«Поліція заходить в кімнату, а там просто сидить хлопчик, і читає. Ось це я», — small talks із Романом Голубовським, Віталієм Дуленком і Кирилом Половінком
Видавництво Лабораторія на фестивалі Книжкова країна зібрала улюблених українських письменників і троє з них готові відверто поговорити про власну творчість без зайвих умовностей! «Що хотів сказати автор?» – розмова про все, що стосується письменництва: від сенсів, які Роман Голубовський, Кирило Половінко і Віталій Дуленко вкладали у свої історії, до образів, які вони створили. Приготуйтесь до невимушеної розмови у компанії талановитих українських авторів!
Учасники дискусії:
Роман Голубовський — письменник, автор книжки «З нами житиме еласмотерій»
Кирило Половінко — письменник, автор роману «Лімб»
Віталій Дуленко — письменник, автор романів «Маяк» і «Там, де живуть книжки»
Юлія Прядко — модераторка події, випускова редакторка видавництва Лабораторія
__________________________________________________________________________________________________________
Я запитала у GPT про ваші книжки: що ж автор хотів сказати. Чи розгадав він вас? І поставте йому за дванадцятибальною шкалою оцінку.
Роман Голубовський у «З нами житиме еласмотерій» хоче сказати, що ми живемо у світі, де реальність і абсурд переплітаються, і часто ми самі тримаємося за «еласмотеріїв» — ідеї чи ілюзії, які вже відповідають сучасності, але впливають на нас. Він закликає читача задуматися над цими парадоксами, сміятися над ними, але водночас шукати глибший сенс.
Роман Голубовський: Я думаю, десь вісім балів. Взагалі штучний інтелект дуже гарно вміє писати реферати і тут видно, що він прочитав відгуки. Але там же оповідань багато і вони всі про різне. Є, щоб просто посміятись, є більш серйозні тексти.
Кирило Половінко — «Лімб». Схоже, він хоче сказати, що люди часто опиняються в «Лімбі»: проміжному стані, де душі застрягають, не здатні рухатися далі через минуле, яке не відпустили, непрожиті емоції чи страх перед змінами. Головний герой, перебуваючи в цьому символічному просторі, зіштовхується з власними демонами, спогадами та втратами, що відображає боротьбу з внутрішніми конфліктами. Автор підкреслює, що для руху вперед потрібно прийняти бій, відпустити те, що тримає, і знайти сенс у новому етапі життя.
Кирило Половінко: Я, мабуть, процитую одну персонажку з «Лімбу» — таку токсичну шкільну вчительку. Коли один персонаж не за віком прочитав Стендаля «Червоне і чорне», що йому дуже сподобалось, і написав твір «Що я читав влітку», вона йому вліпила два і написала, що цей твір вивчається у старшій школі, і він ще нічого не розуміє.
От те саме я можу сказати і ШІ. Він, мабуть, взяв обкладинку, начитався сайту Лабораторії, блогів і такий, ага, копіпаст, змінити… Один. І то можна було б поставити нуль, а так один, ну бо постарався.
Віталій Дуленко, «Там, де живуть книжки». Через історію Наді досліджує, по-перше, цифрову реальність. Як соцмережі і зокрема блогерство можуть бути одночасно способом самовираження і пасткою, що затягує у небезпечні ситуації. По-друге, книги, як притулок. Надя використовує літературу, щоб впоратися з ізоляцією, але книги також стають метафорою її внутрішніх конфліктів і прагнень. По-третє, витончення межі між вигадкою і правдою. Відсилки до інших творів і назва блогу натякають, що автор грає з ідеєю, як уявне, книги і фантазії, впливають на реальне життя.
Віталій Дуленко: Я оцінив би на сім за старання, враховуючи, що книжка тільки вийшла і про неї мало відомо, а ще вона має мало відгуків.
__________________________________________________________________________________________________________
Рубрика «Я ніколи не...»
Я ніколи не написав би книжку у жанрі абсурду, бо…
Кирило Половінко: Я не впевнений, що смішно жартую, а розсмішити текстом — то взагалі. Я ж не Голубовський.
Я ніколи не написав би трилер або детективи, бо вважаю…
Роман Голубовський: Я би написав, але там би не було чистого трилеру. Скоріше з якимись домішками.
Я ніколи б не написав роман про гопників, бо такі теми…
Віталій Дуленко: Тема класна, але особистого досвіду було б недостатньо. Недотягнув би до планки, яку поставив Кирило.
Я ніколи не написав би книжку де було б триста дев’яносто сім матюків, але тільки тому що…
Роман Голубовський: Я культурний.
Я не дозволив би своєму герою у фіналі стати щасливим, адже це…
Кирило Половінко: Моя книжка.
Я ніколи не зробив би себе героєм власної книжки, бо як мінімум...
Віталій Дуленко: Це було б нецікаво.
Опишіть одним реченням, чи вкладали ви сенси у свої тексти й якщо так, то які?
Віталій Дуленко: Я ніколи не починаю з якихось сенсів. Просто народжується ідея, мені стає цікаво і я починаю тихенько її розвивати. Буває, що коли вже працюю над редагуванням чернетки, то можу якісь моменти вловити й почати їх розвивати, але не ставлю це самоціллю.
А ключова тема — це життя сучасних людей, умовно 30+, періоду кінця коронавірусу і перед початком масштабного вторгнення і як тоді накочувались депресія та тривожність. Тема відома, мабуть, усім. Тут про те, як розвивається блогерка Надія, як вона сама з усім справляється, знаходить втіху в книжковому блозі, і щось їй вдається чи не вдається. Якщо підсумувати, то ключова тема: як ми все вивозимо.
Кирило Половінко: В мене все просто. Минуле — це тягар і треба вчитися його відпускати.
Роман Голубовський: У мене їх багато. Я часто прописую спершу, що я хочу сказати, а потім ходжу, гуляю, і думаю, в якій формі це втілити. Це тому, що я прийшов з сатири: бачу якусь річ, яку хочу висміяти, а потім вже натягую на це форму.
Чи вважаєте ви, що якщо читач побачить у вашій історії щось своє, що абсолютно не відповідає вашому задуму, це окей?
Роман Голубовський: Та мені навіть подобається, коли інтерпретують зовсім інакше, ніж я. Деколи читачі краще висловлюють те, що я хотів сказати. Тому я за різні інтерпретації, це дуже круто.
Кирило Половінко: Тут в принципі погоджуюсь. Хтось навіть розбирав, що друзі головного героя із «Лімбу» — це архетипи соціально-психологічного ескапізму. І я такий: «Ніфіга собі!».
Віталій Дуленко: Я стараюся ставитися до цього по-нормальному. У кожного різний досвід, тож читання теж буде різним.
Рубрика «POV: Ваші герої потрапляють у світ одне одного»
Отже, ексгопник Кирило Деміденко (головний герой книжки «Лімб») у першому ж розділі їде додому. Аж раптом він падає з верхньої полиці і ламає собі кінцівку. Як і де зрештою завершується його подорож?
Кирило Половінко: Його б підхопили і винесли в сусідній вагон його друзі.
POV: книжкова блогерка Надя Книжицька замість невеличкого містечка Соколяни опиняється у нуарному світі гопників початку нульових, чим завершиться її історія?
Кирило Половінко: Підказую: погано.
Віталій Дуленко: Можливо, вона пригадає своє більш глибоко забуте минуле.
POV: один з героїв збірки «З нами житиме еласмотерій», Роман Голубовський, іде на Нову Пошту й отримує посилку з книжкою всередині. Ця книжка виявляється історією життя Голубовського. Хто її написав і якою сценою вона завершується?
Роман Голубовський: Я не знаю, якою сценою вона завершиться, бо я не вмію писати романи. Можливо, вона на цьому б і завершилася.
Хто у ваших книгах латентний Віталій Дуленко, Кирило Половінко і Роман Голубовський?
Віталій Дуленко: Мені дуже легко асоціювати себе з головною героїнею, Надією Книжицькою. У нас та сама любов до книжок, і таке ж нерозуміння того, що зараз відбувається в житті.
Кирило Половінко: Дуже розмита межа. Тому що я свої поточні рукописи пишу, спираючись на власний досвід і тут дуже легко заплутатись. Плюс я зробив такий sucker punch — головного героя назвав Кирилом, хоча багато в чому це не моя біографія.
Наступна книжка теж буде від першої особи і хтось може знову подумати, що я про себе пишу. Але ні. Та атмосфера текстів і антураж побудовані на моєму особистому досвіді, тож від цього ніяк не втекти.
Роман Голубовський: У мене є оповідання, яке називається «Як мовчить Косовиця». Там поліцію викликають в одне селище через те, що там всі мовчать. Поліція заходить в кімнату, а там просто сидить хлопчик, і читає. Ось це я.
