«Я мала повністю поставити себе на місце Кіри»: Рошін О'Доннелл, авторка роману «Гніздо», про процес письма

«Гніздо» — це зворушлива й життєствердна історія жінки, що намагається залишити аб’юзивний шлюб у минулому й розпочати життя спочатку. Схопивши трохи одягу й заштовхнувши до машини двох маленьких доньок, Кіра Фей вирішує, що настав час покласти всьому край. Вона не знає, що робити й куди втікати, але якщо залишиться, пекло продовжиться... Ділимося розповіддю авторки, Рошін О'Доннелл, про поштовх до створення роману «Гніздо» та інші деталі у процесі письма.

______________________________________________________________________________________________________

Читайте також: уривок із книжки «Гніздо» та добірку цитат

______________________________________________________________________________________________________

Як би Ви описали свою книжку новому читачеві?

«Гніздо» — це історія про прагнення жінки вирватися з аб'юзивних стосунків і повернути собі власне життя. Зовні здається, що у Кіри Фей є все: зручний будинок у передмісті Дубліна, двоє дітей і турботливий, надійний чоловік. Але за зачиненими дверима Кіра перетворилася на тінь самої себе. Її чоловік Раян контролює кожен її крок, відірвав її від друзів, роботи й улюбленої родини. Дізнавшись про нову вагітність, Кіра доходить до межі. Скориставшись цим моментом прозріння, вона бере дітей, знімає одяг зі шнура для сушіння і тікає, твердо вирішивши цього разу не повертатися. Але втекти — одне, залишитися — інше. Не маючи куди піти, Кіра опиняється в готелі для екстреного розміщення, де стикається з безупинною кампанією Раяна змусити її повернутися та з голосом власних внутрішніх демонів. Це історія про пошук свободи та спробу збудувати нове життя для себе й дітей, попри всі випробування.

Яка ідея надихнула Вас на написання роману?

Ідея зародилась з одного слова. У 2020 році мені замовили написати радіооповідання на тему «незалежність». Це був розпал локдауну, коли всіх закликали: «залишайся вдома, будь у безпеці». Але що, коли дім — найнебезпечніше місце? Що, коли дому взагалі немає? У новинах дедалі частіше йшлося про зростання кількості дзвінків до Women’s Aid і про збільшення числа людей, що мешкають у тимчасовому житлі. Я написала для радіо оповідання Present Perfect — про жінку на ім’я Кіра Фей. Це був один день із життя Кіри, сповнений боротьби й маленьких перемог. Текст чудово прочитала Сіобхан МакСвіні, але навіть коли я сиділа на кухні з горням чаю й слухала власне оповідання в етері національного радіо, мене не полишало відчуття незадоволення. Я хотіла знати, що буде далі. Чи зможе Кіра повністю звільнитися від токсичного колишнього? Чи знайде дім для себе й дітей? Ця історія не відпускала. Єдиний спосіб дізнатися відповіді — продовжувати писати. Так і з’явилося «Гніздо».

Яку частину книги Ви написали першою? Чи був момент, коли все склалося, і Ви відчули, що нитки історії почали поєднуватися?

Сцена, де Кіра знімає одяг зі сушарки, садить дітей у машину й їде, була першою, яку я написала, і це єдина сцена з «Гнізда», що увійшла до оригінального оповідання Present Perfect. Тоді я навіть не знала, хто ця жінка, не кажучи вже про те, куди вона прямує! Але я чітко бачила всю картину у своїй уяві. Я не знала точно, через що пройшла Кіра, але могла відчути її відчай і рішучість у той момент. Це весняний день, одяг сушиться на мотузці, мильні бульбашки повільно пливуть у повітрі, і вона переживає момент абсолютної ясності, коли думає: «Ось воно».

На той момент я справді не знала, що буде далі. До цього я здебільшого писала короткі оповідання, і зазвичай мала в голові цілу історію перед тим, як сісти писати. Але з романом я швидко зрозуміла, що це неможливо. Я мусила прийняти цю вразливість — невідомість наступних кроків — і дозволити персонажам вести мене крізь історію. Я мала повністю поставити себе на місце Кіри.

Коли Кіра знову повернулася в клас і почала викладати, це стало справжнім переломним моментом у книзі. До цього більшість моїх текстів стосувалася її втечі від стосунків і труднощів із пошуком житла, тиску й переслідувань із боку Раяна. Але коли її кузина запропонувала знову почати викладати, і Кіра вперше за роки встала перед класом, я відчула, як до неї повертається відчуття власного «я». Тоді я зрозуміла, що «Гніздо» буде не лише історією про кошмар втечі від аб’юзивних стосунків. Це також історія про жіночу силу, стійкість і надію у, здавалося б, безвихідних обставинах.

Яку частину книги було найприємніше писати? А яку — найскладніше?

Мене одразу привабив образ Кіри: її вразливість, надія й рішучість повернути собі життя, яке в неї забрали. Мені особливо подобалося писати про дружбу, яку вона вибудовує протягом роману, і про те, як вона поступово відновлює відчуття власної гідності. Було справжньою радістю спостерігати, як Кіра знову починає відкриватися людям. Це було схоже на те, ніби світло повертається у її життя.

Сцени, де Раян найбільш загрозливий і маніпулятивний, були складними з емоційного боку. Кульмінаційна сцена ближче до фіналу виявилася настільки важкою, що в перших чернетках я прописала її майже як ескіз, схему. Я майже боялася занурюватися туди. У пізніших версіях я змусила себе повністю прожити цю сцену й провести читача крізь емоції Кіри крок за кроком. Так я змогла відчути її страх, але й її зростаючу силу.

Протягом усього написання викликом було забезпечити, щоб історія виглядала автентичною та захопливою. Я намагалася дозволити Кірі вести мене, щоб напруга й динаміка витікали безпосередньо з її ситуації. У романах та фільмах існує чимало шкідливих стереотипів про жінок у становищі Кіри, і я прагнула зруйнувати ці шаблони й розповісти історію, яка буде справжньою й підтримуючою.

Яка найкраща порада щодо письма, яку Ви коли-небудь отримували?

Приймай усе нове у своїй роботі. Єдине, чого варто боятися — це застій!

Подруга сказала мені це на початку роботи над «Гніздом». Це був 2021 рік, і я довго нічого не писала, окрім коротких радіооповідань. У 2016 році я видала збірку оповідань, але відтоді мої обставини кардинально змінилися. Бажання писати нікуди не зникло, але мрія створити роман здавалася неможливою. Між роботою та материнством у мене майже не залишалося часу на письмо, а впевненість у власних силах була дуже низькою. Але з’явилася Кіра Фей, і ця історія почала нести мене вперед завдяки власній енергії. «Гніздо» здавалося чимось абсолютно іншим, ніж усе, що я писала раніше, і мене це трохи лякало. Це виглядало як цілковитий відхід від моїх ранніх історій. Але, як слушно зауважила моя подруга, моє життя змінилося до невпізнаваності, тож і моя творчість закономірно теж еволюціонувала. Ця цінна порада фактично дала мені дозвіл прийняти «Гніздо» як щось зовсім нове і не боятися ламати рамки.

Чи маєте секрети творчого процесу?

Як мати-одиначка, яка працює повний день учителькою, я маю дуже мало часу на письмо, тож доводиться шукати креативні рішення. Один із методів — вставати рано-вранці, ще до того, як прокинуться діти. Є в цьому щось цінне: починати день із письма, ще до того, як повністю прокинеться мій внутрішній критик і поки мене ніхто не потребує.

Під час роботи над «Гніздом» у мене виробилася звичка писати в нотатках телефона. Багато розділів книги були надруковані саме там — рано-вранці, чи у глибоку ніч, на обідній перерві, чи під час приготування вечері, чи у будь-які інші вкраєні хвилини дня. Спершу це було вимушено, але згодом я зрозуміла, що з погляду письма це мало свою цінність. Пишучи на маленькому екрані телефону, я могла бачити лише кілька речень одночасно, і це змушувало мене зосереджуватися на безпосередності історії Кіри, крок за кроком.