Тріщини духовної насолоди: уривок із книжки «Щоденник одного генія»

Поділитись

28 березня 2025, Пт

Сальвадор Далі уявляв себе рятівником сучасного мистецтва від лінощів і хаосу, виправдовуючи меркантильну поведінку, як єдиний спосіб мати достатньо ресурсів, щоб бути абсолютно вільним творити мистецтво таким, яким відчуває. Його унікальна автобіографічна сповідь зриває завісу із одного із найексцентричніших періодів ХХ століття і веде читача крізь терени геніального розуму й досліджень метафізичних амбіцій живопису до справжнього Я митця, який чи не вперше відверто оповідає про власні джерела натхнення. «Щоденник одного генія» — це суміш вистражданих думок, одержимості, філософських дотепів і виливів любові, що розкриває екстравагантного і несамовито щирого художника, для якого не існує жодних сумнівів власної геніальності.

_______________________________________________________________________________________________

Читайте також матеріал про присвяту книжки й 5 цитат зі щоденника Сальвадора Далі.

_______________________________________________________________________________________________

***

Порт-Лігат, 20 червня

Діти ніколи не викликали в мене особливого інтересу, та ще менше цікавили дитячі малюнки. Сама дитина, маленький художник, усвідомлює, що малює погано, а дитина-критик у ній знає, що авторові про це відомо. Тож дитина критик-художник, якій відомо, що намальовано погано, має лише один вихід: сказати, що малюнок чудовий.

29 червня

Божою ласкою у цей період свого життя я сплю і малюю краще і з більшим задоволенням, ніж зазвичай. Доводиться постійно думати про тріщини, які з’являються у кутиках вуст — неуникний фізичний наслідок накопичення слини через утіху від двох божественних занять: сну й малювання. Авжеж, коли сплю і малюю, тож аж стікаю слиною від утіхи. Звісно, швидким чи лінивим рухом долоні я міг би витерти слину під час одного з райських прокидань або ж однієї не менш райської перерви в роботі, та я настільки віддаюся життєвим інтелектуальним насолодам, що забуваю про це! Ось вам нерозв’язана мною моральна дилема. Дозволити тріщинкам насолоди поглибитися чи завжди вчасно підтирати слину? В очікуванні на рішення я винайшов новий метод засинання — колись він посяде чільне місце в антології моїх винаходів. Звичайно люди, коли не можуть заснути, приймають снодійне. Я ж роблю цілком протилежне. Коли мій сон сягає найвищої точки регулярності та майже рослинного апогею, я — з певним кокетством — ковтаю пігулку снодійного. І тоді — істинно і без жодних метафор — сплю, мов камінь, прокидаючись повністю омолодженим, і мій розум блищить новим сім’ям, яке тече, поки не розбрунькуються найніжніші з ідей. Саме це сталося зі мною цього ранку, адже учора ввечері я прийняв пігулку, щоби моя рівновага нарешті вихлюпнулась із чаші. О, яке було прокидання, о пів на дванадцяту дня на терасі, де потім на сонці я смакував кавою з молоком і медом, милуючись небом без жодної хмаринки і не маючи такої незручної в подібні миті ерекції!

З пів на третю до п’ятої я насолоджувався сієстою, пігулка з минулої ночі примушувала мою чашу фонтанувати (і викликала приплив слини), бо, розплющивши очі, я помітив невеличку калюжу біля подушки. «О ні! — подумав я. — Сьогодні ти точно не витиратимешся, почнімо краще в неділю! І на це є значно вагоміша причина, якщо вирішиш, що ця новенька тріщина має стати останньою. Вона вкрай важлива, аби ти міг відчути помилку природи і по живому занотувати можливі наслідки».

Отже, о п’ятій мене розбудили. Приїхав підрядник-будівельник Пріньйо. Я просив його допомогти накреслити геометричні межі моєї картини. Тож ми зачинились у майстерні до восьмої вечора, я сидів і віддавав накази:

— Ще один восьмикутник, але більш нахилений! А тепер концентричну фігуру...

А він, мов звичайний флорентійський підмайстер, старанно виконував все, ледь встигаючи за моїми думками. Тричі він схибив у розрахунках, і кожного разу, після тривалого вивчення, я вигукував «Кукуріку!», що, певно, його бентежило. Криком «Кукуріку!» я виношу назовні свої найбільші задуми. Тож три похибки виявились подарунками долі. Вони миттєво оприявнили те, до чого вперто докопувався мій мозок. Коли Пріньйо пішов, я залишився у півтемряві, занурений у мрії. А потім вугіллям занотував на полотні слова, які нині переношу сюди. Переписуючи, я милуюся ними ще більше.

«Помилки майже завжди мають сакральний характер. Ніколи не намагайся їх виправляти. Навпаки: обмірковуй їх, спробуй збагнути до кінця. Тоді тобі буде легше сублімувати. Геометричні клопоти тяжіють до утопії і не сприяють ерекції. До речі, саме тому серед геометрів чимало імпотентів».

30 червня

Ще один день, присвячений переважно слині й позіханню. Я завершив сніданок о шостій ранку, і оскільки з нетерпінням чекав на роботу над небесами свого «Успіння», то примусив себе малювати одну-єдину, проте найблискучішу, найбільш сріблясту луску виловленої вчора летючої риби. Я не зупинявся, поки не переконався, що луска сяє так, ніби в ній живе світло з кінчика мого пензля. Саме так Гюстав Моро бачив золото на кінчику свого.

Від цієї вправи слини побільшало, я відчував біль від тріщинки на губах, вона поколювала і спалахувала одночасно з лускою, яку я малював. Після обіду аж до смеркання я писав небо, і стікав слиною від нього. Тріщинка боліла так, ніби мене варили в окропі. Здавалося, ніби міфічний черв вгризався у кутики моїх вуст, і це нагадало мені одного з алегоричних персонажів «Весни» Ботічеллі, дивну, похмуру рослинність із його полотна. Ті самі рослини пнулись угору з тріщини в моїх губах під кантату Баха, яку я голосно ввімкнув на фонографі.

Хуан, моя десятирічна модель, піднявся на терасу, щоби потім я сходив пограти з ним у футбол на набережній.

Щоби задобрити мене, він схопив один із пензлів і диригував кінець кантати найбільш янгольськими рухами, які я тільки бачив. Тож я спустився з Хуаном на набережну. День добігав кінця. Гала, меланхолійніша, ніж зазвичай, проте засмагліша, вродливіша і з чудовою зачіскою, якої я ще не бачив, раптом знайшла світлячка, що сяяв, мов луска, яку я малював ранком.

Ця знахідка нагадала мій перший літературний твір. Мені було сім років, і я написав: Дитя гуляє з мамою уночі наприкінці червня. Падають зірки. Дитя підбирає одну з них і несе додому, стискаючи в долоньці. Вдома дитя кладе зірку на столик біля ліжка й накриває склянкою. Прокинувшись уранці, дитя скрикує із жахом: уночі черв поточив його зірку!

Мій тато — нехай він спочиває з миром! — був вражений цією казкою, яку відтоді вважав значно досконалішою за «Щасливого принца» Оскара Вайлда.

Увечері я заснув в ідеальному плині Далі під безкраїм небом «Успіння», писаним під блискучою лускою гнилої риби... моєї тріщинки.

Треба зазначити, що все це припало на Тур-де-Франс, усі перипетії якого я слухаю по радіо в переказах Жоржа Бріке. Бобé, жовта майка, розбив коліно, тим часом спека стояла нестерпна. Мені кортіло, щоб уся Франція сіла на ровери, щоб цілий світ тиснув на педалі, стікаючи потом і, достоту група божевільних, деручись на неприступні схили, а божественний Далі в сибаритському спокої Порт-Лігату малюватиме найвишуканіші жахіття. Саме так, Тур-де-Франс дарує мені таку тривалу втіху, що слина стікає непомітними й неперервними потоками, підтримуючи запалену кірку в кутиках вуст — цей дурнуватий християнський стигмат тріщини моєї духовної насолоди!

_______________________________________________________________________________________________