«Чи ж можна усвідомлювати межі можливого, якщо не знати про тих, хто зробив те, що ти боїшся не здолати?»: уривок із книжки «Власне життя»

За кілька років у шлюбі Джоанна Біґґз зрозуміла, що прагне іншого життя. І попри особисті переживання, тиск суспільства й відсутність уявлень про те, що і як робити далі, вона розлучилась. У пошуках відповідей на ці питання Джоанна звернулася до улюблених письменниць — Сімони де Бовуар, Сильвії Плат, Мері Шеллі, Вірджинії Вулф та інших — і на сторінках їхніх життів і творчості знайшла те, що шукала. «Власне життя» поєднує мемуари й літературну критику, досліджує постаті видатних письменниць, знімає їх із п'єдесталів і розглядає під новим, неочікуваним кутом. Ділимося уривком із книжки у матеріалі.

__________________________________________________________________________________________________________

Читайте також матеріал про історії та ідеї, що стали поштовхом до створення книжки «Власне життя»: від захоплення Сильвією Плат до спроб осмислити жіноче життя за межами шлюбу.

__________________________________________________________________________________________________________

«Великий бог Ґордон» Ламеєр, високий, вродливий — скажу як є — здоровило з вольовим підборіддям, з’явився навесні разом зі звісткою про те, що Harper’s Magazine взяв до друку три вірші (хоча «Любовна пісня божевільної дівчини» їх не зацікавила), і новиною, мовляв, Сильвія отримала тимчасову позицію гостьової редакторки в Mademoiselle в Нью-Йорку в червні. У Нью-Йорку дівчина побачила, як Танкіль ле Клерк танцює у Бланчина, отруїлася птомаїнами (і через це «увесь день дуже хотіла вмерти») і взяла інтерв’ю в Маріанни Мур. У липні вона повернулася додому, звідки писала Ґордону, який долучився до флоту, джойсівські листи. Її мова в кореспонденції, зазвичай легковажна й невимушена, почала змінюватися, стала вишуканішою, кишіла внутрішніми жартами. У щоденнику вона документувала, що розчарована, адже не потрапила на письменницький семінар Френка О’Коннора в Гарварді, і це невдоволення просочилось у всі сфери її життя. Воно забарвлює і її речення, які скачуть між першою й другою особами однини: 

Поглянеш довкола — і побачиш, як усі чи то одружуються, чи то заклопотані, щасливі, зосереджені й творчі, а ти почуваєшся наляканою, хворою, сонною, найгіршою, неготовою давати собі раду. Ти бачила видива себе в гамівній сорочці, тягарем для родини, бачила, як насправді вбиваєш свою матір, руйнуєш споруду любові та поваги, яку роками зводила в чужих серцях... Страх, великий, огидний і скиглявий. Страх не досягнути інтелектуального й академічного успіху. Найгірший удар по безпеці. Страх не наспіти за швидким і нещадним переможним імпульсом цих останніх років — та й будь-якого творчого життя. Перверсивний потяг поринути в байдужість. Тепер я не здатна любити чи відчувати, і сама це спричинила. 

У «Під скляним ковпаком» вона перетворила цей стан на образ смоковниці. Естер Ґрінвуд повертається додому до Нью-Йорка після виправи, яка мала б бути «найщасливішими днями її життя» — її, одну з дванадцяти жінок з усієї Америки, відібрали в конкурсі, щоб вона могла місяць попрацювати в журналі мод. Але журнальне життя видається поверхневим — дівчата довкола думають, що Розенберґів слід підсмажити — а її хлопець, Бадді, виявляється лицеміром, який тамтого літа переспав з офіціанткою. «Мене нудило від думки, що жінка мусить жити всуціль непорочним життям, коли чоловікам дозволено подвійне життя: одне порочне, друге — ні». То цього вона прагнула упродовж дев’ятнадцяти років? Краще «не надто триматися за цноту». Естер уявляє, як сидить під смоковницею й спостерігає, як гілля її життя — романтичного, інтелектуального, академічного, редакторського, материнського — розростається, плодоносить, достигає, а тоді, «лише тому, що не можу обрати смокву до смаку», плоди зморщуються, аж доки, всохнувши, не опадають їй до ніг. 

Плат з гіркотою змальовує Америку 1950-х років і гордує навіть найкращим з того, що може їй дати життя — чоловіком з єльською освітою, роботою у великому місті, вишуканим одягом, вечірками з важливими людьми. Повоєнна Америка ще не готова була дозволити своїм донькам жити так, як вони хотіли б. Удома Естер довідується, що не отримала місця на письменницькому курсі, де, сподівалася, затьмаряться спогади про Нью-Йорк, і скляний ковпак опускається. Усюди, куди б вона не пішла, доведеться «моритися у скислому, мною ж надиханому повітрі». Спроби вибратися з-під скляного ковпака вестимуть її від однієї психіатричної лікарні до іншої, від одного психіатра до іншого, і, нарешті, до палати, де їй намастять жиром скроні й пустять електричні розряди. 

У 1953 році Плат написала сама собі записку: «Ти боїшся залишитися наодинці з власними думками». У листах вона не розповідала друзям, як почувається, аж доки її не госпіталізували. Того дня, коли розпочалось її амбулаторне електрошокове лікування, вона написала до Ґордона — але ні словом не згадала процедуру. 24 серпня вона вчинила спробу самогубства. Знайшли її, ледве живу, за два дні. Про Сильвію як могли — незграбно й безладно — піклувалися в державних госпіталях Массачусетса: аналізи, ЕСТ, ін’єкції інсуліну, якісь препарати, аж доки завдяки Прауті вона не потрапила до приватної психіатричної лікарні Мак-Лін, яка попри вбогість з усіх сил намагалася зберігати пристойний вигляд, і де в маніакальних фазах перебував Ловелл. У шпиталі її психоаналітикинею була тридцятирічна Рут Бойшер, яка гадала, що Сильвію підкосило намагання поєднати літературні амбіції й прагнення вступити в шлюб. (Бойшер розкрила медичну історію Плат для її біографів, та й поки Сильвія лікувалася в Мак-Лін, брехала їй, обіцяючи, що більше не піддаватиме пацієнтку шоковій терапії). 

На Різдво Плат написала Ґордонові, щоб подякувати за примірник «Акселевого замку» Едмунда Вілсона про поетів-символістів: «Твої листи, які я лише зараз починаю вповні цінувати, більше ніж будь-що інше, змушують мене захотіти відшукати дорогу назад до світу, який, я певна, я знову зможу полюбити до глибини душі». Після Різдва вона написала довгого листа до Едді Коена, де щиро, чітко й спокійно описала все, що з нею трапилось: 

Я була безплідна, порожня, нежиттєздатна, немудра й НЕЧИТАНА... Я не могла спати. У мене виробилася толерантність до все більших доз снодійного. Я пережила недовгий і травматичний досвід амбулаторної електрошокової терапії. Досить скоро єдині вагання в мене на умі стосувалися часу й способу самогубства. Єдина альтернатива, яку я здатна була розгледіти, — вічне пекло довічного животіння в психіатричній лікарні, і я хотіла використати ту краплину свободи волі, яку ще мала, щоб вибрати швидке й чисте завершення. 

Вона намагалася втопитися, «але це не спрацювало», а тоді «на темній відгородженій лежанці в нашому підвалі» проковтнула п’ятдесят таблеток снодійного, залишивши для мами записку, що, мовляв, вирушила на довгу прогулянку. «Я ковтала ще й ще, а тоді благословенно занурилася в чорториї чорноти, які, щиро вірилося мені, були вічним забуттям». Але вона виблювала таблетки, а бігль, завиваючи під будинком, роздратував її брата так, що той спустився на розвідку і знайшов Сильвію. «Звісно, понад усе мені зараз потрібне неможливе: щоб хтось любив мене, був зі мною ночами, коли я прокидаюся, здригаючись від жаху перед зацементованими тунелями, які ведуть мене до електрошокової палати, щоб мене заспокоювали з певністю, якої мені не може дати жоден психіатр». Вона думала й сподівалася, що найгірше позаду. 

Ґордон міркував над розмовами, які вони провадили минулого літа, і написав, щоб попросити пробачення за свої слова про те, що «“чоловіки творять мистецтво. Жінки творять людей”. Тепер, коли я думаю про свої слова, вони видаються мені такими грубими й недоречними... Нині я усвідомив, що жінки не мали нічого навіть віддалено подібного на чоловічі можливості навчатися фактично аж до цього століття». Письменниці повинні знати про своїх прародичок, щоб у подібних розмовах відповідати: так, Джордж Еліот, Вірджинія Вулф, Мері Волстонкрафт, Зора Ніл Герстон і Сімона де Бовуар існували, і все, що вони написали, з’явилося на світ усупереч суспільствам, які з недовірою ставилися до їхньої жаги писати й жити як забажається. Чи ж можна усвідомлювати межі можливого, якщо не знати про тих, хто зробив те, що ти боїшся не здолати? У «Під скляним ковпаком» Естер попереджають, що якщо в неї з’являться діти, її бажання писати вірші цілковито випарується. 

Наступного року Плат повернулася до Сміт-коледжу, а в червні літувала на Кейп-Код з Ґордоном. Саме відданими очима Ґордона ми можемо побачити її на безсмертних фотографіях того платинового літа: біляве волосся, червона помада й біле бікіні на масному массачусетському піску. Вона жива, хоча могла б бути мертвою.

__________________________________________________________________________________________________________

Купити книжку «Власне життя», Джоанна Біґґс