«Може, національна кухня — це теж вияв протесту?»: 5 цитат із книжки Анастасії Левкової «За Перекопом є земля»

Робота Анастасії Левкової над книжкою про Крим «За Перекопом є земля» тривала з 2012 року. З початком окупації Криму, у 2014 році, концепція змінилася. За цей час авторка взяла близько 200 інтерв'ю з більш ніж 50 кримчанами. Деталі їхніх розповідей стали частиною роману. Ділимося п'ятьма цитатами із книжки у матеріалі.

_____________________________________________________________________________________________________

Читайте розмову Анастасії Левкової та Богдани Романцової про персонажів і становлення книжки, а також уривок із книжки «За Перекопом є земля».

_____________________________________________________________________________________________________

Анастасія Левкова — українська письменниця, культурна менеджерка, редакторка і викладачка. Авторка книг «Старшокласниця. Першокурсниця», «Ашик Омер» і «Спільна мова. Як народжуються і живуть слова». Координаторка літературного конкурсу «Кримський інжир / Qırım inciri» і співупорядниця однойменних антологій української та кримськотатарської прози, поезії, перекладів. Членкиня Українського ПЕН. Кавалерка французького Ордена Мистецтв та літератури.

— Машалла, — сказав дядя Бекір. — Українську треба знати, ми ж в Україні живемо. Але нам, кримським татарам, обов’язково знати і кримськотатарську, це ж наша мова!

Хтось жартував, мовляв, чим би не займався кримський татарин — все одно рано чи пізно відкриє чебуречну. А я тепер думаю: може, національна кухня — це теж вияв протесту? Може, це і є фактор тривкості? Бодай кухня, бодай чебуреки — аби переждати до кращих часів.

Сказати щиро — це було вишуканим знущанням: ти без права щось пред’явити, бо не зневажують особисто тебе. Але ганять усе, що тобі дороге, з чим себе ототожнюєш.

Ми піднімаємось угору, мене трохи закачує, але це минається, щойно виходимо коло Байдарських воріт, — я чудуюся з того, наскільки інакшим може бути море, яке я досі бачила тільки в Піщаному. Ніколи я не дивилась на нього отак згори, ніколи не бачила його таким синім і таким гарним. Десь синіше, десь світліше, сіріше, воно має край лиш з одного боку, а всюди-інде безкрає, бездонне. «Красота, правда?» — каже дідусь. «Красивий який наш Крим!» — додає тато. Зараз ми підемо по чебуреки в «Шалаш», який трикутно стримить у небо, але мені не хочеться йти, а хочеться вбирати очима ці пейзажі й цілувати усе, що я тут бачу.

— Що тепер буде з нами всіма? Ви бачили, Леніна зняли в Дніпропетровську! В Чернігові! У Полтаві!

Голоси зліталися з різних кутків площі — де взялися усі ці люди? Звідки видобувся у них голос? На мить здалося, що я всередині цих голосів, що вони оточили мене зусібіч, і я верчу головою, аби вгадати, звідки лунає чергова фраза, хоча яка різниця?

— Та мені байдуже, — буркнув хтось, може, й продавчиня, до якої було звернено перше питання. — За Перекопом землі немає.

_____________________________________________________________________________________________________