«Прокинувся я від звуку вибухів»: уривок із книжки «Піаніст. Надзвичайна історія виживання»

23 вересня 1939 року Владислав Шпільман грав Ноктюрн №20 до-дієз мінор Шопена в прямому ефірі радіо, під такі гучні вибухи, що фортепіано не було чути. Це була остання пряма трансляція музики з Варшави. Того дня в радіостанцію влучила німецька бомба і Польське радіо припинило мовлення. Вся родина геніального композитора загинула, а його життя врятував німецький офіцер, який почув, як він грає той самий Ноктюрн на піаніно, знайденому серед уламків. Про це, а також інші історії зі свого життя у гетто, видатний польський піаніст та композитор і згадує у своїх мемуарах «Піаніст. Надзвичайна історія виживання». Ділимося уривком із книжки у матеріалі.

______________________________________________________________________________________________________

***

На 31 серпня 1939 року всі у Варшаві вже давно були впевнені, що війна з німцями неминуча. Лише невиправні оптимісти плекали ілюзію, що рішуча позиція Польщі в останню мить зупинить Гітлера. Оптимізм інших проявлявся, хай і підсвідомо, як опортунізм: хай війни й не уникнути — адже це вже давно вирішено, — вони, всупереч усякій логіці, хотіли вірити, що почнеться вона трохи пізніше, а тому можна трохи довше сповна насолодитися життям. Адже, зрештою, воно таке прекрасне.

Уночі по всьому місту запроваджували суворе світломаскування. Люди щільно запечатували кімнати, які планували використовувати як укриття від газових атак, і приміряли протигази. Газу боялися найбільше.

Тим часом за затемненими вікнами кафе й барів оркестри продовжували грати, а відвідувачі пили, танцювали та налаштовувалися на патріотичний лад, співаючи войовничих пісень. Необхідність світломаскування, нагода ходити з протигазом через плече, нічні поїздки додому на таксі по вулицях, які було не впізнати, додавали життю певної гостроти, надто коли реальної загрози ще не відчувалося.

Гетто ще не з’явилось, я жив із батьками, сестрами і братом на вулиці Шліській і працював піаністом на «Польському радіо». Того останнього серпневого дня я повернувся додому пізно й, утомлений, одразу ліг спати. Ми жили на третьому поверсі, що мало свої переваги: літніми ночами до нас не долітали пил і запахи з вулиці, натомість угорі свіжий вітерець у відчинені вікна приносив із собою вологий подих Вісли.

Прокинувся я від звуку вибухів. Уже розвиднилося. Я подивився на годинник: шоста. Вибухи були не дуже гучними і здавалося, що вони десь далеко, принаймні точно за містом. Очевидно, відбувалися військові навчання, до яких за останні пару днів ми вже звикли. За кілька хвилин вибухи припинилися. Я подумав, чи не поспати мені ще, але було вже надто світло й сонячно. Я вирішив почитати до сніданку.

Була вже, мабуть, восьма година, коли двері моєї кімнати відчинилися. На порозі стояла мама, одягнена так, ніби от-от збиралася вийти в місто. Вона була блідіша, ніж зазвичай, і не могла приховати свого обурення, коли побачила, що я досі в ліжку й читаю. Вона розтулила рота, ніби хотіла щось сказати, але на першому слові голос їй зрадив, і вона змушена була прочистити горло. Нарешті промовила, схвильовано і квапливо:

— Уставай! Війна... почалася війна.

Я вирішив піти одразу на радіо, сподіваючись зустріти там друзів і почути останні новини. Одягнувся, поснідав і вийшов з дому.

На стінах будинків і рекламних тумбах уже можна було бачити великі білі плакати: звернення президента до народу, у якому він повідомляв про напад німців. Люди стояли групками довкола плакатів і читали, а інші поспішали геть у своїх нагальних справах. Власниця крамниці на розі біля нашого будинку заклеювала вікна смужками білого паперу, сподіваючись, що це вбереже їх під час очікуваного бомбардування. Водночас її донька прикрашала тарелі з яєчним салатом, шинкою і кільцями ковбаси національними прапорцями та портретами польських достойників. Вулицями носилися захекані хлопчики-газетярі, продаючи спецвипуски.

Паніки не було. Настрої коливалися між цікавістю («А що ж далі?») і здивуванням («Отак усе й починається?»). Перед однією з рекламних тумб із президентським зверненням стояв, наче прикипів до місця, сивий, чисто виголений чоловік. Від хвилювання його обличчя і шия вкрилися яскраво-червоними плямами, а капелюх він зсунув на потилицю, чого зазвичай ніколи не зробив би. Він уважно читав повідомлення, недовірливо хитав головою і читав далі, чимраз глибше притискаючи пенсне до носа. Декілька слів він з обуренням прочитав уголос:

— Вони напали на нас... без попередження!

Він озирнувся на людей навколо, щоб побачити їхню реакцію, підняв руку, щоб поправити пенсне, і зауважив:

— Ні, хіба можна так робити!

І ще раз перечитавши весь текст, пішов, та досі не міг заспокоїтися, хитав головою і бурмотів:

— Ні, ні, так не годиться!

Дістатися до радіоцентру, хоча я жив зовсім поруч, виявилося складним завданням; дорога забрала в мене вдвічі більше часу, ніж зазвичай. Я був майже на півдорозі, коли з радіорепродукторів, установлених на вуличних ліхтарях, у вікнах будинків і над входами до крамниць, завили сирени. Потім пролунав голос диктора радіо:

— Оголошено тривогу для мешканців Варшави... Увага, увага, вони наближаються до...

Далі диктор зачитав ряд цифр і літер наче військовий шифр, який у вухах звичайних жителів прозвучав таємничою кабалістичною загрозою. Чи, може, цифри означають кількість літаків, що наближалися? А в літерах зашифровані місця, де мають скинути бомби? Чи, може, серед них є і місце, де ми зараз стоїмо?

Вулиця швидко спорожніла. Жінки перелякано кинулися до укриттів. Чоловіки, не бажаючи ховатися, стояли у дверях будинків і проклинали німців, виставляючи напоказ свою відвагу і зганяючи злість на уряді, який провалив мобілізацію, тож призвана була лише мала частина годних до військової служби. Решта ходили від військкомату до військкомату, не маючи змоги потрапити до армії, хоч як намагалися.

На спорожнілих, вимерлих вулицях чути було тільки, як дозорці протиповітряної оборони сперечалися з людьми, які, не зважаючи на все, поривалися вийти з будинків у якихось справах і намагалися пробратися вздовж стін. За мить вибухів побільшало, але знову не дуже близько.

______________________________________________________________________________________________________