Письменники — письменникам: кому б автори Лабораторії подарували свої книжки?
Книжка — це завжди більше, аніж просто подарунок. Це спосіб поділитися думками, подякувати чи навіть розпочати або продовжити діалог. А що, якби сучасні письменники могли подарувати свої книжки тим, хто надихав їх писати? Ми запитали авторів та авторок Лабораторії, кому б вони хотіли вручити власну книжку — класику чи сучаснику, однодумцю чи опоненту. Ділимося їхніми несподіваними й проникливими відповідями у матеріалі!
_____________________________________________________________________________________________________________
_____________________________________________________________________________________________________________
Христина Шалак, «Нікого немає в лісі»
Я б подарувала свою книжку письменникам, якими надихалася, поки писала її. Від кожного з них щось в ній є, якийсь слід, гучніше чи тихше відлуння. Ось мій список:
Іван Черненко, бо у книзі «Сміх у кінці тунелю» він сміливо говорить про те, що всі знають, але замовчують: про вади медичної освіти, хабарництво і неминучість лікарських помилок.
Тарас Прохасько, бо магія його письма і говоріння зачаровує. Щоразу, коли в моїх текстах з'являються ботанічні мотиви, я згадую про нього.
Вільям Стайрон, бо його похмурі готичні книжки можна використовувати як підручники з патопсихології, а мемуари про досвід депресії демонструють, що одна метафора може пояснити більше, ніж сторінки теорії.
Ендрю Соломон, бо його книжка «Демон опівденний» є кращою працею про депресію, яку я коли-небудь читала. Складно обʼєднати в одному тексті наукові факти, реальні історії і поезію, але автору це вдалося.
Олівер Сакс, бо історії, які він розповідав, були настільки надзвичайними, що звучали ніби вигадки. А ще він вмів дотримуватися балансу між науковою цікавістю і людяністю, не перетворювати живих людей на клінічні випадки.
_____________________________________________________________________________________________________________
Роман Голубовський, «З нами житиме еласмотерій. Оповідання»
Я хотів би подарувати свою книгу чи не найкращому нашому новелісту Василю Стефанику. Зараз головний формат в літературі — це роман. І від читачів, звиклих до романів, іноді отримую відгуки на свою книжку, що дуже класно, але надто короткі тексти. Тому з задоволенням почитав би відгук Стефаника на «Еласмотерія», ймовірно такий: дуже класно, але трохи затягнуто — кожне оповідання можна було б втиснути в одну сторінку.
_____________________________________________________________________________________________________________
Ольга Богомаз, «Весілля Настусі»
А подарувати книжку можна особисто, правда? Радо поспілкуюся з Томасом Пінчоном — не проситиму читати мою книгу, але скористаюся шансом поставити кілька питань щодо його романів. Славімо книги як засіб комунікації!
Пінчон — один з найскладніших авторів, якого я читала (спитаєте ще раз, коли дійду до «Finnegans Wake» Джойса). При перечитуванні його тексти-головоломки розкриваються щоразу по-новому. Натрапляєш на деталі, які досі ігнорувала, і така: «Ого, я все розуміла неправильно!» Це одне з найкращих відчуттів у моєму читацькому досвіді.
А ще Томаса Пінчона ніхто не бачив вже десятки років — читачі, критики й журналісти не знають, який він зараз. Рівень письменницької інтроверсії, вартий поваги!
_____________________________________________________________________________________________________________
Таня Касьян, «Наше. Спільне»
Свою книгу я би подарувала Саманті Гарві, лавреатці Букерівської премії 2024 року, яка любить писати про росіян та мир. Спочатку я би представилась, що з України, країни, якої в її книжковому всесвіті немає. А потім протягнула би книгу і сказала: «Тут усе, що вам подобається, – росіяни і те, як вони будують "мир"». Правда, треба книжку англійською перекласти, але то вже нюанси».
_____________________________________________________________________________________________________________
Софія Мокій, «Жизнєнні історії»
На початку «У пошуках втраченого часу» Марселя Пруста головний персонаж описує епізод, як він, уже будучи дорослим, з'їв печиво мадлен. І цей смак, аромат, текстура печива спровокувала мимовільну пам'ять, коли сенсорні переживання відкривають забуті емоції і моменти. Для нього це була згадка про те, як його тітка Леоні щонеділі готувала печиво мадлен до ранкового чаю. І цей спогад був настільки потужним, що виріс у цілу книжку наповнену історіями його юності.
Моя книжка так само написалася завдяки спогадам мого дитинства, де замість тітки Леоні була моя бабуся, а замість мадлен — яблучний пиріг з какао. Тож думаю ми з Марселем могли б довго розмовляти про пам'ять, про забуті емоції і теплі моменти, які хочеться зберегти на сторінках книг.
_____________________________________________________________________________________________________________
Кирило Половінко, «Лімб. Місце загублених душ»
Я б подарував «Лімб» Чаку Поланіку зі словами: «Знаю, що ви її не прочитаєте та не розумієте, що я зараз кажу, бо не знаєте українську». Це був би жест вдячності за юнацьке натхнення, яке переросло в професійну діяльність та стало способом життя. Це був той момент, коли книжки перебили кіно та компʼютерні ігри. Без такого потужного натхнення ви б ніколи не прочитали «Лімб».
_____________________________________________________________________________________________________________
Світлана Бєлоусова, «Приходь без дзвінка»
Я би подарувала книгу Шеріл Стрейд, авторці книги «Wild». Можливо, вона б тоді передумала йти в небезпечну мандрівку західним узбережжям Америки і приїхала б шукати відповіді на свої питання в Карпати. Вірю, що існують шляхи, які зцілюють і деколи мені хочеться привести читача за руку в ці місця.
_____________________________________________________________________________________________________________
Юлія Мак, «Толіки»
Я б свою книгу подарувала Фредріку Бакману. По-перше, через велику любов до його творчості. По-друге, хотілося б показати йому підліткові драми в українських глибинках. Хоч і не на льодовому стадіоні, але в достойній заміні – кукурудзяному полі та сільському клубі.
І Кирилу Половінку! Лише для того, щоб шокувати його книжкові полиці!
_____________________________________________________________________________________________________________
Марія Титаренко, «Не музи, а м’язи»
До Дня книгодарування я би хотіла подарувати свою книгу «Не музи, а мʼязи. 50 вправ із творчопису» українському письменнику, художнику, режисерові та воїну ЗСУ Валерієві Пузіку. По-перше, тому що у вправнику я наводжу його текст «Киць-киць-киць» як приклад використання прийому парцеляції у вправі №21. По-друге, тому що часто на тренінгах наводжу інші приклади з його воєнної репортажистики, яку люблю. По-третє, тому що Валерій поки не має цієї книги (я дізнавалась). Він, правда, відписав, що зараз мало читає, утім його полиця удома «на майбутнє» росте. Дуже хочу докластись до цієї полиці й посилити майбутнє.
_____________________________________________________________________________________________________________
Дар’я Анцибор, «Дреди, батли і "стіли". Два століття субкультур в Україні»
Дуже хотілося б, якби винайшли машину часу, то дати почитати цю книжку Віктору Петрову (Домонтовичу). Він якраз досліджував фольклор правопорушників, і я цитую його розвідку. Було б дуже цікаво почути його думки з приводу такого стилю написання текстів про нашу культуру. Тоді був шалений підйом серед фольклористів і захоплення менш традиційними темами (деякі з яких досі малодосліджені).
_____________________________________________________________________________________________________________
Марина Шакотько, «Летить лелека»
Дарую свою книгу Ліні Костенко! Її поезія надихає і допомагає знайти орієнтир в складні життєві періоди, бачити світ серцем, розуміти те, що між рядків. Я так само хочу, щоб моя книга надихала і підтримувала новонароджених батьків у такий відповідальний період їх життя — перші місяці після народження малюка!
_____________________________________________________________________________________________________________
Ольга Бартиш, «Все одно буде п’ятниця. А потім неділя»
Я б хотіла подарувати свою книгу Габріелю Гарсія Маркесу, якби він був живий. Здається, він би зацінив. От точно, прочитав би, а потім написав би мені в дірект: «Оль, а ти знаєш, не зле! Усе найголовніше є в твоїй історії: неминучість, доля і любов».
_____________________________________________________________________________________________________________
