«Життя і таємниці Книжицької Надії»: уривок із книжки «Там, де живуть книжки» Віталія Дуленка

Книжки завжди були прихистком головної героїні книжки «Там, де живуть книжки». Але тепер, коли коронавірус відрізав Надю Книжицьку від світу, а улюблений блог став тягарем, навіть вони не рятують від самотності. Та все змінюється, коли їй до рук потрапляє загадкова книжка – історія від невідомого автора, що детально описує її особисте життя. Чим ближче до розгадки, тим більшою стає загроза, що нависає над нею… Ділимося уривком із книжки у матеріалі!

_______________________________________________________________________________________________________

Читайте також розповідь автора про любов до книжок, пошук сюжетів та найзаповітнішу мрію.

_______________________________________________________________________________________________________

***

— Відправлення-отримання?

Працівник Нової пошти монотонно повторював ці слова, не відриваючи погляду від екрана комп’ютера.

— Відправлення.

Літня жінка заледве закинула на стійку коробку, густо замотану жовтим скотчем. Працівник заходився міряти її рулеткою.

У приміщенні пошти було душно навіть попри відчинені вікна. Під стелею дзижчали лампи денного світла. Білі стіни вкривали смуги та плями бруду від нескінченних посилок, які щодня перетравлювало відділення. Невелика черга тягнулася на диво довго. Надя визирнула з-за широкої спини високого голомозого чоловіка, що стояв попереду.

— Відправлення-отримання? 

— Отримання.

Писк термінала, кректання касового чека, шурхіт коробки стійкою.

— Наступний.

Черга трохи просунулася.

Надя опинилася біля плаката «Улюблений сервіс з доставкою додому». Докоронавірусний хлопець у фірмовій червоній футболці та кепці усміхався без маски та рукавичок.

«Це ж було зовсім недавно, — подумала вона, розглядаючи фото щасливого минулого. — А здається, що час тягнеться так довго».

Надягати маску перед виходом з квартири, мити руки, щойно повернулася додому, тримати дистанцію стало звичкою, за якою вона забувала, що колись вони жили інакше.

«Люди швидко до всього звикають».

 — Наступний.

Кремезний чоловік простягнув телефон.

 — Відправлення от сюди. 

Працівник примружився й заворушив губами під маскою, одночасно набираючи щось на комп’ютері. Надя побачила, які в нього втомлені очі.

 — Що відправляєте? 

— Ноутбук. 

Заскреготав скотч, від чого шия Наді вкрилася сиротами.

 — Наступний. 

— Отримання, — випередила вона працівника пошти й протягнула наперед відкритий додаток. 

Пікнув сканер, і хлопець пішов до червоних стелажів, різного розміру комірки яких були вщент забиті посилками, й за мить повернувся з двома пакунками. Один виявився важкою коробкою, а інший — картонним конвертом, у якому лежало щось пласке й легке. 

«Документи. Що за документи?» — загадалася Надя, забираючи посилки.

На вулиці вона на повну вдихнула свіже повітря. Давно скошена трава, що перетворилася на сіно, та вогка земля, зігріта сонцем, солодко пахли. На асфальт упав каштан і підкотився до ноги. Надя підняла його та вийняла з репнутої колючої шкаралупи вологий коричневий гладиш.

 «Буде Мирону цяцька», — вкинула його в кишеню.

Вдома її зустріло вимогливе нявкання Мирона, який, схоже, хотів, щоб вона об нього перечепилася й впала.

 — У тебе є корм, не наглій.

Кіт удав, що не розуміє, й пішов обнюхувати посилки, які Надя поставила на підлогу. Вона кинула гаманець на комод, де валявся дріб’язок, рахунок, зіжмаканий чек та кілька пляшечок антисептика, й пішла мити руки.

Потім Надя віднесла посилки на кухню. Кухонним ножем із тонким від довгого вжитку лезом розрізала на коробці скотч і витягнула звідти стос книжок.

«За браком доказів». 

«Дім на краю ночі». 

«Інститут». 

«Квіти пітьми».

Свіже поповнення її чималої бібліотеки, яка вже й так не вміщалася в невеликій квартирі. Шафа та сервант заставлені книжками, на столі громадилися непрочитані новинки. Вона нічого не могла з цим вдіяти — купівля та читання книжок були одним із небагатьох задоволень у її житті, це робило її справді щасливою. До того ж книжки були для неї найбільшою підтримкою в дедалі незрозумілішому світі, їхні тонкі аркуші були надійніші, аніж будь-які бетонні колони.

Надя пробіглася пальцем блискучими гладкими обкладинками, потім взяла «Інститут», розгорнула, від чого ледь тріснув корінець, і зашелестіла сторінками, вдихаючи незрівнянний запах паперу та свіжого друку. Це був запах інших світів, неймовірних пригод та жахливих таємниць.

Це був її світ.

Дзенькнуло. Мирон стояв на задніх лапах на стільці, передніми спершись об стіл, і невинно дивився на Надю.

— Нахабна морда, куди лізеш, — вона підхопила приємно важкого кота на руки й поцілувала в лоба.

Кіт невдоволено нявкнув. 

— Що ти тут мишкуєш?

Надя відсунула блюдце із залишками твердого сиру, за яким полював Мирон, — коли засиджуєшся вночі, хочеться їсти — й помітила фірмовий конверт Нової пошти.

— Точно, — здивувалася вона власній забудькуватості.

Надя розірвала перфоровану стрічку й витягнула тоненьку книжку в м’якій палітурці. Вона швидше нагадувала брошуру, й Надя спершу подумала, чи не почали Свідки Єгови розсилати свої буклети поштою. У батьків на горищі ще й досі мали лежати барвисті приторно добрі книжечки, які роздавали або підкладали в поштові скриньки на початку двохтисячних.

З обкладинки брошури усміхалася Надя, тримаючи в руках книжки.

Вгорі йшов напис гарним шрифтом: «Життя і таємниці Книжицької Надії».

_______________________________________________________________________________________________________