Вона надавала речам форми, словам — сенсу: уривок із книжки «Привіт, печале» Франсуази Саґан

«Привіт, печале» — це позачасова провокативна історія, що розбиває вщент традиційне уявлення про шлюб, дорослішання, свободу і сексуальність. Франсуаза Саґан досліджує темінь людської душі і силу взаємозв'язків так, що ви не вийдете звідти неураженими. Передмова Філіппа Бессона — французького письменника, автора романів «Припини свої вигадки», «За відсутності чоловіків». Публікуємо уривок із книжки Франсуази Саґан у матеріалі.

________________________________________________________________________________________________________________

Анна мала приїхати лише за тиждень. Я насолоджувалася останніми днями справжніх канікул. Ми винайняли віллу на два місяці, але я знала, що з приїздом Анни повне розслаблення стане неможливим. Вона надавала речам форми, словам — сенсу, чим ми з батьком охоче нехтували. Анна додержувала норм гарного смаку й  витриманості, і цього неможливо було не відчути через її відстороненість, неговіркість, спосіб спілкування. Це зворушувало, втомлювало й принижувало водночас, бо я відчувала, що вона має рацію. 

У день її приїзду було вирішено, що батько з Ельзою зустрічатимуть Анну на вокзалі Фрежус. Я категорично відмовилася їхати з ними. Батько з розпачу позривав усі косарики в саду, щоб подарувати їй, щойно жінка зійде з потяга. А я лише порадила не давати букет Ельзі. 

О третій годині, коли вони поїхали, я спустилася на пляж. Була нестерпна спека. Я лягла на пісок і задрімала, мене розбудив голос Сиріла. Я розплющила очі: небо було розпечене аж до білого кольору. Я нічого не відповіла йому; мені не хотілося говорити ані з ним, ані з кимось іншим. Розжарене літо навалилося на мене, я вгрузла в пісок, руки обважніли, у роті було сухо. 

— Ви що, померли? — запитав Сиріл. — Здалеку ви схожі на уламок корабля. 

Я всміхнулася. 

Він сів поруч, серце шалено і глухо забилося, бо його рука ненароком торкнулася мого плеча. Десятки разів впродовж останнього тижня мої блискучі маневри на човні відправляли нас у воду, кидали в обійми одне одному, і я не відчувала ані найменшого трепету. Та сьогодні через цю спеку, цю напівдрімоту, цей незграбний жест, щось у мені почало повільно розтріскуватися. Я повернула до нього голову. Сиріл дивився на мене. Я тільки-тільки знайомилась з ним: він був урівноваженіший і цнотливіший, ніж юнаки його віку. Тому його дивувала наша незвична родина з трьох осіб. Сиріл був надто добрий або надто сором’язливий, щоб прямо сказати, але це відчувалося в осудних поглядах, які він кидав на батька. Йому хотілося, щоб це непокоїло мене. Але ж єдине, що мене хвилювало тієї миті, був його погляд і калатання мого серця. Він нахилився. Я знову пригадала останні дні цього тижня, довіру, спокій поруч з ним, і було шкода, що до мене наближаються його великі й важкуваті губи. 

— Сиріле, — вимовила я, — ми були такі щасливі... 

Він ніжно поцілував мене. 

Я подивилася в небо; а потім вже не бачила нічого, крім спалахів червоних вогників під щільно заплющеними повіками. Спека, млість, смак перших поцілунків, зітхання тривали довгі хвилини. Ми відсахнулися одне від одного, наче злодії, почувши сигнал автівки. Не сказавши ані слова Сирілові, я попрямувала додому. Невже вони так швидко повернулися: потяг Анни ще не мав би прибути. Однак на терасі я зустріла саму Анну, яка виходила зі своєї автівки. 

— Та це ж будинок Сплячої красуні! — вигукнула вона. — Як же ви засмагли, Сесіль! Як приємно вас бачити! 

— Мені теж, — відповіла я. — Ви до нас із самого Парижа? 

— Мені заманулося приїхати автівкою, і тепер я геть виснажена. 

Я відвела її до кімнати. Прочинила вікно, сподіваючись побачити Сирілового човна, але він зник. Анна вмостилася на ліжку. Я помітила темні кола навколо очей. 

— Пречудова вілла, — зітхнула вона. — А де ж господар? 

— Вони з Ельзою поїхали по вас на вокзал. 

Я поклала її валізу на стілець, а коли озирнулась, то завмерла ошелешена. Обличчя Анни раптом змінилося, губи тремтіли. 

— З Ельзою Маккенбур? Він привіз сюди Ельзу Маккенбур? 

Я не знала, що відповісти. 

Приголомшено поглянула на неї. Її обличчя, завжди таке спокійне та стримане, безмірно мене здивувало. Анна дивилася на мене крізь образу, викликану тими словами; нарешті, побачивши мій погляд, вона відвернулася. 

— Я мала б вас попередити, — сказала вона, але я так квапилася, так втомилася... 

— А тепер... — продовжила я машинально. 

— Що тепер? — перепитала Анна. 

Вона запитально-презирливо глянула на мене, наче нічого й не трапилося. 

— Ну от, ви й приїхали, — дурнувато сказала я, потираючи руки. Знаєте, я дуже рада, що ви тут. Чекатиму вас унизу; якщо хочете чогось випити — бар у нас чудовий. 

Я вийшла, щось миркаючи під ніс, зійшла донизу сходами; усі думки переплуталися. Що це за вираз обличчя, звідки цей стурбований голос, ця нестямність? Я сіла в шезлонг і заплющила очі. Намагалася пригадати всі вирази строгого незворушного обличчя Анни: іронічний, схвильований, владний. Мене здивувало й водночас роздратувало відкриття, що це обличчя може бути вразливим. А може, вона кохала мого батька? Чи можливо, щоб вона його кохала? Адже він зовсім не відповідав її смакам. Він був слабкодухим, легковажним, часом боягузливим. А може, це через втому від мандрівки, моральне обурення? Упродовж години я висувала різноманітні гіпотези. 

О п’ятій приїхав батько з Ельзою. Я дивилася, як він виходить з автівки й намагалася зрозуміти, чи могла б Анна його кохати. Він прямував просто до мене, трохи задерши голову. Всміхався. Я подумала, що Анна цілком могла б його любити, будь-яка жінка могла б його покохати. 

— Анни не було, — крикнув він мені. — Сподіваюсь, вона не випала з вагона. 

— Вона у своїй кімнаті, приїхала машиною.

— Невже? Чудово! Тож тобі залишилося занести їй букет. 

— Ви купили мені квіти? — почувся голос Анни. — Це так мило. 

Вона спускалася сходами батькові назустріч, розслаблена, всміхнена, у сукні, яка наче й не подорожувала у валізі. Я з сумом подумала, що вона зійшла тільки тоді, коли почула звук машини, а могла б зробити це трохи раніше, щоб побалакати зі мною; хоча б про іспит, який я провалила! Остання думка мене потішила. 

Батько кинувся до Анни й поцілував їй руку. 

— Я чверть години чекав на пероні з цим букетом в руці й дурнуватою усмішкою на губах. Дякувати Богу, ви тут! Ви знайомі з Ельзою Маккенбур? 

Я відвела погляд. 

— Можливо, ми десь зустрічалися, — надто ґречно відповіла Анна. — Моя кімната чарівна, дуже мило з вашого боку, Реймоне, що ви мене запросили, я так втомилася. 

Батько пирхнув. 

На його думку, усе було добре. Він сипав репліками, відкорковував пляшки. А переді мною знову й знову виринали то збуджене обличчя Сиріла, то Анни, обидва стурбовані, і я подумала, що канікули, мабуть, не будуть такими простими, як говорив батько. 

Перша вечеря була дуже веселою. 

Батько з Анною говорили про спільних знайомих, їх було небагато, але траплялися вельми колоритні. Я тішилася аж до моменту, коли Анна заявила, що партнер мого батька — мікроцефал. Той чоловік багато пив, але був милим, і ми з батьком улаштовували з ним незабутні вечірки. 

— Ломбар кумедний, Анно, — запротестувала я. — Він мені здався дуже потішним. 

— Але маєте визнати, що він усе ж нуднуватий, а його гумор... 

— Можливо, у нього й незвичний розум, але... 

Вона перервала мене поблажливим поглядом. 

— Те, що ви називаєте незвичним розумом, є віковими змінами. 

Мене захопила влучність її слів. Деякі фрази випромінювали витончену інтелектуальність, що зачаровувала мене, навіть якщо я не зовсім розуміла їхній сенс. І це викликало бажання мати під рукою невеликий нотатник та олівець. Я сказала про це Анні. Батько вибухнув реготом. 

— Добре, що ти не злопам’ятна. 

Я не могла бути злопам’ятною, бо Анна не була злостивою. Вона здавалася мені надто відстороненою, її судженням бракувало безапеляційності й вибагливості, притаманним злостивості. Вони були б тоді дошкульніші. 

Того першого вечора Анна, здавалося, не зауважила навмисної чи ненавмисної витівки Ельзи, яка пішла просто до батькової спальні. Анна привезла мені светр зі своєї колекції, але не дала змоги подякувати. Подяки докучали їй, а я була в цьому не надто вправна, тож особливо цим не переймалась. 

— Думаю, ця Ельза дуже мила, — сказала вона, перш ніж я вийшла з кімнати. 

Анна дивилася мені просто в очі, не всміхаючись, шукаючи там щось, що хотіла б одразу знищити. Бажала, щоб я забула про її недавній спалах емоцій. 

— Так, так, дуже мила молода дівчина... дуже приваблива. 

Я затнулася. Анна розсміялася, а я, роздратована, пішла спати. Я засинала, думаючи про Сиріла, який, мабуть, танцював з іншими дівчатами в Каннах. 

Я усвідомлюю, що проґавила, що вимушено проґавила головне: присутність моря, його невтомний гомін, сонце. Так само я не змогла пригадати про чотири липи на подвір’ї провінційного пансіону, їхній запах і батьківську усмішку на пероні три роки тому, коли я вийшла з пансіону, усмішку зніяковілу, бо тоді я носила коси й була одягнена в потворну, майже чорну сукню. І раптовий звитяжний вибух радості в автівці, бо в мене були його очі, його губи, і я мала стати для нього найкоштовнішою, найпрекраснішою цяцькою. Я нічого не знала; батько збирався показати мені Париж, розкішне, безтурботне життя. Гадаю, що більшість моїх задоволень були забезпечені грошима: радість від швидкої їзди автівкою, від отримання нової сукні, купівлі платівок, книжок, квітів. Мені досі не соромно за ці легковажні насолоди, хоча називаю їх легковажними тільки тому, що такими їх називали інші. Мені легше шкодувати за своїми печалями чи нападами містицизму. Потяг до задоволення, до щастя був невіддільною частиною мого характеру. А може, я просто мало читала? У пансіоні читають тільки підручники. У Парижі я не мала часу на книжки: після навчання друзі тягли мене до кінотеатрів — вони дивувалися, що я зовсім не знала імен акторів. Чи на залиті сонцем тераси кав’ярень; я відчувала насолоду від того, що змішувалася з натовпом, пила, була з кимось, хто дивився у вічі, брав за руку, а потім висмикував з того натовпу. Ми блукали вулицями аж додому. Там він тягнув мене за браму й цілував: я відкрила для себе насолоду від поцілунків. Я не даю імен цим спогадам: Жан, Юбер, Жак — вони однакові для всіх дівчат. 

А ввечері я ставала дорослою, ми ходили з батьком на вечірки, де мені нічого було робити, де відпочивало розмаїте товариство, де я веселилася й веселила інших своїм віком. 

Коли ми поверталися, батько висаджував мене біля дому, а сам відвозив свою приятельку. Я не чула, як він повертався. 

Не хочу, щоби склалося враження, наче він якось хизувався своїми пригодами. Батько обмежувався тим, що не приховував їх від мене, а точніше не говорив мені нічого пристойного чи нещирого, щоб виправдати те, що якась його приятелька так часто снідає з нами, оселяється, на щастя тимчасово, у нас вдома! У всякому разі, я не могла довго не знати природу його стосунків з «гостями», а він, без сумніву, прагнув зберегти мою довіру, тим паче, що в такий спосіб уникав болісних зусиль для вигадування якихось пояснень. То був бездоганний розрахунок. Батьковою єдиною вадою було те, що на якийсь час він вселив у мене тверезий цинізм до всього, що стосувалося кохання, що, зважаючи на мій вік і досвід, мало б радше подобатися, ніж лякати. Я охоче повторювала влучні вислови, як от фраза Оскара Вайлда: «Гріх — єдина справді барвиста частина сучасного життя». Я повірила в це гасло з абсолютним переконанням, значно певнішим, ніж якби реально застосовувала його в житті. Я вважала, що моє життя має відповідати цим словам, надихатися ними, фонтанувати, мов у збочених зображен нях на «епінальських картинках»: я забувала про плинність часу, непостійність життя і приємні щоденні відчуття. Я уявляла собі життя, сповнене ницості та підлоти.

________________________________________________________________________________________________________________

 Читайте також:

• про Франсуазу Саґан та її шлях до слави крізь упередження, спокуси й випробування
• цитати із роману «Привіт, печале»
• розмову із режисеркою сучасної екранізації роману Саґан Дургою Чу-Боуз

________________________________________________________________________________________________________________

Купити книжку «Привіт, печале», Франсуаза Саґан

В нашому інтернет-магазині laboratory.ua представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними