«Я люблю його. Я люблю його?»: уривок із книжки «Нерухомість» Анни Грувер

Роман «Нерухомість» – це зріз людських доль перед пандемією, перед повномасштабною війною – історичні зсуви, як тектонічні зсуви, і наші життя, наче маленькі човники, що дрейфують у цьому океані білого шуму. Історія невпевненості і тривожності – про пам’ять, що зникає вже зараз за непомірним обсягом нової і нової інформації, болю, трагедій і руйнувань. І водночас історія про закоханість, що проривається, наче рослина через асфальт. Ділимося уривком із книжки у матеріалі.

_____________________________________________________________________________________________________________

Читайте також:

• розмову про шари значень слова нерухомість
• відгук літературознавця Тараса Пастуха на книжку «Нерухомість»
• добірку цитат із роману

_____________________________________________________________________________________________________________

Ближче до полудня Мишу розбудило повідомлення від орендодавця. Він просив пробачення, що наступного дня не зможе зустріти особисто, замість нього буде дружина. Побажав приємної подорожі. Він завжди писав вчасно, коротко та змістовно, це заспокоювало. Так розмовляють впевнені люди, вони не будуть марнувати час. Можливо, сноби, але ввічливі, надійні. Яка різниця, хто зустріне? Але щось із його повідомленням було не те. Напевно, тому що одразу зруйнувалися якісь плани, якийсь уявний порядок у голові Миші. З цього моменту щось змінилося. Зламалося.

Уже дорогою почався дощ. Довгий ряд автобусів стояв майже незрушно, хіба на кілька метрів за пів години. Миша відкрила гугл-мапу: пішки вона давно б пройшла кілька селищ. Під дощем забігла на переповнену людьми заправку випити кави. Сіла перед вікном, поруч жінка сказала в телефон: «Ну ти прикинь, я ж уперше — закупилася, називається, в Н&M». Миша стояла під дашком заправки та дивилася на чергу біля брудно-білої будівлі туалету. Не могла читати. Зв’язок ловив погано. Автобус прочекав у черзі перед кордоном чотири години.

Уже на кордоні вона бачила, як якогось знервованого та худого чоловіка попереду відводили на особистий огляд, потім відбувалося щось тривожне, але між ними встигла виникнути товста скляна стіна: якихось два кроки і тотальна неможливість їх зробити. Митник доброзичливо подивився на запрошення та на Мишу, яка все ж таки кілька разів озирнулася, намагаючись зрозуміти, що сталося з тим чоловіком. Митник простягнув їй паспорт із печаткою, Миша підсліпувато та розгублено посміхнулася у відповідь, почула далеко за спиною крик, мат, і все змовкло. Відчуття зламу посилювалося.

Дісталися пункту призначення майже вночі, тут дійсно була справжня злива. Вдалині над дахами спалахнула блискавка. Миша постояла на зупинці, без результату почекала на потрібний автобус, але від страшенної втоми та перспективи застудитися у мокрому одязі вирішила викликати таксі. Вона зауважила, що після того як Тимченкові знадобилося вночі скористатися її додатком, її рейтинг як пасажирки впав до 4.1. Миша майже ніколи не мала гострої потреби поїхати кудись на таксі, але таке падіння рейтингу через Тимченка її розізлило. Вона відкрила месенджер і побачила:

Tym
recording voice message…

За мить Тимченко був вже знову recently seen. Під’їхав водій на сірому «сітроені», Миша довго шукала його серед інших машин, аж він помітив її першим і посигналив дівчині з наплічником і валізою.

Несподівано молодший і симпатичніший від самого себе на фотографії, — напевно, її одноліток, — він вийшов і акуратно поклав валізу в багажник, посунувши якісь коробки. Миша уточнила адресу та пристебнулася, від довгих годин дороги її нудило. Водій увімкнув радіо та дивився у дзеркало заднього виду частіше, ніж на порожню дорогу. Кермо тримав лише правою рукою. Скрипіли склоочисники.

— Добра злива, літо було спекотним, — сказав він. — Пані приїхала вчитися?

— Ні, я працюю над одним соціальним проєктом. 

— Цікаво, цікаво, — усміхнувся він.

У Миші не було сил підтримувати розмову. З мокрого волосся вода стікала за комір. Вона хотіла якнайшвидше прийняти душ, але спати хотіла ще більше, ніж в душ. Їхати було доволі далеко, судячи з навігатора. Миші здалося, що таксист обрав невдалий маршрут, але вона не знала місцевих доріг і промовчала. Водій запитав, над яким проєктом вона працює.

— Присвячений проблемам мігрантів, — коротко відповіла Миша.

— О, власне! — схвалено закивав він. — Це насправді для нас величезна проблема, для всієї Європи. Перепрошую, звідки пані?.

— З Києва.

— Де пані вивчила польську? Пані гарно говорить, мені подобається український акцент, він у вас якийсь ніжний. Я люблю Україну, іноді думаю, чи не переїхати до сходу, у свекра моєї кузини там дуже швидко розвинувся власний бізнес. У вас вигідніша, зручніша ситуація з податками, правда? — і сам собі відповів: — Так, набагато легше, ніж у нас.

Миша мовчала. Не стала сперечатися, пояснювати. Вона втомилася та розмірковувала так: «Це перший співрозмовник, а жити тут треба довго». Ну, як «жити». Перебувати. Тимчасово, але все ж таки — довго. Вона раніше ніколи не їхала так надовго від дому, від мами, від міста, від знайомих вулиць і бібліотек. До того ж Тимченко так нічого й не написав, навіть не запитав, чи доїхала вона. Тимченко нічого не знає про цей день: про години очікування, принизливу чергу в туалетах, блискавки. Цей день відділив їх, як скляна стіна митниці. Він вже не був поруч. Миша дивилася в залите дощем вікно, мерехтіли спалахи рекламних вивісок, банкомати, рівний асфальт, ляпки жовтого світла на порожніх перехрестях. Силует перехожого у світловідбивній вітрівці, з великим колі на повідці.

— Проблема мігрантів, проблема мігрантів. Цікавий вибір теми, — водій вимкнув радіо, увімкнув через свій айфон старий ембієнт Браяна Іно. — Слухала колись таке?

— Не знаю, можливо. 

— Я люблю такі штуки. Знаєш, електронні. А що ти? Яку музику любиш?

Миша подумала про добре темперований клавір. Подумала, що всю музику, яку вона хотіла послухати в дорозі, просто втопив у калюжах цей дощ і розчавили шини.

Зрозуміла, що водій перейшов із нею на «ти» та пропонує разом сходити в бар.

— У мене є хлопець, — сказала вона. 

— Та ну, — водій знову примружився в дзеркало заднього виду та всміхнувся. — І де ж твій хлопець?

— Він дуже ревнивий.

— Відпустив гарну дівчину саму та весь цей час не телефонує? А може, він тобі просто не подобається? Якщо так надовго та далеко поїхала.

Ніч, вона не має тут близьких знайомих, не те що друзів. Просто випадковий водій Uber. Вдруге вона його не побачить. Не побачить його посмішку, сірий «сітроен». Не запам’ятає номер машини, не запам’ятає нічого, окрім його очей, метафори її страху. «Я люблю його. Я люблю його?» — подумала Миша, але на внутрішню правдиву відповідь сміливості теж не вистачало.

Водій жартома сказав, що не збирається віддавати їй валізу, поки вона не продиктує свій номер телефону, — і Миша продиктувала, замінивши останню цифру. Вона уявила, як він набере номер, відповість інша людина. Можливо, жінка. Можливо, він скаже жінці щось брудне, жахливе, бруд в’їсться в ці чужі цифри. Чи це фемінізм? Це втома опиратися. Якщо на виклик відповість підліток? А якщо хтось з інфарктом в анамнезі? Чужий номер. Чи це боротьба за рівні права? Це бажання отримати власну валізу.

Надлам. «Щось зламалося на в’їзді або ще до в’їзду», — подумала вона. Бачила лише неясні нічні тіні міста, але відчувала запахи його околиць: важке набрякле листя, асфальт, відкритий каналізаційний люк, жоржини.

_____________________________________________________________________________________________________________