Вибір Лабораторії: Артем Чех «Хто ти такий?»
Рубрика «Вибір Лабораторії» продовжується. Сьогодні рекомендуємо книгу українського автора Артема Чеха, за мотивами якої навесні 2024 року у прокат вийде фільм «Я і Фелікс». Роль Фелікса зіграв Юрко Іздрик, а восьмирічного хлопчика Тимофія — Андрій, син режисерки і автора книги. Книжковий інтернет-магазин Лабораторії налічує понад 2000 книжок від кращих українських видавництв, ретельно відібраних нашою редакційною й маркетинговою командами за принципом кураторського методу. Саме тому ми вирішили розповідати про ті книжки, які знаємо, любимо й особисто рекомендуємо нашим читачам. Про майже автобіографічну книжку-рефлексію на тему 90-х, гострий бік ПТСР і спробу відрефлексувати складне для українців десятиліття — читайте у матеріалі.
Тепер, щоразу закриваючи очі, я чую як в моїй голові тим самим хриплим і дещо не тверезим голосом лунає запитання: "Хто ти такий?". Нанизуючи, неначе намистини, періоди дорослішання героя, поміж рядками вгадується щось, що знає про себе кожен з нас — тих, хто народився у 90-ті. То хто ж ми? Нещасне покоління, яке ще встигла попсувати радянщина в передсмертній агонії чи нова гілка еволюції, яка сформувала стійкий імунітет до гранчаків "мейд ін совєцкій союз"?
Від усвідомлення складного переходу у нове тисячоліття до прийняття людської слабкості й крихкості. Від реалій життя "людини совєцкої" до свободи і усвідомлення власного Я. "Хто ти такий?" Артема Чеха — це колективний портрет десятків тисяч травмованих доль й нещасливих родин по всій Україні, де кожен Фелікс — це чийсь реальний тато, дядько чи просто друг... А кожен Тимофій — це, фактично, кожен з нас. Головне тепер відповісти чесно: "Хто я такий?"Настя Кулик – контент-менеджерка
видавництва Лабораторія
Ліда ніколи нічого не боялася. Мабуть, тому що не дивилася телевізор і не читала газет. Ліда слухала радіо і вʼязала. Сиділа у своїй маленькій тісній кімнаті на ліжку під чорним монохромним гобеленом (оголена жінка на березі річки), вʼязала спицями й неодмінно слухала радіо.
А ще Ліда цілий рік купалась у Дніпрі. Майже щодня, безбоязна і загартована природою, вона ходила до річки, рішуче перетинала довгий піщаний пляж, вкритий крижаними острівцями і сніжними наметами, виходила на змерзлу гладь, відшуковувала залишену рибалками ополонку, знімала одяг, зостаючись у блякло-рожевому, а колись червоному купальнику, міцно впиралася руками у краї ополонки й занурювалася з головою. І все це тривало з року в рік, аж доки одного лютневого дня вона не пішла під кригу. Чи не хвилину Ліда не могла випірнути, несподівана сила понесла її убік від ополонки темними водами Дніпра подалі від світла і ближче до смерті.
Ліду врятував Фелікс, що часто супроводжував її під час купань. Він відійшов трохи подалі, курив, кволо проходжався крижаним плесом водосховища, вдивляючись у бік фарватеру, ніби очікуючи, що з морозної імли випливуть пустельні каравани з озброєними стінгерами душманами. Але караванів, звісно, не було. І душманів, ясна річ, теж. А коли він озирнувся, то не було й Ліди. Фелікс кинувся до ополонки і під мутною слюдою книги побачив сіре сполохане тіло. Він скинув куртку, занурився до пояса, ковзнув пальцями по тілу, силкуючись за щось ухопитися, врешті схопив за волосся, потягнув. Ліда зачепилася головою за льодову товщу, роздряпала обличчя й руки, майже не дихала і, як зʼясувалося потім, прощалася з життям. У кальцитовій туманності холодної води вона встигла зловити поглядом світлий окраєць неба, згадала літо і шум очерету на заводях між селами Червона Слобода і Леськи, згадала високі сосни софіївського лісу й весняні ранкові протяги, що гойдали білу запрану тюль, яка висіла на літній кухні дачі. А найперше – подумала про те, як шкода, що так мало, що можна було ще трохи: літа, очерету, сонця, сухих боровикових узлісь, безмежних вересових галявин і сивих на вітрі тополь, залитих прозорим полуденним сяйвом. І це мало було найстрашнішим у тих її секундних роздумах.
Після цього випадку Ліда більше ніколи не купалася взимку.
Певно, річкова крига – то єдине, чого вона боялася.
* * *
Фелікса комісували у вісімдесят девʼятому. Після його поранення, важкої контузії і полону московське керівництво глибоко в ньому засумнівалося. За законом, в очікуванні переходу на пенсійне забезпечення він мусив піти працювати хоч кудись. Хоч кудись, а саме - вантажником на макаронну фабрику – його прилаштували якісь впливові товариші з обкому. Спершу, поки не зорієнтувався, Фелікс бродив територією фабрики з відкритим ротом, мало що розумів і нікому не довіряв. Наслідки контузії довго не відпускали. Йому дозволили не працювати, тому він тинявся між цехів, годинами сидів під дірявим шиферним дашком і курив, спостерігаючи за мірним плином фабричного життя. Навіщось полагодив частокіл на клумбі, біля вуличного туалету витруїв осине гніздо, на плакаті до Першого травня домалював веселому ведмедику крейдою реалістичний член.
А невдовзі таки зорієнтувався. Пристав до групи ветеранів афганської кампанії (щоправда, серед них були й зайди з кримінального світу), які заганяли на територію вантажівку з чорними номерами, й робітники фабрики – ті, котрим не працювати не дозволялося, – наповнювали ту вантажівку продовольством: коньяк, згущене молоко, вершкове масло, міхи з борошном і макаронними виробами, ящики з цукерками і торти. Після цього вантажівка безперешкодно виїжджала з прохідної, котила в напрямку польських «східних кресів» і розвантажувалася аж на правому березі Західного Бугу. Частину вторгованих грошей отримували обкомівські покровителі, щось перепадало директору фабрики, решта ділилася і пропивалася. Водночас Фелікс збирав податі на центральному базарі. Там торгували перекупки, що напередодні закуповували провізію у селян. Подать була невелика, проте базар був чималим. Іноді брав товаром. У сивого азербайджанця з відрізаним вухом – солодкий перець і помідори. Товстозада-Ада спеціалізувалася на мʼясі. Один згідливий дід приносив яйця і домашній сир прямо до квартири Фелікса.
Будинок, у якому він мешкав, стояв навпроти базару. Це була нова, вісімдесят шостого року цегляна будівля з великими світлими кімнатами й заскленими балконами. Сусідами були переважно офіцери сорокової армії з сімʼями. Фелікс отримав трикімнатну на четвертому поверсі. Дружина Таня і донька вселилися туди, ще коли Фелікс перебував у Афгані-стані. Як і тисячі його товаришів по зброї, він заставив квартиру японською технікою, що її тягнули на ішаках і верблюдах караванники з Пакистану, і постелив у вітальні на всю підлогу реквізований на баграмському ринку килим із восьмигранним рапортом, стаючи на який, провалюєшся у ворс по кісточки. Меблі, щоправда, були з Румунії, проте деревʼяні, букові - якесь спецзамовлення з комбінату в Бая-Маре. Оздобленням квартири займалася дружина. Попервах особисто Феліксу було байдуже і до квартири, і до техніки, і навіть до килима, хоча вибирав він його довго й напружено, випитуючи у продавця подробиці й торгуючись за кожен афгані, а доторгувавшись до прийнятної суми, взяв задарма. І коли повернувся - теж було байдуже. Звиклий до аскетичного побуту, затишком квартири він цікавився найменше. Відтак прийшов до тями, роздивився, але щось міняти було вже пізно.
- Скажи чесно, - якось звернувся він до дружини, - у тебе що, в роду цигани були?
Дружина не відповіла, зрештою, що вона могла відповісти, і хто знає, що у нього в голові. Він як повернувся, в тій голові все що хочеш може бути.
- Тільки цигани так обставляють квартири. І ти сама - як циганка. Золото і шкіра. Ти ж уся в золоті. Руки в золоті, вуха, зуби - все в золоті. І в шкірі. Від тебе цапом тхне.
Ще до його повернення їхні стосунки сипалися, мов шовковиця в липні, а зараз уже й не збереш нічого. Таня Фелікса боялася і не розуміла, хоча що тут розуміти, коли боїшся. Рук він, щоправда, не розпускав, але вона прокидалася серед ночі, боязко дивилася на чоловіка, і їй здавалося, ніби поруч лежить якийсь хворий собака: важко дихає, відсапується, кашляє, стогне. Оцей його важкий і безпорадний стогін дратував її найбільше. І лякав, звісно. А що вона могла зробити? Якось вирішила погладити його по голові. Фелікс тоді схопив її руку, міцно стиснув, ледь не зламав.
Фелікс Таню не любив і любити не хотів. Він був явно не в тому стані, аби любити: двадцять пʼять років віддав службі, вісім з яких - війні. Про яку любов тут говорити? Та й відвик від неї. Взагалі від цивільних відвик, а ця ще й бісить постійно. Він не знав, куди діватися від її нападів раптової пристрасті, коли вона сухими потрісканими губами починала виціловувати його обличчя, впадав у нерви від і густих синіх тіней на повіках, від її вульгарної хрипоти, від манери говорити цитатами з фільмів, яких він ніколи не бачив. І всі ці кухонні розмови про школу, про новий диван, про гроші. Весь час про гроші, ніби, крім них, немає про що говорити. І навіть якщо почнеш говорити про щось інше, все одно закінчиться грішми. Йому хотілося виговоритися, виплакатися, вивергнути з себе пережите, здати все те під розпис, ніби табельну зброю, й забути, як погано вивчений урок. Їй же хотілося нового плюшевого дивана і входу на кухню арочкою з пілястром і архівольтом, як у генерала Краснописького. Залишалося тільки розбігтися по різних кімнатах,що вони й зробили.
Фелікс хоч і був людиною далекою від води й абсолютно до неї байдужою, свою конуру, найменшу з трьох, називав каютою. Кімнату дружини - музеєм, а доньчину - печерою. До музею, який дружина на циганський манер називала залою, він не заходив. Зрештою, як і до печери. По суті, вони були з донькою чужими людьми. Вона, не розуміючи як слід своїх емоцій, теж почала його боятися. Він же в принципі не знав, як із нею поводитися. Як поводяться з підлітками? Як взагалі з дітьми поводяться?
Свою каюту він щільно завісив мапами й вирізками з газет. Так під час служби він робив у своїх кубриках, так йому було спокійніше. Підлогою стелилося якесь старе запране і забране у мами рядно невизначених відтінків. Плафоном слугувала літрова банка.
Фелікс думав переїхати до матері - допомогти після смерті батька приглядати за братом Юркою. Той пив, хоча й не вмів. Скільки разів Фелікс його з мусарні витягав? А скільки разів по лікарнях шукав? Юрка, довідавшись, розкричався, мовляв, до нього хочуть цербера приставити. І кого? Контуженого?
Тож Фелікс просто вештався містом. То на базарі, то на фабриці. З тим поговорив, із тамтим перехилив - от і день минув. Пізно ввечері, коли не було куди податися, приходив додому, по-ведмежому пролазив до каюти, якийсь час сидів у кріслі, позираючи то на їдку темінь за вікном, то у стелю. Сидячи в кріслі, пив, тихо схлипував, а коли в очах темнішало й шкірою судомно проходив неприємний струм спогадів - завалювався на ліжко і відсипався, стогнучи і кашляючи. А потім знову новий день. Як і попередній. Порожній і мертвий, ніби кишлак після зачистки.
