«Вам потрібно щось, що перенесе вас в абсолютно інший світ, де завжди перемагає добро»: дискусія Андрія Овчарука і Алли Кошляк про книги як зброю на війні ідей

28 вересня у рамках столичного фестивалю Книжкова країна за участі військовослужбовця, сержанта ЗСУ, координатора проєкту Культурного Десанту «Книга на фронт» Андрія Овчарука, військовослужбовиці, ведучої «Радіо Хартія» Алли Кошляк і проєктної менеджерки видавництва Лабораторія Анастасії Кулик відбулася дискусія про роль книжок в умовах повномасштабного вторгнення. Про читання книжок на фронті, ключ до взаєморозуміння між військовими й цивільними та про «Книгу на війні» Ендрю Петтіґрі детальніше розповідаємо у матеріалі.

Якою була перша книжка, яку ви прочитали після початку повномасштабного вторгнення?

Андрій Овчарук: Я взяв з собою дуже цікаву книжку — «Моральні листи до Луцілія» Сенеки. Вона красиво виглядала серед речей піксельного кольору, я її багато разів фотографував, але кожного разу, коли намагався читати, у мене не виходило. Я не міг сконцентруватися, не розумів нічого з написаного і провозив з собою цю книжку десь 4-5 місяців. У мене було таке враження, що я втратив здатність читати.

Не можу пригадати, як до мене ця здатність повернулася, але я точно пам'ятаю, ЩО почав читати. Приблизно у липні 2022 року я почав книгу Джо Аберкромбі «На лезі клинка» (серія «Перший закон»). І що цікаво: війна у вигаданому світі і наша особливо не відрізняються — б'ються на мечах чи стріляють з автомата Калашникова — за відчуттями все однакове. Але чомусь фентезі мене не тригерило і я із задоволенням прочитав три книги підряд. 

Алла Кошляк: Добре пам'ятаю, що 24 лютого 2022 року я не брала з собою книжок. Вранці, прокинувшись від того, від чого й більшість з нас, я дозбирала свій маленький тривожний рюкзачок і пішла на роботу вести прямий ефір на Radio NV. Я ще сама до кінця не розуміла, що відбувається, але треба було говорити, дізнаватися, спілкуватися з різними людьми, намагатися все пояснити й з'ясувати, що далі робити і як жити. І мабуть тому мені перші декілька місяців було не до літератури. Я намагалася відкривати книжку і починати читати, а потім розуміла, що рядочки перед очима розбігаються і я не розумію сенсу прочитаного. Для мене це дуже нетипова поведінка, тому що все своє життя я з книжкою всюди і читаю одночасно по три-чотири книги різних жанрів. А тут з лютого 2022 року все як обрубало і бажання читати не поверталося кілька місяців. І музика не поверталася. Раптом не стало двох важливих речей, які тримали мій ментальний стан. Я справді за цим дуже сумувала. 

Музика повернулася раніше. І потім так само несподівано в моє життя повернулася література. Я взяла зі своєї книжкової полички першу частину трилогії про Мумі-тролів — дитячу з ілюстраціями, яку мені друзі подарували на день народження, і доки всі три книжки не прочитала не заспокоїлась. В цей момент, завдяки дуже легкій дитячій книжці, до мене повернулася звичка читати. Можливо для когось це буде лайфхаком, як повернути або набути звичку читати: вам потрібно щось, що перенесе вас в абсолютно інший світ, де завжди перемагає добро.

У книжках Аберкромбі дуже багато тригерних моментів, які схожі на наше сьогодення. Чи можуть такі книжки бути травматичними або ретравматизувати? 

Андрій Овчарук: Мені здається, що будь-що описане в книжках не зрівняється з тим, що військові бачать на власні очі і проживають на фронті в бойових діях. Тому, читаючи фентезі, ти все одно усвідомлюєш, що бачив страшніше. І читаючи, ти відпочиваєш, бо розумієш, що це вигаданий світ, цього ніколи не було насправді.

Алла Кошляк: У мене, наприклад, дуже довго була принципова позиція не читати нічого про війни, які були недавно або про нашу війну з 2014 року. Мені достатньо знати все, що я знаю, і пропускаю через себе зі щоденним потоком новин. А потім трапилася маленька книжечка Войцеха Тохмана «Ти наче камінь їла» про Балкани. Страшна книга, яку я рекомендую і не рекомендую водночас. Таку літературу варто читати, тому що це про порівняння досвідів, роздуми, що з нами всіма буде після, бо рано чи пізно війна закінчиться. В нас буде дуже багато питань і проблем, про які вже зараз варто думати.

Наскільки цінним в епоху диджиталізації є читання книжок на фронті?

Андрій Овчарук: Я хочу одразу розвіяти міф: «Ви що, прям в окопах читаєте: ось тут книжка у лівій руці, а в правій — автомат?» Це відбувається трохи не так: не цілодобово військові стріляють із автомата, і жоден автомат не витримає такої цілодобової, постійної, багатоденної стрільби. Люди іноді відпочивають. Звісно, буває різне — ти йдеш на три дні, а повертаєшся через два тижні. Але більшість часу військові чогось чекають і їм немає що робити. У всіх військових завжди багато павербанків, але все одно буває, що вони розряджаються, закінчується бензин в генераторі або той самий старлінк не хоче працювати з якихось причин. І в таких випадках навіть ті люди, які дуже давно не читали, можуть звернути на книжку увагу. І якщо існує можливість привезти військовим книжки, дати можливість вибрати, подивитися, погортати, то рано чи пізно принаймні частині з них захочеться спробувати почитати. А там дивись — втягнуться і вже ніколи не припинять. 

Алла Кошляк: У багатьох бліндажах і окопах на нулі є старлінки і Wi-Fi. З моїх спостережень, частіше військові все-таки сидять в тіктоці чи інших соцмережах. Але я все ж ідеалістка і вірю, що можна спробувати переконати людину натомість взяти з собою книжку. І мені здається, що такі проєкти, як «Книга на фронт» дуже класно працюють. Соцмережі — це легкий дофамін і краще почитати книжку. Тому я дуже сподіваюся, що це буде змінюватися завдяки таким проєктам.

Чи може книга в сучасну епоху диджиталізації бути такою ж потужною зброєю, якою вона стала в період Другої світової війни?

Андрій Овчарук: Чи можуть книжки стати зброєю? «Колонією» і «Амадокою» можна когось вбити. (Сміється). У військового і письменника Костянтина Ульянова є книжка «Броньований розум» і кілька художніх: «Право сильного» — темне фентезі і пригодницько-фантастичний «Храм». Ульянов дуже любить тему важливості книжок для військових. Зокрема, він звертає увагу на фантастичні і фентезійні історії, наголошуючи на тому, що, оскільки книга працює з нашою уявою, ми можемо змальовувати ті речі, які не так добре собі уявляємо. І якщо взяти до уваги те, що зараз більшість військових — це нещодавно мобілізовані цивільні, які потрапляють в ненормальні обставини де не завжди розуміють, як поводитися, то такі книжки можуть їм допомогти зрозуміти чи винайти спосіб, як поводитися в певній ситуації на війні. Книга розширює горизонти мислення. У книзі можна прочитати щось таке, про що ніколи не думав. Таке моє розуміння книги як зброї. Вона може навчити тебе поводитися по-іншому, перемагати, знаходити вихід там, де, здається, що це неможливо.

Найперше, що робить росія після окупації території — знищує українські книжки і завозить російську літературу. Це демонструє циклічність історії, коли одна держава приходить і силою відбирає ідентичність в іншої. Чому так відбувається?

Алла Кошляк: Ми просто зараз це переживаємо і бачимо, що книги таки є зброєю на війні. Інакше б росіяни так не боялися української книжки. Вони ж цілеспрямовано винищують українську літературу і так цілеспрямовано насаджують свою «вєлікую рускую літєратуру», використовуючи це як зброю проти нас.

Повертаючись до «Книги на війні», я б хотіла відзначити ще один важливий момент: автор розглядає не лише художню літературу і нонфікшн, а загалом все друковане слово. Зокрема відповідальність і журналістів, і видавців, і всіх, хто фіксує щось на папері.

Чи можуть книжки допомагати людям в тилу розуміти військових? 

Андрій Овчарук: Можна говорити про конкретні книжки, в яких підіймається ця тема. Наприклад, «Плем'я» Себастьяна Юнґера, що висвітлює тему повернення військових до суспільства і як суспільству розуміти військового. У військового немає інструкцій для того, щоб нормально включитися в життя і це відповідальність суспільства — знайти ту мову, спосіб спілкування і допомоги, навіть якщо вони відмовляються від цього. «Плем'я» — це одна з книжок, яка це питання підіймає і змушує задуматися. Я її прочитав за три години, тому що мені потрібно було її роздавати військовим у районі Куп'янська за 3-4 км від передової. Ми їздили з «Культурним Десантом», зустрічалися з військовими і я розповідав про цю книгу. Мені здається, що кожен цивільний мав би її прочитати.

І зараз є дуже багато книжок, які пишуть військові. Можна взяти книжки Павла «Паштета» Белянського, який пише весело і намагається по-доброму розважити. Або ж Віталія Запеки, який теж пише прикольні книжки, у яких розкривається частина побуту військовослужбовців або їхні переживання. Завдяки цьому можна трохи, ніби взутися у берці, і хоча б на мить в уяві відчути те, що проживають вони. Військові користуються уявою для того, щоб зрозуміти, як їм боротися з ворогом, а цивільним можна теж скористатися уявою, щоб зрозуміти військових. 

Алла Кошляк: Я ще додам до рекомендацій книжку Артема Чеха «Точка Нуль» — це короткі оповідання, об'єднані спільною ідеєю. Автор пише про власний досвід служби. Вона незручна, в чомусь неприємна читачеві, але багато чого пояснює. У нас далеко не ідеальне суспільство, армія — це зріз цього неідеального суспільства. Ми маємо з цим якось жити й далі продовжувати боротися, бо іншого виходу в нас немає. І «Точка Нуль» — це класний ключик для того, щоб зрозуміти, як думає військовослужбовець.

А якщо говорити загалом, то колись я полюбляла читати курси журналістам-початківцям і завжди говорила: якщо ви хочете бути хорошим журналістом — багато читайте. Різного. От всього, що вам трапляється. Книжки різні, вони розширюють ваш кругозір, допомагають зрозуміти інші точки зору, подивитися на одну й ту саму ситуацію під різним кутом. Вони налагоджують місточки. Чим більше книжок прочитав, тим більше маєш фонових класних знань, які можуть знадобитися.