Мона Авад про інтерпретації роману «Зайчик» та реальне й вигадане у підтекстах «Rouge»
Мона Авад — канадська письменниця та доцентка Сіракузького університету. Її дебютна книга 13 Ways of Looking at a Fat Girl вийшла у 2016 році. Вона також є авторкою романів All's Well, Rouge, та найбільшу популярність їй приніс роман «Зайчик», який було обрано для екранізації компанією Bad Robot Productions. «Зайчик» поєднує в собі сюрреалістичний стиль, чорний гумор та глибокі психологічні мотиви, що розкривають теми жіночої дружби, творчості та пошуку свого місця у світі. Публікуємо інтерв'ю із авторкою про інтерпретації роману «Зайчик» та реальне й вигадане у підтекстах роману «Rouge».
___________________________________________________________________________________________________________
«Гадаю, дехто й досі не розуміє, що означала та фінальна сцена», — каже Мона Авад про реакції читачів на її бестселер «Зайчик». Роман став культовим: фанати створюють ілюстрації, пісні й скульптури за мотивами книги, а серед прихильниць Мони Авад навіть Маргарет Етвуд!
___________________________________________________________________________________________________________
Описи процесу написання художньої прози часто звучать так, ніби з автором відбувається щось дуже тривожне. Чути голоси у своїй голові — це тривожний симптом, але для письменника саме на цьому все й тримається, чи не так?
Так, коли пишеш книжку, справді відчуваєш себе в іншому вимірі. Половина твого серця — а може, й усе — перебуває в іншому світі. Це може трохи зводити з розуму. І мені дуже хотілося це передати. Це те, що чіпляє у «Зайчику», адже читачі справді питають себе, чи не має Саманта психічного розладу. Вона створює цих істот. Вони — її друзі. Але й самі “Зайчики” поводяться абсолютно психотично.
Є щось особливе в тому, щоб надовго зануритися у власну голову, простежуючи свої темні імпульси аж до кінця шляху. Від цього справді можна відчути, що ти «втрачаєш сюжет». Але саме там, у цьому стані, і народжується магія художнього письма.
Читачі дуже по-різному трактують книжку — особливо фінал, і те, наскільки буквально варто сприймати фантастичні та моторошні елементи. Ви свідомо думали про такі прочитання?
Я в курсі тих обговорень. Знаю, що дехто вважає, ніби Саманта має шизофренію, і така інтерпретація цілком можлива в межах історії. Мені подобається ідея гри з цією напругою — чи все це відбувається насправді, чи лише в її голові. Усі письменники, бо ми постійно проєктуємо й користуємося уявою, маємо цей страх. Але, здається, це тривога, знайома кожному. Ми всі часом думаємо: «Це справді відбувається, чи я просто це уявляю?» І саме з цього виростає будь-який жах.
Тож я про це знаю, але не заглиблювалася надто, бо не хотіла, щоб це вплинуло на моє власне сприйняття персонажів і розуміння їхніх мотивів. Якщо чесно, мені подобається залишати ці мотиви відкритими. Терпіти не можу остаточно визначати сенс — це справа читача.
Чи бувало так, що хтось із Ваших знайомих упізнавав себе у Ваших творах і висував претензії?
Ні, такого не було. Але, думаю, для письменника це завжди певна межа ризику. Мої тексти йдуть межею фантазій — очевидно, що ніхто насправді не постраждав під час написання цієї книжки. Але я, звісно, спираюся і на власний досвід. Деякі герої народилися з мого досвіду життя з хронічним болем. Rouge — із мого дитинства в Монреалі, з моєї справжньої одержимості красою й засобами для догляду за шкірою. Це все реальне. А «Зайчик» — так, я навчалася в магістерській програмі з креативного письма. І зараз я викладаю в такій самій програмі. І навіть тоді, коли була студенткою, я думала: матеріалу для горору тут просто невичерпно. Це золотий ґрунт для жахів.
Що саме змусило Вас так відчувати щодо магістерської програми з креативного письма (MFA)?
Це дуже замкнене середовище, де тебе просять ділитися своєю роботою на надзвичайно вразливому етапі письменницького шляху — на самому початку — із чужими людьми, з якими ти маєш швидко стати близьким. Ви не знаєте одне одного. Всі прагнете одного й того ж. І при цьому — самотні. Ви поза своїм звичним середовищем, у новому місці. Треба «виступати», тебе оцінюють. Для будь-якого письменника, який має бодай трохи амбіцій і вразливості (а це стосується всіх нас), це ідеальний рецепт ментальної та емоційної катастрофи.
Я ще й узагалі ненавиджу групи. У мене, якщо чесно, майже фобія щодо груп. Мені подобається встановлювати зв’язок із людьми тет-а-тет. А коли я в групі, то відчуваю, що не можу ні з ким справді зблизитися. Постійно почуваюся розгублено. А в магістерській програмі ти завжди у групі. Дуже, дуже легко відчути, що тебе просто «зносить хвилею» й подумати: «О, Господи, за що мені це?»
Які фільми чи книжки вплинули на Ваш творчий процес?
Було кілька текстів, які стали дуже важливими під час написання «Зайчика». Я саме хворіла на COVID, коли почала писати голоси певних персонажів. Була у напівсонному стані. І раціональне мислення ніби вимкнулося. Я змогла під'єднатися до цього голосу без надмірних сумнівів. Цей голос складався з кількох різних джерел у моїй голові. Для «Зайчиків» роман Джейн Ейр — священний текст. Тож персонаж отримує своєрідну романтичну чутливість. Це відсилання до того, як сама Джейн Ейр розповідає власну історію. А ще — до Механічного апельсина, який я слухала саме перед початком роботи, бо головний герой там небезпечний, але водночас є певна грайливість у тому, як оповідається історія. Він має власний погляд на світ, який деформує мову в найнесподіваніших напрямках. Мені здалося важливим передати й цю грайливу, небезпечну енергію. А ще — дитяча література: Вітер у вербах. Я хотіла, щоб у книжці відчувалася ця класична дитяча інтонація.
І «Зайчика», і Ваш роман 2023 року «Rouge» вже придбали для екранізації (відповідно компанії Bad Robot Productions та Fremantle і Sinestra). На якому етапі перебувають ці проєкти?
«Зайчик» зараз вже на просунутій стадії: уже є акторка, яка погодилася на роль, і є режисер. Не можу поки розкривати деталі, але це дуже захопливо. Є сценарій. І «Rouge» теж має сценарій і режисера.
Наскільки активно Ви залучені до процесу?
Досить активно у випадку «Зайчика». Я мала багато творчих розмов із продюсерами. І з «Rouge» — подібно. Хоча, звісно, це інше середовище. Внутрішній світ героїв — те, що на екрані складно передати. І саме це завжди найбільший виклик.
У часи великих політичних і соціальних потрясінь (а можна сказати, що ми завжди у таких часах, але нині особливо) часто постає питання про «сенс» мистецтва. Останнім часом я помічаю, що дедалі більше авторів ніби вибачаються, коли говорять про свої книжки — іноді навіть за те, що їх пишуть. Що Ви про це думаєте?
Я справді багато про це думаю. І дуже серйозно.«Зайчик» має величезний успіх в Україні — особливо цього року. Українські читачі пояснювали мені, чому так, — я зараз переказую їхні слова, — бо це антифашистська, антиавторитарна книжка про важливість стояти на своєму й залишатися собою. І саме про це «Зайчик» зрештою й розповідає.
___________________________________________________________________________________________________________
Джерело: vanityfair.com, 23.09.2025
___________________________________________________________________________________________________________
Купити книжки Мони Авад
В нашому інтернет-магазині laboratory.ua представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними
