Від екзотичного напою до заборони кав’ярень як розсадників політичних заворушень: шлях кави до вашої щоденної звички

Зовсім скоро у нашому видавництві вийде український переклад книжки Огастіна Седжвіка «Каваленд. Хто, як і навіщо винайшов наш улюблений напій» — історії кави, приправленої британським капіталізмом і історією латинської Америки. Публікуємо уривок з книжки.

Батьківщина кави — Ефіопія. Саме там у XV столітті вперше почали збирати з диких дерев урожай на продаж. Спеціально культивувати каву почали на терасованих схилах у Ємені, і поступово, завдяки війнам і торгівлі, про новий напій дізнався весь Аравійський півострів і все Середземномор’я. Іноді турецькі султани першим ділом будували в завойованому місті кав’ярню, щоб продемонструвати «цивілізованість своєї влади».

У XVI столітті про каву вже знали європейці. У 1573 році німецький учений Леонард Раувольф відвідав Алеппо і бачив, як група людей п’є «чорний, мов чорнило» напій: «Вони без остороги прикладалися вустами до китайської чашки, дуже гарячої, відпивали потроху і пускали по колу». У 1596 році голландський лікар Бернард тен Бруке спостерігав у Леванті процес приготування кави: «Вони відмірюють півтора фунта цих плодів, трохи підсмажують їх на вогні, потім заливають двадцятьма фунтами води і випивають половину: такий трунок вони п’ють із глиняних чашок, поки він дуже гарячий, вранці на-тще-серце, ...кажуть, він дає силу, зігріває, розганяє тілесні вітри і прочищає кров».

«Вони» — це турки. У європейців кава міцно асоціювалася з орієнтальною екзотикою і стала «звичним символом ісламу». Якщо дивитися із символічної перспективи, то знайомство європейців з кавою водночас означало зустріч з Іншим, і перші описи цього напою часто поєднувалися з підозрою і відчуттям огиди. У 1609 році англійський священник Вільям Бідульф, якого торгова компанія відрядила в Алеппо, описав «чорний напій із бобів, схожих на горох, що їх називають коава; їх мелють і варять у воді; п’ють цей напій якомога гарячішим». У 1610 році поет і перекладач Джордж Сендз спробував каву і з’ясував, що вона «чорна, як сажа, і на смак така сама».

Сумніви у смаку кави не заважали європейцям визнавати її владу. Як алкоголь і опіум, кава явно впливала на людину, хоча в питаннях «чому?» і «як саме?» згоди не було. У 1632 році англійський філософ і бібліотекар Роберт Бертон порівнював турецькі кав’ярні з «нашими шинками й тавернами», а каву описав як «лікарський засіб» від меланхолії. У 1640 році лондонський аптекар Джон Паркінсон стверджував, що «цей турецький ягідний узвар має багато корисних властивостей: помічний при слабкому животі, поганому травленні і пухлинах у печінці, а ще знімає маркоту».

Зі слів Паркінсона можна зробити висновок, що каву часто вживали як ліки. Медична думка тієї епохи вважала, що існує чотири «тілесні соки»: кров, флегма і два види жовчі — чорна й жовта. Хвороба — це порушення «рівноваги» тілесних соків, а завдання лікаря — відновити її за допомогою дієти, кровопускання або, на крайній випадок, хірургічної операції. Їжу класифікували за чотирма категоріями: «гаряча», «холодна», «волога» й «суха». Проте кава, як, до слова, чай і шоколад, не вписувалася в якусь одну категорію. Вона гаряча і стимулює, але водночас охолоджує і має сечогінний ефект. Кава вступала в суперечність з уявленнями про організм людини, які панували добрих півтори тисячі років. По-різному уявляли й ефект кави. Пропоненти нового напою стверджували, що кава зміцнює організм, а опоненти вважали, що вона викликає нездорові наслідки, зокрема імпотенцію.

«Турецький ягідний напій» перетворився на англійський, а потім і на європейський за посередництва кав’ярень. Першу кав’ярню в Лондоні відкрили на початку 1650-х років на гроші купців Левантійської компанії, котрі розсмакували каву, торгуючи зі східними країнами спеціями, шерстю, оловом і порохом. Купець Даніель Едвардс тримав у Лондоні домашнього слугу зі Смірни на ім’я Паска Розе, і той щодня варив господареві каву. Коли друзі почали вчащати до Едвардса на каву, він зрозумів, що з цього можна зробити вигідну справу. 

Кава поступово прокладала собі шлях, і багато нових лондонських кав’ярень уже були чимось більшим за ярмаркові рундуки. Вони пропонували з комфортом посидіти й почитати, стали своєрідними «університетами за пенні» — відкритими майданчиками для обговорення різноманітних новин і сміливих ідей. Прогулявшись у 1660 році по лондонських кав’ярнях, знаменитий щоденникар Самуель Піпс відзначив тематичний діапазон розмов: люди говорили про погоду, про статеве життя комах, про справедливий розподіл багатства.

Німецький філософ Юрген Габермас припускає, що дискусії в кав’ярнях сприяли кристалізації нового соціального класу, не обмеженого становими і майновими умовностями, — поза королівським двором, церквою і державою з’являлися паростки громадянського суспільства, що мало далекосяжні наслідки для політики і державного управління.

У середині ХVІІ століття політичних новин у Лондоні вистачало: страта Карла І 1649 року, встановлення республіки під проводом Олівера Кромвеля, реставрація монархії в 1660 році, інтронізація Карла ІІ і повернення Англійської церкви. Лондонські кав’ярні перетворилися на «простір виробництва й споживання «новин», утілювали нові демократичні норми  — свободу слова і свободу зібрань, заряджали енергією «публіку», яка дедалі активніше ставила під сумнів владу королівського двору. 

Усвідомивши небезпеку, Карл ІІ спробував придушити незгоду в зародку, заборонивши кав’ярні, — їх оголосили «розсадником політичних заворушень» і «фальшивих новин», бо публіка сміла уявляти державні справи не так, як удавав двір. Однак це не дуже королю допомогло: у відповідь на хрестовий похід проти кав’ярень у Лондоні мало не бунт зчинився. Тоді Карл ІІ зайшов з іншої карти і запровадив спеціальні дозволи на роботу кав’ярень — їх зобов’язали не допускати поширення підривної літератури і слизьких розмов. Щоб уникнути такого контролю, частина кав’ярень замаскувалися під шинки. 

Кав’ярні викликали підозру ще й через іноземний флер довкола кави. Патріотичні любителі елю вбачали в ній «магометанство». Однак лондонські працедавці визнавали за нею вигоду.

Учений чоловік тієї доби писав: «Бувало, що підмайстри, служби та інші робочі люди вже від самого ранку причащалися елем, пивом або вином, і через те, що ці напої викликають памороки в голові, ставали непридатними до роботи. Натомість цей бадьористий і цивілізований напій робив із них людей добропорядних».

Виглядало, що від кави не буває побічних ефектів, як від алкоголю, — ось «напій, який робить нас одночасно тверезими і бадьорими». Зверніть увагу на займенник «нас». На зламі ХVІІ–ХVІІІ віків, через сто років після першої англомовної згадки про каву, в Лондоні було вже кількасот кав’ярень. В Амстердамі, для порівняння, — тридцять дві. 

За одне століття кава в Англії пройшла шлях від невідомого екзотичного напою до повсякденної звички. Постало навіть питання фізіологічних наслідків зловживання кавою. У червні 1699 року аптекар і купець Джон Гоутон виголосив у респектабельному вченому товаристві, яке періодично збиралося в кав’ярні під назвою «Грецька», «Промову про каву». По суті, Гоутон розвивав місцеві чутки й розповідав про появу кави в англійській культурі та вплив нового напою на звичний триб життя. Він не наважився чітко відповісти на питання про вплив кави на здоров’я і сон, бо не мав розумної «теорії сну». Проте завважив, що кава сприяла «спілкуванню різних людей» і в такий спосіб «допомагала поширенню корисних знань». 

З огляду на популярність нового напою виник великий інтерес до вирощування кави в західних колоніях Британії — у Новій Англії, Віргінії, на Карибах. Та поперек дороги англійцям стояли арабські купці, які торгували кавою через єменські порти на Червоному морі і фактично тримали монополію. Тому британські торгові компанії перейшли на чай.

Чай з’явився на британському ринку пізніше за каву і попервах був дорожчим, бо торгові шляхи контролювали голландці — перевантажним пунктом був острів Ява, голландська колонія. Однак у першій чверті ХVІІІ століття британська Ост-Індська компанія отримала вихід на китайські порти й наповнила британський ринок дешевим чаєм.

Протягом ХVІІІ століття обсяг чайного імпорту в Британію виріс у 4000 разів, і голландці переорієнтували острів Ява на вирощування кави. Саме тому протести 1773 року в Бостоні проти тарифної політики британської корони стали «чаюванням», а не «кавуванням». Із цієї самої причини ост-індський чай, присолоджений вест-індським цукром, стали пити сім’ї робітників — рядових солдатів Промислової революції, яка невдовзі почалася в Північній Англії.