Мартін Массі з прекрасним голосом і жахливою поведінкою: уривок із книжки «Страшне добро» Джо Браунінг Ро

Жовтень, 1966 рік. Дев'ятнадцятирічний Вільям Лавері от-от розпочне роботу в сімейній похоронній фірмі і вперше розважається на балі-бенкеті з нагоди випуску з коледжу. Святкування перериває звістка — в селі Аберфан стався зсув на вугільній шахті, і зі школи, похованої під ґрунтом, витягують величезну кількість тіл. Вільям одразу ж стає волонтером і вирушає в дорогу. Книжка «Страшне добро» розповість вам історію Вільяма Лавері, який безупинно шукає свій шлях у житті крізь темряву прожитих подій. Ділимося уривком у матеріалі.

___________________________________________________________________________________________________________

Прокинувшись уранці, він бачить, як троє інших стажистів, зокрема й Чарльз, туляться в куточку — тугий вузол відчуження. Він підводиться зі свого тонкого матраца, а хлопці зиркають. Те рукостискання — величезна помилка.

Минулої ночі, згорнувшись калачиком, Вільям розмірковував, як же йому заснути без матері, і виявив, що може викликáти в уяві її голос.

«Вільяме, моє призначення — любити тебе так, як нікого на світі. І, по-моєму, у мене досить добре виходить... Як сказав хормейстер, ти — особливий. Ти й оком не змигнеш, як почнеш співати сольні партії».

Здавалося, ніби він справді чує її голос, відчуває її подих на своєму обличчі, бачить симпатичні хвильки на її білих зубах. Але тепер, коли він споглядає, як троє хлопців виходять разом із кімнати гуртожитку, Івлін видається йому такою далекою. Може, її взагалі не існує.

Чиїсь м’які, великі пальці хапають його руку — і він підстрибує.

— Ходімо. Переживемо пірнання, а потім я відведу тебе на сніданок.

— Пірнання? — перепитує Вільям, поки його тягне в коридор високий пухленький хлопець з короткою рудою чуприною із крутими завитками. — А що це?

— Побачиш, — хлопець послаблює хватку. — Ти звикнеш. Зрештою до всього звикаєш.

— Давно ти тут? — Вільям пробігає кілька кроків, щоб наздогнати.

— Три роки.

Широке й пласке обличчя хлопця вкрите розмитим ластовинням, а між великими передніми зубами щілина.

— Я — Мартін Массі, — він крокує попереду дужими ногами. — У мене гарний голос і жахлива поведінка. Головним хористом мені не стати, зате дають багато сольних партій.

— Радий знайомству, — Івлін навчила сина, що люб’язність аніскілечки не коштує, але творить дива. — Я Вільям Лавері. Дякую, що покликав із собою.

Мартін сміється і зупиняється, доки Вільям не порівняється з ним.

— За хвилину ти вже не будеш такий вдячний. Утім, Матрона не така вже й погана.

У ванній кімнаті стоїть різкий запах — наче хтось голкою в носа кольнув. Усе блідо-блакитне або біле. Від яскравого світла Вільям мружиться. Повторюючи за Мартіном, він знімає верх піжами й кидає на підлогу позад себе.

Вони стають біля якогось хлопця, а ще один приєднується ліворуч від Вільяма. Мартін тут єдиний із зайвим жирком. У нього навіть цицьки є.

Жінка у формі медсестри з великим металевим глечиком у руках, певно, Матрона. Через обвислу плоть видно, як напружуються м’язи її руки, коли вона підіймає глечик.

— Униз!

Хлопець нахиляється й упирається руками в дно ванни. Хребет вигинається в гребінь із маленьких шишечок. На голову й тіло ллється струмінь води — хлопець різко видихає, немов від удару. Кілька крапель відскакує на Вільяма. Він здригається — крижана.

Хлопчина випростується, підбігає до ряду з кілків на стіні й хапає один із тоненьких рушників. Матрона наповнює глечик у раковині позаду. Мартін бочком підступається на звільнене місце. Упирається широкими долонями у ванну — живіт злегка похитується, а перевернуте догори дриґом обличчя перекошується.

— Ворушися! — гиркає жінка до Вільяма, коли Мартін відходить і починає розтирати тіло рушником, сяючи від полегшення — чи для підбадьорення? Але Вільям закляк. Він чекає, — довгенько так, — доки Матрона підведе очі. А коли їхні погляди нарешті зустрічаються, Вільям ввічливо всміхається й хитає головою.

— Дякую, Матроно, але я — пас. Надто холодно.

Хлопець ліворуч хихикає і різко замовкає. На мить обличчя Матрони м’якне від здивування, та потім вона хапає хлопця за руку вище ліктя — так, що її пальці змикаються, — і тягне до себе.

— Вашу Світлість ніхто не питатиме.

І знову смішок від хлопця зліва. Голову Вільяма нахиляють униз — і студéна вода водоспадом б’є в носа, очі, вуха, а крижані потоки, як пальці, обвиваються навколо живота. Блідий лінолеум виблискує від води. Вільям гучно й різко ахкає.

Він випрямляється — вода затуманює зір — і поспішає геть. На кілька секунд утикається лицем у рушник, перш ніж витерти тіло.

* * *

Одягнувшись, вони виходять зі спільної спальні на сніданок. Бадьорий Мартін показує на величезну шафу на сходовому майданчику.

— Якщо будуть сікти, поцуп звідси носовичок. Рушник у штанах містер Аткінсон помітить, а от носовички добре ховаються під трусами.

— Сікти? — Вільям бачився з директором лише двічі, але той зовсім не здався йому жорстоким. — А за що тут б’ють?

Тіло досі пече від крижаної води.

— Востаннє — за стрибки на ліжках.

— Тобто? — Вільям легенько дріботить униз сходами, тоді як Мартін ритмічно перескакує по дві сходинки за крок.

— За дві хвилини до того, як Матрона приходить гасити світло, ти по колу стрибаєш з ліжка на ліжко, доки не повернешся на своє.

У коридорі вони наздоганяють Чарльза та інших стажистів і першими прослизають між ними до їдальні. Але в цю мить уся увага Вільяма прикута до Мартіна.

— І скільки ліжок?

— Десять.

— Ого.

— Та ще й голяка.

— Що?!

— Стрибаєш голяка.

Вільям ніколи не бачив голого тіла, окрім як власного, тож йому не віриться, що хтось на таке наважився б.

— Торік мені дісталося найбільше з усіх, — Мартін веде до віконця, де видають їжу. Повненька жіночка в синьому фартуху, що туго обтягує її масивні пéрса, зачерпує ополоником кашу з жерстяного казанка й насипає в зелені миски. Мартін мовчки бере одну. — Якби погано співав, мене вже вигнали б.

Поки Вільям чекає, коли жінка накладе в його миску порцію сірої грудкуватої маси, молочний запах несподівано пробуджує в ньому відчуття голоду. Жінка зиркає на хлопця. Край черпака стукає об миску — і крапля каші ляпає на прилавок.

— Щиро дякую, — промовляє хлопець.

У відповідь жінка мовчки киває головою, і пасмо темного волосся підстрибує вгору-вниз.

Мартін підходить до порожнього столу й відсовує стілець, деручи паркет. Вільям слідує за ним. У Мартінових рухах та мові є якась енергія, що підносить Вільяму настрій і додає сміливості. Відколи два роки тому помер батько, Вільям мусив зібратися духом і докладати чимало зусиль, щоб підбадьорювати матір. Вона вже прокидається ніби не такою пригніченою і стала жартівливою, як і колись. Однак хлопцеві легшає, коли Мартін невимушено кладе руку йому на плече.

— «Дякую, Матроно, але я — пас», — перекривляє Мартін Вільяма з акцентом, схожим на мідлендський. Але дотик Мартінової руки, м’якої та важкої, до Вільямового плеча стримує хлопця від обрáзи.

— Мама називає мене «Ваша Світлосте», — Вільям возить ложкою по каламутній каші, що відгонить солоним. — Але її голосом це звучить інакше.

Мартін регоче — ніби щось булькає десь глибоко в грудях.

— Лавері, ти просто скарб!

Вільям розглядає їдальню — запах вимитого дерева, високі вікна та простенькі столи — і з полегшенням розуміє: щоб сподобатися Мартіну, достатньо бути собою.

___________________________________________________________________________________________________________