У безодню. У свободу. У смерть, — уривок із біографії «Людина моря. Томас Манн і любов його життя»

Для Томаса Манна впродовж усього життя море було джерелом туги й зануренням у глибини. Німецький романтик вважав його місцем звільнення від політичних, літературних й еротичних обмежень буржуазного життя — море було його місцем свободи і справжнього «Я». Фолькер Вайдерманн під час роботи над біографією письменника «Людина моря. Томас Манн і любов його життя» використовував нотатки, щоденники, листи й факти із біографії не лише Томаса Манна, а й звертався до спогадів його рідних і матері Юлії, завдяки яким вдалося відтворити справжній портрет величної людини моря, що стала символом боротьби за свободу.

У літературному плані Томас Манн загнав себе «Королівською Величністю» в глухий кут, критики закидали йому, що він «спустився на мілину оптимізму». Він занотував собі ці дорікання, вочевидь внутрішньо з ними погоджуючись. За своєю творчою натурою він не надавався до ідилій. У серцевині ідилій завжди міститься полуда. А мистецтво — це правда, в іншому випадку воно перетворюється на кітч. Він відчував потребу знову створити щось велике, щось серйозне і правдиве. Із його нотаток у записнику:

Гідність може порятувати лише смерть (“трагедія”, “море” — порада, вихід, прихисток усякої високої любові).

І, як це вже було з Тоніо Креґером, він знайшов матеріал для цього нового порятунку, для ще одного літературного шедевра над морем. У новелі «Смерть у Венеції» Томас Манн теж усе «взяв просто з дійсності» й «нічого не вигадував». У травні 1911 pоку Томас, Катя, четверо їхніх дітей і брат Гайнріх вирушили до Венеції. І провели там «дуже чудесні канікули», як записав відразу після повернення звідти Томас Манн.

Літературно ж Томас Манн перетворив ці канікули на подорож у безодню. Це насамперед подорож у його найпотаємніше. Радикальне самооголення, на кшталт того, яке він уперше відкрив для себе як мистецький метод ще в «Маленькому панові Фрідемані». У постаті внутрішньо порожнього, хоч зовні успішного Ґустава фон Ашенбаха, який усе своє життя жив неправильно, дурячи самого себе, поки врешті над морем, споглядаючи своє останнє заборонене кохання, остаточно не втратив смаку до життя і помер, Томас Манн дав свій портрет.

Він хоче, щоб його розпізнали, не даючи приводів до розпізнання. Хоче бути відкритим, не відкриваючись. Parler sans parler [фр.: говорити не говорячи], як це окреслить якось інше його літературне «Я». Прославитись тим, ким він у душі є насправді.

Коли ми заглянемо в цей світ, утілений у слові, то побачимо елегантне самовладання, що до останнього подиху приховує від очей світу свою внутрішню спустошеність, свій біологічний розпад.

У «Смерті у Венеції» Томас Манн наважився багато що сказати. Писати в Німецькій імперії про гомосексуальність чи тим паче про педофілію було за межею легального. Ризик був тим більший, що він приписав цю заборонену любов тільки ледь прикритому літературному «Я». Небезпека публічного висміювання була для цього письменника, який маніакально дбав про гідність, дисципліну й бездоганний блиск, величезною. І сам він боязко ставився до публікації, планував спочатку невеликий наклад приватним друком. Та він погано знав свого видавця. Коли ішлося про літературну якість, Самуель Фішер був непідкупним. І йому було цілковито байдуже, чи порушує предмет шедевра якісь моральні норми або навіть закони. Мистецтво — вільне. Що воно радикальніше і що вільніше, то краще.

Отож — у безодню, у свободу, у смерть. Від самого початку виразно прочитуються сигнали, що провіщають гіркий кінець старіючого героя Ґустава фон Ашенбаха. Посланці смерті, човни смерті, знаки смерті. І насамперед краєвид смерті, краєвид без меж:

На обрії не видно було ніякого суходолу. Під похмурою банею неба навколо лежав величезний диск пустельного моря. Але в порожньому, нерозчленованому просторі наші почуття втрачають міру часу, і ми ширяємо в безмірі.

У цю новелу Томас Манн вписав усе, що знав про море. Все, чим його завжди вабило море, все, чим воно його відлякувало. І виправлення тут, на відміну від Креґера на північному морі, уже немає жодного. Немає Лизавети з її холодним розумом, до якої міг би написати листа цей немолодий чоловік. Є лише втома. Лише відпускання себе. Ґустав фон Ашенбах проголошує монологи смерті, схожі на ті, що ми чули раніше від приреченого на смерть товариства над Балтійським морем у Будденброках. «Їдьмо туди».

От тільки цього разу персонаж піддасться своїй пристрасті. І він теж усе життя утримувався, і його життя було неправильним і спрямованим проти нього самого. «Зречися себе» у світовому масштабі. Але пута не стримують. Йому не дає спокою його «Я», яке він приховує десятки років. Ґустав фон Ашенбах помирає не тому, що внутрішньо готовий до смерті, не від гнилого зуба. Він помирає, тому що в загибель його затягає справжня любов. Тому що вона позбавляє його будь-яких сил опиратися. Тому що він радше ладний померти від епідемії, яка суне в місто, аніж покинути місце свого захоплення. На цьому пляжі забороненого кохання він готовий пробути до кінця. «Я кохаю тебе!» — ця формула Ганса Гансена та Пауля Еренберґа знову набуває сенсу для Томаса Манна.

Якою ж великою була заборонена пристрасть Ґустава фон Ашенбаха до ідеально-прекрасного хлопця, якого він називає Тадзьом. Для нього існував прототип у реальності: то був юний барон Владислав Моес, йому тоді було одинадцять років і він пригадував згодом помітне зацікавлення ним, малим хлопцем, з боку добродія, що тримався на пляжі дещо здаля.

Образ і віддзеркалення! Він охоплював поглядом благородну постать там, на краю блакиті, і в безмежному захваті думав, що осягнув тим поглядом саму красу, форму як божественну ідею, єдину й чисту довершеність, яка живе у світі духа і яка постала тут у людських образі і подобі, щоб йому було легко й радісно їй поклонятися. Це було сп’яніння, і він, митець, на порозі старості, віддавався йому бездумно, навіть жадібно.

Ґуставу фон Ашенбаху сниться сон, у якому йому хочеться залишитися, не прокидаючись.

Загибель, занепад. З цією темою Томас Манн як митець знову був на висоті, подолав кількарічну творчу кризу, спричинену провалом його драми «Фйоренца» (Fiorenza) і помірним успіхом творів, які він і сам не надто любив, — роману «Королівська Величність» та оповідань «Аварія на залізниці» (Das Eisenbahnunglück) та «Як побилися Яппе і До Ескобар» (Wie Jappe und Do Escobar sich prügelten). Він панічно боявся, що виписався уже в молодому віці, створивши «Будденброків» і «Тоніо Креґера», що все, що йому вдасться написати після цих творів, буде лише паразитуванням на колишньому успіхові, що він ще за життя житиме легендами про себе колишнього.

«Смерть у Венеції» була й одночасно не була його тріумфом. Бо хіба не перебував він раніше саме в цьому місці творчості? Хіба не вислав він уже всі свої літературні «Я» у смерть, хіба не віднайшов у «Тоніо Креґері» можливості симбіозу, рішення, як йому жити далі і продовжувати писати? Чи він у творчій безвиході? То що, синтезу не існувало? Скільки ще власних «Я» він зможе вислати у смерть? І як продовжуватися його життю, яке постійно віддзеркалює себе в його творах?

У новелі він дає молодому Ґуставу Ашенбаху чимало підказок, навіть порад для вдалого життя: «героїзм кволих», «сходження на вершини гідності» після того, як «він прилюдно спотикався, помилявся, виставляв напоказ свої вразливі місця, словом і ділом грішив проти такту й розважності». Просто жити зі ще більшою суворістю до себе, споруджувати ще вищі мури й надіятися на диво:

Ґустав Ашенбах був поетом усіх тих, що працювали на межі виснаження, перевантажених; тих, що вже спрацювалися, але ще не впали під своїм тягарем, усіх тих моралістів дії, недоростків із мізерними засобами, що завдяки зусиллю волі й мудрому господарюванню уміють, бодай на якийсь час, досягти тих наслідків, яких досягають тільки великі...

Ашенбах показав, як могутнім словом можна ганьбити ганебне, провіщати «відхід від будь-якої моральної двозначності», від будь-якої «симпатії до морального падіння», що затягає слабких у смерть, провіщати «відмову від безпринципного співчуття», втіленого у вислові «Все зрозуміти — означає все пробачити». Іншими словами: суворість, суворість до себе й до інших.

...бо мистецтво — теж війна, виснажлива боротьба, яку в наш час довго витримати неможливо. Життя, яке провадиш усупереч своїм бажанням і нахилам, ненастанно упокорюючи себе, суворе, вперте, стримане життя, яке він зробив символом тендітного героїзму, притаманного нашій добі, — він мав право назвати його мужнім, хоробрим.

Передзамовити біографію всесвітньо відомого лауреата Нобелівської премії Томаса Манна «Людина моря. Томас Манн і любов його життя»

Книги Томаса Манна, які ви можете придбати на сайті книжкового інтернет-магазину Лабораторія:

Перший том вибраної новелістики Томаса Манна «Смерть у Венеції» та інші новели

Найкраща сімейна сага німецькомовної прози «Будденброки. Занепад однієї родини»

В нашому інтернет-магазині представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними