«Гаслом дитинства Міри було те, що вона зріла не на свої роки»: уривок із книжки «Бірнамський ліс»

Поділитись

26 серпня 2025, Вт

Від авторки приголомшливого бестселера «Світила», роман «Бірнамський ліс» — це дотепний психологічний трилер, що досліджує, наскільки далеко здатні зайти люди, аби забезпечити своє виживання. Попри те, що вони стоять по різні боки барикад, їм загрожують спільні вороги. Але чи готові вони довіритися одне одному, якщо їхні ідеали та ідеології діаметрально протилежні?

_________________________________________________________________________________________________________________

Читайте також розмову із Елінор Каттон про книжки, сценарії та ідею роману «Бірнамський ліс»

_________________________________________________________________________________________________________________

Уже минуло два тижні, відколи вона здогадалася, що Шеллі хоче вийти з Бірнамського лісу, і вже два тижні її паралізовувала та сама безслівна і докучлива безпомічність, яку вона відчувала, коли її батьки повідомили про розлучення. Як і тоді, Міра журила себе, що в її віці та з таким ступенем самостійності було абсурдно почуватися настільки по-дитячому покинутою і сумною. Міра була безжальним критиком власних емоцій. Вона часто применшувала свої відчуття і думки, відразу карала все, що вважала ознакою моральної слабкості, хай як приховано чи непомітно та проявлялася. Вона не могла зносити те, що розлучення змусило її оцінювати стосунки з кожним із батьків кількісно, наприклад, одна вечеря з мамою означала заборгованість на вечерю з татом і кожна розмова, кожне свято, кожен спільний інтерес, навіть кожна родинна схожість тепер сприймалася як вічне рівняння кредиту і дебету, у якому баланс підводити мала саме вона. Цим її наче знецінили, монетизували і прописали в контракті, а відтак принизили — тому Міра не дозволяла собі нічого відчувати. Натомість просто придушувала почуття, кажучи собі тоном застережень поважної дами, що розлучення трапляються нерідко, що іншим набагато більше не пощастило і якщо вона живаздорова, то нема чого скаржитися. А тепер таке саме сталося з Шеллі. Думка про її від’їзд дуже щемила Мірі, але її інстинкт самоцензурування був настільки міцним, що вона заперечувала це спустошення навіть до того, як зрозуміла, що це саме воно. Через це вона почувалася обділеною і винною, картаючи себе за те, що забороняла собі почувати.

Гаслом дитинства Міри було те, що вона зріла не на свої роки. Її батьки полюбляли розважатися і, коли Міра була мала, пишалися, що донька добре тримається серед їхніх дорослих друзів, може допізна сидіти з ними за вечерею серед богемних залишків порожніх пляшок і жевріючих свічок, стежити за ходом розмови та навіть іноді вставляти власну, не за віком зрілу думку. Коли вона була маленькою, батько працював урбаністом у міській раді, а мати викладала міжнародні відносини. Їхнє коло спілкування було широке і, як набагато пізніше зрозуміє Міра, майже всі дотримувалися лівих поглядів, що природно сформувало її власні політичні переконання, адже Мірині висловлювання за столом вітали лише тоді, коли вони були суголосні з загальною думкою. Вона виросла з твердою вірою в те, що існує лише правильне і неправильне і на жодну мить не сумнівалася, що краще, коли до тебе ставляться як до дорослого, ніж як до дитини. Але на самоті вона часом замислювалася, що для батьків була просто звичним фокусом для гостей, приголомшливим доказом чудового батьківства, живим свідченням зовсім не власних умінь переконувати чи розбиратися в чомусь, а їхніх. Навіть уже в дорослому віці Міра не завжди могла позбутися відчуття шахрайства, коли тебе найбільше цінують за те, що в тебе найлегше виходить.

Її батьки здивувалися обраному нею заняттю. Як і багато затятих громадян, котрі стежили за політикою, вони зазвичай утрачали терпіння, коли йшлося про процеси природних змін. Вони поралися в саду без особливого заповзяття, а компостну яму тримали, щоб зменшити обсяги побутових відходів, а не тому, що вона має стільки чудових методів застосування. У будинку, де Міра провела дитинство, подвір’я завжди засіювали під газон. Під дальнім парканом була облаштована висока грядка, з якої Мірин батько зробив пісочницю, поки вона була маленька, хоча з неї нічого путнього і не вийшло, бо сусідські коти вподобали її собі для туалету. Так вона і стояла майже десять років, пластмасові морські зірки-пасочки та відерка з зубчастим дном поступово вицвітали, втрачаючи яскраві кольори на тлі потемнілої кірки піску, поки хтось не здогадався, що можна відновити цю грядку в її первісній функції. Так і зробили, як точно запам’ятала Міра, увечері першого дня старшої школи. На першому уроці в дев’ятому класі її поставили в пару з Емілі Елкорн. Її ланч-бокс містив неймовірне поєднання помідорів чері, листків базиліку та маленьких кульок моцарели. Кожен інгредієнт був поскладаний в окреме відділення, а за обідом вона ретельно поєднувала їх, наче здійснювала окремий урочистий ритуал на кришечці ланч-боксу. Міра була зачарована. Удома вона відразу побігла до мами просити купувати томати чері замість звичайних, а мати, яка саме читала книгу-самовчитель про силу ініціативності, запропонувала виростити їх самостійно.

Виклик Міра прийняла значно серйозніше, ніж очікувалося. До наступного року в неї вже проростали зо два десятки різних рослин, а реабілітовану пісочницю вона розширила вздовж усього паркана. Для боротьби зі шкідниками насадила чорнобривців, запланувала сівозміни, збудувала холодні парники та підживлені грядки, використану мелену каву пускала на мульчу, і що більше батьки дивувалися з її наполегливості, то заповзятіше вона продовжувала. Втім, з однокласниками Міра була дуже потайна і перед роботою на городі навіть стала заливати під нігті розм’якшене мило, щоб згодом легше вимивати бруд. Вона розуміла, що для підлітки садівництво було дивним заняттям, і попри всю свою природну неординарність, не могла переступити межу юнацького страху викриття, коли лякає відчуття, що ти ніколи потім не будеш нормальною і ніколи не впишешся в товариство. Емілі Елкорн давно вже змінила друзів, а тим паче обіди, та для Міри вона залишилася таким собі особистим мірилом витонченості й доброго смаку. Цей образ був здебільшого надуманим, бо на тому першому дзвонику вони й не спілкувалися, а потім — і поготів.

Жоден з Міриних хлопців не затримувався довше, ніж на кілька місяців, а оскільки її ніколи не можна було назвати зразковою подругою, то вона була вкрай здивована, навіть шокована, коли нарешті зрозуміла, що стосунки з Шеллі виявилися найближчими та найпостійнішими за все її доросле життя. Мірі було соромно визнавати, наскільки вона сприймала дружбу Шеллі як належне. Тим більше, що джерелом особистої провини для неї було те, що глибоко в душі (хоча ніколи не визнавала цього відкрито) вона надавала перевагу товариству чоловіків. Її улюблений стиль розмови — запальна суперечка на межі зі зваблюванням, і хоча було непристойно, не кажучи вже про те, наскільки тактично нерозумно, визнавати, що тобі подобається флірт, вона ніколи не почувалася вільнішою, дотепнішою чи гострішою на язик, ніж коли була єдиною жінкою в кімнаті. Якби хтось указав їй на цю перевагу, Міра достеменно знала, що ревно б усе заперечувала. Вона вважала, що це викриває хибу її характеру — передусім нелояльність до власної статі, ба більше, марнославство, апетит, маніпулятивність, які не воліла показувати іншим. Міра знала, як би соромно не було в цьому зізнаватися, що частково вона не настільки серйозно сприймала дружбу з Шеллі через те, що там не було жодної можливості сексуального підтексту чи протистояння. Між ними не було небезпеки, нічого страхітливого або непевного, жодної провокації, жодної романтики. Вона завжди знала, що разом з Шеллі їй безпечно.

Але про Міру такого не скажеш, бо сама вона ставилася до Шеллі погано, і тепер та хотіла піти. Тож Міра опинилася в ситуації, як із розлученням батьків, коли її найцінніші та найвправніші соціальні навички були просто непотрібні. Не було сенсу сперечатися, вияви чарівності не стануть у пригоді. А оскільки вона давно постановила собі чинити зріло і з самодостатньою раціональністю, то зараз їй бракувало чи то слів, чи то сил, щоб виразити, наскільки сильно вона сумувала. Найбільше вона прагнула повернути час назад, показувати більше вдячності й співчуття, виявляти більше зацікавленості у внутрішньому світі Шеллі, бо, хоч вона і не дуже воліла собі зізнаватися, але безстрашна самовпевненість була лише напоказ, як фасад для відлякування близьких стосунків, щоб сховати її величезну невпевненість і моральну провину якомога глибше. Як би їй хотілося розповісти подрузі всю правду, чесно і відверто. Не про те, що вона її любила, бо потребувала, а про те, що вона їй була потрібна, бо Міра її любить, а у своїй колосальній дурості й зацикленості на собі вона збагнула це лише тепер.

_________________________________________________________________________________________________________________

Купити книжку «Бірнамський ліс», Елінор Каттон

В нашому інтернет-магазині представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними