«Дзвони б’ють, вічність прикликають»: уривок із книжки «Сестрині дзвони»
«Сестрині дзвони» — це містичний роман, що поєднує норвезький фольклор і модернізм серед віддаленої похмурої місцини, пронизаної релігійними забобонами й загадками. Густо виткана багата розповідь пов’язує між собою покоління родини Гекне, історії непотамованих пристрастей, спроби вберегти найцінніше, а також те, що судилося та чого не уникнути в непевні часи змін і втрат. Ділимося уривком із книжки у матеріалі.
________________________________________________________________________________________________________
Знову задзвонили дзвони, кваплячи людей. Важке бамкання мов громадилося над сніговими заметами, прокочувалося над ними, долинало до самих гір, а тоді поверталося луною, щоб переплестися з новими ударами.
— От старий дзвонар був добрий, — пробурмотіла Клара, коли знову стало тихо і вони могли розчути одна одну.
— Добрий, кажеш? І в чому це він був добрим?
— Роздавав людям священний наліт. Так-так, роздавав. Просив дозволу в Дзвонового Духа, трохи зішкрябував і роз давав наліт недужим.
Клара була родом з хутора Міттінґ, ще убогішого, ніж Гекне, і її з молодшою сестрою прилаштували в прийми. Клара була геть негодяща, навіть не знала, котрого року народилася, але вік мала глибокий, це точно, бо навіть її сестра дожила до шістдесяти двох років. Характер у неї був добрий і лагідний, їла мало, користі господарству майже не приносила, ходила по воду або сиділа в куточку й плела, якщо подагра не дуже діймала. Ще вона страждала недокрів’ям, під очима постійно залягали фіолетові кола.
— Не розумію, про що ти кажеш, — промовила Астрід, не зупиняючись і поправивши на голові хустку. — Як ти це назвала?
— Священний наліт... О, так! Він відкладається на внутрішньому боці дзвонів.
— Це патина. Щось таке ніби іржа.
— Іржа? Та ні! У тому нальоті велика сила. Дзвонар підставляє чашу і зішкрябує його туди, а коли в чашу зазирнути при світлі, то там сухі крихти видно. Добрі сили в тих крихтах, ой, добрі! І могутню мають силу. О, так! У давні часи їх змішували з лоєм і змащували рани. Дехто навіть їв. І була від того користь. Попроси нового дзвонаря, Астрід. Хай підніметься на дзвіницю й принесе мені святих крихт. Може, подагра й минеться. Попросиш?
— Ну, побачимо, — відповіла Астрід.
— Дзвони б’ють, вічність прикликають, — промовила Клара.
Астрід стенула плечима й більше ні про що не розпитувала. «Новий дзвонар» служив при церкві вже, певно, тридцять років. Клара притримувалася тієї старої віри, що й дід Астрід, але в її голові все так перемішалося, що вона вже не могла відрізнити сьогодення від традиції. Цілими днями вона хрестилася над цебрами з молоком, крадькома відкладала кашу для тролів і задобрювала вищі сили. Хоч Клара й була трохи наче блаженною, більшість мешканців Бутанґена ставилися до неї прихильно, надто дід Астрід, який вважав, що всі люди однаково наділені здібностями, ось лишень проявляються вони по-різному, деякі непросто виявити й збагнути. Діти, які мали мовленнєві вади, могли стати феноменальними музикантами або різьбярами, сліпі вміли замовляти коней, а більшість диваків спілкувалися з вищими силами, з якими варто жити в мирі.
Клара перестала бубоніти. Нарешті вони дісталися до церкви з пізнаваним червоним шпилем. Стіни, обернені на захід, почорніли від смоли, а стіни з південного боку позолотило спекотне літнє сонце. Кольорову гаму вкривав шар білого інею, з димарів у стінах вився дим.
«Чи він уже в церкві? — запитала себе Астрід. — Чи йому так само холодно, як мені?»
Вона добре знала церкву, а ще краще плебанію. Два роки прослужила там покоївкою. Та робота найбільш пасувала старшій доньці з заможного хутора Гекне, на якому в ліпші часи їй могли б дозволити не йти в найми. Два роки шиття, миття й догляду за меблями, доки пізно восени з нею поспішно не розрахувалися. Їй довелося повернутися у Гекне, до сільської праці.
Астрід з Кларою потупали ногами, обтрушуючи сніг, і ввійшли в передсіння, а коли переступили поріг церкви, Клара низько вклонилася й щось пробурмотіла про Брамного Змія. Астрід, яка підтримувала її під лікоть, подумала, що старенька спіткнулася, міцно її вхопила й підвела.
— Ти хіба не вклонишся Мідтстрандській Невісті? — сказала Клара й зашкутильгала всередину на підігнутих колінах.
Астрід оглянула парафіян, але нікого з хутора Мідтстранд не побачила.
— Підводься, — прошипіла вона. — На нас уже люди витріщаються!
— З Мідтстрандською Невістою треба гарно привітатися, — бубніла Клара. — Проявити до неї повагу. Бо ще чого доброго розсердиться на тебе.
— Тс-с!
— Брамного Змія не видко, але він десь тут, — далі вела своєї Клара.
Астрід потягнула її за собою. Вона не допетрала, чи Мідтстрандська Невіста й Брамний Змій одна з’ява, але допитуватися не хотіла, бо Кларі часто спадало щось дивне до голови. Якщо не перестане торохтіти, сорому не оберешся.
Церква виявилася повною по вінця.
Постійного місця хуторяни з Гекне більше не мали. Їм довелося відмовитися від своєї лави того року, коли затягнули зі сплатою взуттєвого збору. Табличку з назвою їхнього хутора на дверцятах лави замалювали й замінили іншою. На чоловічому боці, праворуч, було кілька вільних місць, але жінкам годилося сидіти по лівий бік від проходу, а там залишилися тільки найхолодніші місця під самою стіною. Астрід, перепрошуючи, пхала Клару поперед себе; люди, пропускаючи їх, підгинали коліна, втупившись у стелю.
— Я що, тут маю сидіти?
— Кларо! Сідай і не каверзуй! — безгучно, самими лишень губами, прошепотіла Астрід. — Ти ж бачиш, що все зайнято!
— Та он там, попереду є? — голосно озвалася Клара, показуючи на значно зручніше місце, яке вони не помітили, а тепер його зайняли дві дівчини з Ближнього Румсоса.
Астрід підштовхнула Клару до стіни, від якої тягнуло протягом, хотіла з нею помінятися, але старенька вже вмостилася, кивала головою і щось шепотіла сама до себе.
Знову забамкали дзвони і майже заглушили Кларині слова. До церкви ввійшли спізнюхи — родина на вісім душ; у проході вони розділилися, і дві дівчинки нахабно впхалися скраю лави, потіснивши всіх, хто там сидів. Астрід і Клару дослівно втиснули у стіну. Астрід відчула, як вихудла Клара, стегнова кістка й ключиця випирали крізь одяг.
Парафіяни тремтіли від холоду й видихали білі хмаринки морозяної пари. Лойові свічки мерехтіли біля вівтаря. Чутно було тільки гомін та шарудіння груботканого одягу. Лише заможні селяни в теплих шкірах сиділи більш менш тихо.
Астрід любила ставкірку, але тільки в теплі пори року. Християнська наука не справляла на неї жодного враження, та коли вона не мерзла, уявляла собі все, що тут відбувалося у давні часи, завжди знаходила якісь нові елементи в різьбі й декоруванні. Таке воно все було гарне, хоча й не несло ніякої користі. Астрід подобалося відчитувати дивні епітафії, написані вишуканими завитками.
Двері в передсіння зачинили. Церковний служка, напевно, від п’ятої ранку розкочегарював височенні грубки, однак тепло ще не всоталося у стіни.
Доведеться терпіти холоднечу. І холод, і спогад про втрачену надію, яка ось-ось постане перед очима. Доведеться і це витерпіти, як і решту життя. Будь ласкава, мирися з долею. Інакше вже не буде. Ось вона сиділа найхолоднішого дня в році в найхолоднішій оселі Бога. Їй хотілося теплішого одягу, їй бажалося коханого, та навряд чи він їй дістанеться. Вона жадала літа. Літо, урешті-решт, таки настане, хоча б ця мрія здійсниться, на відміну від теплої одежини й коханого. Літо замінить і те, й інше. Сонячне тепло, шерех у кронах осик. Вимитися до скрипу шкіри й блукати босоніж, куди очі дивляться.
________________________________________________________________________________________________________
Купити книжку «Сестрині дзвони», Ларс Міттінґ
В нашому інтернет-магазині представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними
