Тюссо, Грошольц та Кері
Марі Грошольц народилася у 1761 році — сирота зі Швейцарії, яку виховували у Франції. Майже ніхто не впізнає її імені, не кажучи вже про її життєву історію. Але після заміжжя вона взяла інше прізвище, з яким відкрила справу в Лондоні. Саме це ім’я стало всесвітньо відомим, пов’язаним з величезною розважальною імперією, яка існує й досі: Мадам Тюссо.
Едвард Кері писав роман Little («Мала») 15 років — історію маленької Марі Грошольц, її сумного дитинства, моторошної причетності до Французької революції і численних знаменитих облич, з якими вона зустрічається і які заливає в гіпс.
Ви працювали над книгою 15 років. Що Ви робили весь цей час?
Я писав інші книжки, але всі вони були в уявних світах. А Париж, як виявилось, справжній, і Французька революція справді сталася. Тож мені довелося багато досліджувати, але найдовше я шукав голос Марі. Іноді вона звучала як щось надприродне, і це було неправильно. Довго намагався вловити її дух. Також я не міг вставити абсолютно все — інакше книга вийшла б удвічі більшою. Тож я мав обрати, що справді важливо. Згодом я просто відступив від досліджень і дозволив собі розслабитись, згадуючи, як працював у мадам Тюссо в юності: як це було, стояти поруч з тими восковими фігурами...
Ким ви там працювали?
Мені було трохи за двадцять, і я працював там приблизно пів року. Моїм завданням було не дозволяти людям торкатися воскових фігур. З часом починаєш до них [фігур] ставитися з турботою, бо більшу частину дня проводиш із ними наодинці, а потім уривається натовп і хапає їх без жодної поваги. Це обурливо.
Саме там я по-справжньому зрозумів, наскільки неймовірною була історія маленької сироти зі Швейцарії, яка згодом стала власницею одного з найуспішніших атракціонів в історії. Стояти поруч із фігурами, які вона створила власноруч, це стояти поруч із самою історією. Її фігура Марата — моторошна й жива, набагато переконливіша за знамените полотно Давида. Давид зобразив Марата як христоподібного мученика, а він же був монстром!
Я проводив час із її «персонажами»: Вольтером, якого вона відливала, Наполеоном, зліпленим із натури, королівською родиною — Людовіком XVI і Марією-Антуанеттою — ще живими і вже лише головами. Це дивовижне свідчення історії й історія виживання, бо її ув’язнили, і, ймовірно, її б стратили, якби не повалили Робесп’єра. Її життя — неймовірне. Вона торкнулася стількох людей.
Чому музей мадам Тюссо досі шалено популярний?
Це ж один із найхимерніших атракціонів у світі. Нещодавно я був у філії в Нью-Йорку — і, знаєте, кожен музей Тюссо трохи інший. У Вашингтоні — всі президенти. А в Нью-Йорку — це храм краси, суцільні зірки. У Лондоні ж більше історії, саме її історії. У неї були всілякі дивні люди. Бо ж ми всі дивні! Ми різні, і музей це показував: «Подивіться на людство! Ось ми які».
Вона зловила знаменитостей у віск — спершу в гіпс, а потім у віск — але, ми ж знаємо, що не всі відомі особи добрі. Деякі робили жахливі речі. Тож замість королівської родини в експозиції лишались лише їхні голови. Найпопулярнішими стали саме відрубані голови.
У Лондоні навіть є Зала жахів із вбивцями, так?
Так! Вона жахлива! Стояти годину поруч із Чарльзом Менсоном — не найприємніше. Не раджу. Там і Марат убитий, і Берк з Гером, шотландські «мисливці за тілами». Це і є людство: нагорі — великі й славні, а внизу — монстри. А більшість із нас десь посередині.
.jpg)
Наскільки історично точний роман «Мала» і де Ви дозволили собі художні домисли?
У більшості — це історія. Її фігури — це етапи її життя. Вона дійсно знала тих людей, робила зліпки з натури. Проблеми з’являються, коли вона стверджує, що викладала мистецтво принцесі Елізабет у Версалі: жодних записів про це немає. Або що була в’язнем Carmes разом із Жозефіною де Богарне — у списках її теж нема. Але вона вміла розповідати історії. Можливо, її й справді ув’язнили, і вона бачила Жозефіну. Не таке вже велике перебільшення. Вона точно була у самому центрі подій. Вольтера точно зліпили; Франклін любив, щоб із нього робили зліпки. Вона знала всіх цих людей. А якщо вона вигадувала, то мені теж можна. Це наче дозвіл.
Для мене Марі Тюссо — персонаж із фольклору. Вона померла до появи фотографії. Ми, люди XXI століття, не можемо доторкнутися до тієї епохи — вона надто далека. Вікторіанці ближчі. Вона на межі: дожила до правління Вікторії. І неймовірно, що її ніколи не сфотографували. Вона — воскова, не світлина.
Ім’я мадам Тюссо відоме на весь світ. Чому ви назвали роман «Мала»?
Бо вона була маленькою! І буквально, і метафорично. Сумно, що вона знана за прізвищем Тюссо, адже її чоловік був нікчемою, який ледь не збанкрутував. Її дівоче прізвище, Грошольц, звучить жорстко. А Тюссо — м’яке, як і сам чоловік. Хоча я люблю, як його перекручують на two swords — дві шаблі. У лондонському метро на станції Бейкер-стріт оголошують: “Вихід на станції мадам Two Swords”. Це звучить краще!
Я стояв поруч із її восковою фігурою у старості — вона крихітна! Я маленький, але вона ще менша. Маленька зморшкувата жінка з мудрим обличчям, яка була босом — без сумніву. А ще вона зробила автопортрет і сиділа поруч із ним: мадам Тюссо поряд із собою. Я назвав її малою, бо вона маленька, бо її знецінювали — але це історія виживання. Крихітна жінка, яка перемогла світ чоловіків і світ насильства — і досягла неймовірного.
Що було найдивовижнішим під час Вашої роботи в музеї мадам Тюссо?
Там вибухнула бомба ІРА. Нас тоді не було в будівлі, але одна вибухнула в планетарії, а інша в Залі жахів. Після цього — сморід обгорілого воску... Я думав, що більше ніколи не позбудуся його. На щастя, ніхто не постраждав — лише кілька вбивць. Несправжніх...
