«Першими до мене приходять саме персонажі»: авторка роману «Наші змучені душі» Морґан Монкомбль про свій метод писати й поради молодим авторам

Життя підготувало для Азалії, головної героїні роману «Наші змучені душі» занадто багато болю і змусило сховати справжні почуття за маскою холодної та неприступної жінки, яка завжди все контролює. Вона пообіцяла собі, що ніколи не повернеться додому, де все навколо нагадує про минуле, однак новина про автотрощу, у якій гине її мати, руйнує всі плани. У матеріалі ділимося розповіддю авторки про метод письма, роздумами про форму тексту й порадами для молодих авторів.

_____________________________________________________________________________________

Що перше спадає на думку, коли Ви починаєте писати роман?

Для кожного проєкту по-різному — іноді це концепція, не обов’язково одразу сюжет, а радше атмосфера, естетика (бо я дуже візуальна), або навіть якась деталь історії, іноді склад персонажів. Але загалом першими до мене приходять саме персонажі, а вже потім я думаю над сюжетом. Проте перед тим, як почати писати, тобто створювати чернетку, у мене завжди є план.

Я створюю багато дуже детальних карток персонажів — хоча зазвичай використовую тільки 10% із них, але зате знаю про них усе. Це дозволяє мені по-справжньому «всотати» їхню особистість — а це для мене найцінніше. І ще я веду таблицю — в Excel або Google Sheets — де одразу в кількох колонках розписую розділи: короткий зміст кожного, а також, наприклад, у романі An Autumn to Forgive You було багато речей, які треба було враховувати.

Там була і романтична лінія, і розслідування, і підказки. Справжній хаос. Тож я створила окрему колонку для «підказок»: у цьому розділі з’являється одне, в тому — інше. Було непросто все це структурувати. І, звісно, була ще романтична частина — треба було деталізувати розвиток стосунків: перший поцілунок, перший дотик тощо. Я планую все, а вже потім починаю писати.

І справді, здається, що від цього немає місця несподіванкам. Але коли починаєш писати, усе змінюється. Персонажі починають жити власним життям і ніби кажуть мені: «Ні-ні, я не такий. Це ти так вирішила? Я — проти».

Вас коли-небудь дивував поворот сюжету?

Так, і не раз. Наприклад, у An Autumn to Forgive You — розв’язка, розкриття вбивці — взагалі не мала бути такою, як вдалася. Я почала писати з абсолютно іншою ідеєю в голові, вже написала сторінок 100–130. Але одного разу в душі (а саме там до мене найчастіше приходять ідеї) я подумала: «Це було б жахливо, але так класно!» І я сказала собі: «Це справжній садизм, але якщо я це реалізую — це буде геніально».

Отже, я повністю переписала історію — і все спрацювало.

Що, на Вашу думку, робить романтичну історію хорошою?

Чесно кажучи, я не дуже дотримуюся жанрових канонів. Можливо, я в них і вписуюся, але несвідомо. Я просто пишу за відчуттям.

І думаю, що хороша романтична історія — це та, де не ставиш собі таких питань. Хоча буває, що я починаю хвилюватися. Наприклад, написала вже 300 сторінок, а між героями ще нічого не сталося. А я ж пишу любовну історію, де зазвичай бувають і відверті сцени. І тоді я думаю: «300 сторінок — і ще нічого? Люди ж скажуть: ну коли вже щось буде?» — і починаю тиснути на себе.

Я навіть сідала з планом і додавала сцену десь сторінок на 100 раніше, щоби хоча б щось відбулося. А потім думаю: «Навіщо ти це робиш? Це ж штучно! Ти ж не так усе замислювала. І взагалі, ти ж найкраще знаєш своїх героїв». І тепер я більше не тисну на себе — і бачу, що це працює. Я переживала через це у другому й третьому томах — але ніхто з читачів не скаржився.

Усе залежить від книги та персонажів. Одні швидше стають близькими, інші — більш стримані, інтимні. І це нормально.

Щодо канонів… є один, дуже типовий для жанру — щасливий фінал. Це неписана угода між автором і читачем: хоч як би страждали герої, але врешті мають бути разом і щасливі. Я з цим не погоджуюсь. Всі мої читачі це вже знають. Якщо читаєте мене — ви знаєте: нічого не гарантовано.

Хоча поки що всі мої романи закінчувалися щасливо. Але я вважаю, що любовна історія може мати трагічний фінал — і все одно залишитися справжньою.

Яку пораду ви дали б молодим авторам?

Моя перша порада буде радше психологічною. Дуже часто ми тиснемо на себе: «Що сподобається людям? Що написати, щоб видали?» — і це велика помилка.

Ставте собі інші запитання: Що мені хочеться прочитати? Що мені хочеться написати? Що мене захоплює? Ви перший читач свого роману. Якщо він не подобається вам, отже він не сподобається нікому. Тож пишіть щось, що вам самим подобається. Навіть якщо герої жахливі. Головне, щоб ви їх любили й розуміли, чому вони такі.

Друга порада: не порівнюйте себе з іншими. Це вбиває мотивацію. Особливо з тими, хто пише багато років. У кожного свій стиль: хтось більше працює над сюжетом, хтось над стилем, хтось над персонажами. Ніхто не пише «краще» або «гірше», ми всі просто різні. Тож просто пишіть, не думаючи про інших. І пам’ятайте: перший чернетковий варіант завжди буде недосконалий. Це нормально. Мої теж завжди погані. Але потім усе можна переписати, допрацювати, вдосконалити.

Третя порада вже більш технічна: дбайте про своїх персонажів. Для мене це серце історії. Краще вже нехай сюжет буде передбачуваним, але герої живі, емоційні, справжні. Нехай навіть неприємні, але якщо ми розуміємо, чому вони так чинять, читач зможе їх прийняти. Це важливо.

_____________________________________________________________________________________

Купити книжку «Наші змучені душі» Морґан Монкомбль