день раніше, — заявила я, — бо тоді не було б весілля».
«А ви, шановна майорихо, не задоволені своїм одруженням?» — спитала вона.
«Чого ж, тепер задоволена. Я завжди буду вдоволена, що виконала волю своїх любих батьків».
Вона спитала, чи це з волі батьків я накликаю ганьбу на себе й на них і обдурюю свого чоловіка. Гарно ж, мовляв, я шаную своїх батьків, що про мене всі плещуть язиками!
«Як собі мої батьки постелили, так хай і сплять», — від-повіла я.
А тоді заявила, що не дозволю якійсь чужій жінці обмовляти доньку моїх батьків.
Ми їли собі далі — тільки ми вдвох. Решта всі принишкли і не зважувалися піднести ні ножа, ні виделки.
Стара пробула в нас добу, поки трохи відпочила. А я дивилася на неї і в голові собі не покладала, що то моя мати.
Я знала, що моя мати померла.
Врешті настав час їй від’їздити, Єсто Берлінґу. Я стояла обіч неї на сходах. Під’їхав повіз, і стара сказала:
«Я пробула тут добу, і ти не привітала мене, як матір.
Я їхала сюди відлюдними дорогами, двадцять миль за три дні. Я вся тремчу з сорому за тебе, ніби хто мене вишмагав батогом. Нехай же від тебе всі відцураються, як ти відцуралася від мене, нехай тебе відштовхнуть так, як ти мене відштовхнула! Хай дорога стане твоєю домівкою, копиця сіна — ліжком, а вуглярська яма — твоїм домашнім вогнищем! Нехай тобі винагородою буде ганьба й поговір, і нехай інші тебе б’ють так, як оце я!» І вона міцно вдарила мене в обличчя. А я підняла її на руки, знесла сходами й посадовила в повіз. «Хто ви така, щоби проклинати мене? — запитала я. — Хто ви така, щоб бити мене? Такого я нікому не дарую!». І повернула їй поличника.
Тієї миті повіз рушив, і тієї миті, Єсто Берлінґу, я збаг-нула, що Марґарета Сельсінґ померла.
Вона була лагідна, невинна, вона не відала зла. На її могилі плакали янголи. Якби вона була жива, то ніколи не вдарила б своєї матері.
Жебрак біля дверей уважно слухав, і її слова на мить заглушили знадливий шум вічного пралісу. Глянь, ця могутня жінка дійшла до тебе у гріхах своїх, стала сестрою у твоїй недолі, щоб додати тобі відваги жити! Щоб ти дізнався, що на головах інших людей також тяжіє біда і провина.
Він встав і підійшов до майорихи.
— Тепер ви будете жити, Єсто Берлінґу? — крізь сльози спитала вона. — Навіщо вмирати? Із вас напевне був би добрий священник, але Єста Берлінґ, що втопив себе в горілці, ніколи не був такий кришталево чистий, такий невинний, як Марґарета Сельсінґ, яку я задушила у ненависті. То ви будете жити?
Єста Берлінґ упав перед майорихою навколішки.
— Вибачте мені! Я не можу.
— Я вже стара, затверділа душею від непомірного горя, — відповіла майориха, — а ось сиджу тут і віддаю себе на суд
жебракові, що замерзав у снігу край дороги. Так мені й треба. Ідіть, учиніть собі самогубство, хоч би принаймні ніко-му не розкажете про мою нерозважність.
— Я не самогубець, мене засудило життя. Не утруднюйте мені боротьби! Я не смію жити. Моє тіло взяло гору над ду-шею, тому я мушу звільнити її, нехай лине до Бога.
— І ви гадаєте, що вона полетить до Бога?
— Прощавайте, майорихо, дякую вам за все!
— Прощавайте, Єсто Берлінґу!
Жебрак підвівся і, спотикаючись і понуривши голову, рушив до дверей. Ця жінка дуже обтяжила йому дорогу до безмежного пралісу.
Коло дверей він мимохіть оглянувся. І зустрівся очима з майорихою, яка мовчки дивилася йому вслід. Він зроду ще не бачив, щоб чиєсь обличчя могло так змінитися, тому вражено втупився в неї. Щойно вона була сердита і грізна, а тепер якось дивно просвітліла, у погляді її променіла жаліслива, милосердна любов. Від того погляду Єсті Берлінґу щось урвалося в серці, у змученій розпачем душі. Він прихилився чолом до одвірка, стиснув руками голову й гірко заплакав.
Майориха шпурнула люльку в коминок і підійшла до Єсти Берлінґа. Її рухи зробилися нараз лагідні, наче материнські.
— Ну, ну, синку мій!
Вона всадовила його коло себе на ослоні, і Єста виплакався, поклавши голову їй на коліна.
— Ви й досі хочете вмерти?
Він хотів підвестися, але майориха силоміць притримала його.
— Скажу вам ось що: робіть, як хочете. Але якщо ви житимете, то обіцяю забрати до себе дочку священника з Брубю і вивести її в люди, аби вона дякувала Господові, що ви украли в неї борошно. Ну, то як?
Єста Берлінґ підвів голову і глянув їй у вічі:
— Ви не жартуєте?
— Чого б це я мала жартувати, Єсто Берлінґу?
Єста Берлінґ заломив руки з розпачу. Він побачив перед собою недовірливі очі, стиснені вуста й худенькі руки. Отже, та бідолаха дістала б захисток та опіку, і тавро приниження зійшло б з її тіла, а зло — з її серця. Тепер шлях до вічно-го пралісу перед ним замкнувся.
— Я не відберу собі життя, поки дівчинка буде під вашою опікою, — сказав він. — Я знав, що ви змусите мене жити, бо зразу відчув, що ви дужчі за мене.
— Єсто Берлінґу, — врочисто мовила вона, — я боролася за вас, як за себе саму. Я сказала Богові: «Якщо в мені ще не вмерла остаточно Марґарета Сельсінґ, то зроби так, Господи, щоб вона об’явилася і не дала цьому чоловікові відібрати собі життя!». І Бог вислухав моє прохання, і ти її побачив, тому й не мав сили відійти. Це вона шепнула мені, що ти зміниш свій замір задля нещасної дитини. Ви, дикі пташки, високо літаєте, але Господь знає сильце і на вас.
— Він могутній і дивовижний Бог, — озвався Єста Бер-лінґ. — Він насміявся з мене й відштовхнув мене, але не до-8ззволив померти. Хай буде воля Його!
Відкриваємо передзамовлення на шведську класику від Лабораторії
«Сага про Єсту Берлінґа», Сельма Лагерлеф
Видання доповнене передмовою історикині і перекладачки, яка викладає інтелектуальну історію в Університеті Сьодерторн (Швеція), та спеціалізується на транснаціональній інтелектуальній історії, студіях пам'яті та релігійній історії Юлії Юрчук
У перекладі однієї з найкращих українських перекладачок Ольги Сенюк — активної учасниці руху шістдесятників, перекладачки з англійської та скандинавських мов
Дизайн обкладинки: Женя Олійник