«А як би сама жінка, яка пережила це, розповіла свою історію?»: Вільям Ендрюс про написання книжки «Дочки дракона»

Розкажіть, скільки часу минуло від появи ідеї до публікації книжки «Дочки дракона»?

Перший чорновий варіант я написав у 2008 році приблизно за шість місяців. Потім я отримав тимчасову роботу — допомагати великій фінансовій компанії створити внутрішнє рекламне відділення. Коли мені запропонували очолити цей відділ (майже одночасно з фінансовою кризою), я погодився. Пропрацював понад чотири роки. Увесь цей час трохи редагував книгу, але доопрацювати її не міг. Я навіть мав чудову літературну агентку, але, чесно кажучи, не міг виконати її вимоги, працюючи повний день, тож ми розійшлися. Якщо бути точним — вона мене звільнила, і я зовсім не тримаю зла.

У 2012 році компанія розформувала мій відділ, і я з радістю погодився на дострокову пенсію, щоб повернутися до роботи над книжкою «Дочки дракона». За рік я довів текст до фінального варіанту й знайшов нову агентку — вона мені справді допомогла. Мабуть, я міг би зробити більше, поки ще працював, але тоді бракувало енергії. До того ж, перерва пішла на користь.

Як Ви натрапили на цю тему? Як зацікавилися історією корейських «жінок для втіхи»?

Це напряму пов’язано походженням моєї доньки. Саме через неї я вперше зацікавився Кореєю і відвідав країну у 2000 році. Ми поїхали разом із 15 іншими сім’ями, які також усиновили корейських дітей, і я був засоромлений тим, як мало ми всі знали про цю країну, до якої мали такий особистий стосунок.

Коли я дізнався про історію «жінок для втіхи» й про те, як корейці сприймають Америку (вони вважають, що США використовували їхню країну у власних інтересах), я пообіцяв собі дізнатися більше. Тож хоча роман і не автобіографічний, у ньому є чимало від мене самого.

Приблизно в той же час, коли я дізнавався про «жінок для втіхи», The New York Times опублікувала матеріал про дослідження, у якому йшлося, що корейський уряд і американські військові співпрацювали щодо військових борделів біля баз США — так званих kijichon. Деякі практики були відверто аморальними й незаконними.

Наприклад, солдат приходив у велике місто, знайомився з корейською дівчиною, обіцяв одружитися й забрати її до Америки. Потім приводив її в kijichon і «продавав» власнику борделю (яким часто був колишній військовий США). Дівчина не могла повернутися додому, бо зганьбила сім’ю, тож мусила відпрацьовувати борг, який насправді ніколи не могла погасити.

Коли я дізнався це, мене вразило, що різниця між американцями й японцями не така вже й велика. Так, японська армія безпосередньо займалася «вербуванням» і контролем над «жінками для втіхи», і це було масштабне явище. Але, як каже головна героїня книжки «Дочки дракона», з погляду самих дівчат різниці немає. Прочитавши це у The New York Times, я зрозумів, що мушу написати на цю тему — про те, як жінок змушували до проституції.

Напевно, були періоди, коли Вам хотілося все покинути. Як Ви себе мотивували? Що допомагало рухатися далі? Адже більшість цього часу Ви працювали на іншій роботі.

Так, звісно, моменти зневіри були. Постійно. Думаю, письменник має поєднувати в собі впертість, наївність, віру у власні сили й водночас скромність. Якби я знав, наскільки все складно, ще до початку, — можливо, не наважився б. Але коли вже почав, став занадто впертим, щоб зупинитись. Це марафон.

Я вірив, що зможу. До того ж я вже написав два романи до цього — просто щоб навчитися ремесла. Найважче було не знати, чи я достатньо хороший. А потім я читав якийсь посередній бестселер і злився: «Як це видали, а мене ні?» Але справа не в інших — справа у власному письмі. Я бачив, що стаю кращим, і продовжував. І тепер можу сказати: «Дякую долі, що мене не видали раніше. Дякую агентам і видавцям за відмови — вони були потрібні».

Чи бачили Ви себе письменником, коли починали цю книгу? Як Ви себе ідентифікуєте як автора?