Добірка топових видань Лабораторії від українських авторів

Чи любите ви читати книжки українських авторів так сильно, як і ми? Аби надихнути вас на ще одну читацьку подорож сучасною українською літературою, ми зібрали добірку топових видань Лабораторії від українських авторів та авторок. Тут і захопливий нонфікшн про культуру й музику, і щемкі оповіді з життя, і пронизливі історії дорослішання, і яскраві мовні пласти, і… ще багато несподіваного! 

_________________________________________________________________________________________________________

«За Перекопом є земля», Анастасія Левкова

#Історичний роман, російсько-українська війна, кримськотатарська культура

Минулого вечора російський спецназ намагався захопити корабель «Славутич», але той дав відсіч. Ми з журналістами вирушили в Севастополь. На виїзді з Сімфі просто на трасі стояли жінки з блакитними й жовтими кульками і з транспарантами, де від руки написали антивоєнні гасла. Філ хвилю вагався, та все ж попросив водія зупинитись. Ми вийшли зняти мітинг. Хлопчик років семи тримав у руках плакат, де по-дитячому, з перевернутим И, що читалось як N, було написано: «Хай війни не буде. Хай росіяни підуть додому». Я заплакала.

Крим. Саме тут минуло дитинство, юність і перше кохання головної героїні роману. Саме тут вона зрозуміла, що є українкою. Ні дідусь-підполковник КДБ, ані російська кров у венах не стали цьому на заваді.

Наче орнамент, у романі переплітаються кримськотатарська культура і українська історія. На сторінках книжки читач зустрінеться з кримськими татарами, караїмами, українцями, росіянами, німцями, євреями, греками, вірменами Криму, крок за кроком відкриватиме шафи з родинними скелетами. Разом з головною героїнею та її подругою Аліє пройде шлях від їхнього дитинства – з 1990-х – аж до окупації півострова Росією в 2014-му, з екскурсами в давнішу історію Криму.

«За Перекопом є земля» — це спроба відкрити материк для півострова, а півострів для материка з незвичного ракурсу. Адже і там, і там є земля. Її варто пізнати й повернути їй цілісність.

Робота над книжкою тривала з 2012 року. З початком окупації Криму, у 2014 році, концепція змінилася. За цей час авторка взяла близько 200 інтерв'ю з більш ніж 50 кримчанами. Деталі їхніх розповідей стали частиною роману.

____________________________________________________________________________________________________________

«Потяг прибуває за розкладом», Марічка Паплаускайте

#Російсько-українська війна, українська література, журналістика, репортаж

...історія Української залізниці є символом самої війни, у ній вся відвага, тривкість, відданість, самопожертва, а ще — віра. І все це — у дивовижних масштабах.

Ця історія починається з розкладу на центральному залізничому вокзалі столиці, де на електронному табло світяться жовтим назви міст, до яких поки що не їдять поїзди: Керч, Мелітополь, Донецьк, Маріуполь, Луганськ, Севастополь, Євпаторія. Але про них памʼятають і їх відвойовують. Залізниця першою після армії заходить на деокуповані території, на ходу ремонтуючи колії. Відповідає за безпеку перевезення перших осіб країн-союзників і світових зірок до нашої столиці. Рятує, дає прихисток, забезпечує армію і оборонну промисловість. Дарує надію і єднає. 

Українська журналістка Марічка Паплаускайте проїхала понад 8 000 кілометрів і провела 40 інтерв’ю аби зрозуміти, як залізниці вдалося стати символом спротиву. Чому навіть у розпал повномасштабної війни сполученням Київ-Варшава курсує лише один потяг? Як залізниця стала головним інструментом волонтерського руху і як на ходу спорудила перші у світі медичні поїзди-реанімації для евакуації поранених? Хто організував приїзд до Києва Джо Байдена? І чи правда, що українська залізниця досі має зв'язки з Росією?

«Потяг прибуває за розкладом» — це реальні історії людей, які щодня роблять надможливе заради того, щоб головна артерія країни невпинно працювала. 

____________________________________________________________________________________________________________

«З нами житиме еласмотерій», Роман Голубовський

#Гумор, абсурд, суспільство, коротка проза, український автор

Як воно — зростати у такому місті, де все підпорядковано лише мистецтву? Твій прадід працював на заводі митцем, твій дід працював митцем, твій тато також, ти майже напевне закінчиш там само, і діти твої, якщо пощастить мати дітей, також. Мистецтво тисне на усіх жителів регіону й позбавляє вибору. І ти живеш серед таких самих, як і ти, позбавлених вибору людей.

Обережно, ви потрапляєте на територію непізнаваного! Тут у квартирі мешкає доісторичний звір еласмотерій; люди, які падають з верхніх полиць, об’єднуються заради помсти; на яблуні проступає лик Божої Матері — ні, Ісуса! — а ні, все ж Божої Матері; на вечірці раптом трапляється страшне, смішне і геть нестерпне; персонажі на сторінках оживають, щоб тут же помирати. 

Роман Голубовський написав не просто збірку оповідань, а створив цілий альтернативний всесвіт, де абсурд легко сплутати з реальністю, а іронію — зі щирістю. Вам стане боляче, вам буде добре, ви навіть встигнете злякатися. І ви точно будете сміятися. Будь ласка, лягайте на кушетку!

____________________________________________________________________________________________________________

«Оринин», Сашко Столовий

#Сімейні стосунки, мова, культура, реальні події, українська література

Гребти сіно — це приблізітєльно, як у хаті підмітать. Скіки не греби, а Папкó все одно скаже: «Сє, ну хто тебе так гребти вчив? Ось дись сюди!» І, як волшебной силой, практічески з пустоти нагріба ще пучок сіна.  

— А це один раз кролям дати! — і дивицця на тебе так, шо даже не в глаза, а в саме дно душі. 

Як це він робе?

Ця книжка начинається з самого-самого рання, коли виявилось, що у дворі Козиків зняли ворота, а через недовге врем’я, як раз коли привезли буряки, на світ з’явився він — Оринин, новий козіяр на всю Козіївку. Але, як це всім відомо, то не з добра хлопця кличуть по матері… Життя Орининого — Демʼяна Козика про якого ви от-от все взнаєте — це одночасно три вєщі: історичний роман, вигадана біографія й оповідь, заснована на реальних собитіях, які відбувались раньше і продовжують відбуватися зараз. Тут вже вибирать треба вам, читачам. 

Сашко Столовий, автор дебютного роману «Оринин. Роман про стелепного чоловіка», спадковий козіяр і носій локальної культури, пропонує зануритися в світ говірки, традицій, забобонів, жаги до волі й грайливої іронії, завдяки яким Демʼян і його родина проживали перипетії буремного та часом смертельно-небезпечного XX століття. Та й скільки таких Орининих розкидано по Україні!  
____________________________________________________________________________________________________________

«Жизнєнні історії», Софія Мокій

#Сімейні стосунки, українська література, радянський союз, сучасна проза

У славну епоху злиплих макаронів дев’яностих і цукерок замість зарплати я жила неголодним дитинством, наповненим її історіями. Звісно, мені малій найцікавіше було слухати про бабусині дитячі роки. І в ті миті за гофрованим часом обличчям можна було роздивитися дівча, яке називали просто Нілкою.

— Шо, може, хочеш жизнєнну історію? — бабуся Ніла, яка лікує головний біль маленькою чарочкою коньяку, а застуду настоянкою прополісу, розпочинала розмову про своє життя. 

Як шістнадцятирічною грузила німецькі бомби на аеродромі біля села, а після війни в саморобній куртці з німецького прапора вступила в технікум і стала найкращою студенткою. Як примерзла спиною до стіни обледенілого гуртожитку, крала дрова з військової частини, зупиняла поїзд пляшкою самогону і вчилася виживати у бідності. І як її життя змінила перша любов. Любов у листах.

Це історія всього покоління «воєнної молоді», яке зустрічає нас на ґанках стареньких хат і обіймає втомленими, старечими руками. Встигнути б почути всі їхні жизнєнні історії…

____________________________________________________________________________________________________________

«Там, де заходить сонце», Олена Пшенична

#Сімейні стосунки, російсько-українська війна, українська література

Чуже горе... Вона ще ніколи не вміла давати йому раду. Чуже горе завжди вимагає більше, ніж своє. У своєму горі все зрозуміло. Ось ти, ось воно, ось між вами прірва з болить. У чужому горі для тебе немає місця. Точніше, якого б місця ти не обрала, завжди будеш почуватися зайдою.о привели нашу сімейну систему до перемоги, до дій, які стали запорукою успіху. І можливість налагоджувати стосунки — чудова основа для сценарію переможця.

Вірі Тихій – 72. Вона – колишня вчителька української мови, яка навіть уявити не могла, що опиниться у Будинку для літніх людей, куди її привезе єдиний і такий коханий син…

Але влітку 2022-го року Віра Петрівна залишається сама: син Толя день і ніч волонтерить, а невістка з дітьми вимушено евакуюються за кордон. Можливо, з хворим серцем й небезпекою навколо дійсно краще перебути поки тут — під наглядом медиків, у компанії «однолітків»? 

Та замість відкритих, гостинних стареньких жінка зустрічає у Будинку зранених, колючих стариганів, що з дня у день просто спостерігають, як їхні життя, неначе сонце, закочуються за обрій. 

Що приховують ці самотні старечі серця? І які труднощі здатне витримати материнське серце? 

«Там, де заходить сонце» – книга-пластир на кожне зранене серце та водночас надзвичайно чесна оповідь про життя на його заході. 

____________________________________________________________________________________________________________

«Це вам не естрада», Філ Пухарєв

#Українська культура, музика, відомі люди, біографії

Так склалося, що українську популярну музику радянських часів у нас звикли називати українською естрадою. Спойлер: багатьом тогочасним музикантам це словосполучення ніколи не подобалося, та й у сучасних знавців воно викликає непереборне бажання піти подихати свіжим повітрям.

Бо радянський укрпоп – це цілий музичний всесвіт! «Незрівнянний світ краси», як співав Назарій Яремчук.

Світ, який населяють першокласні музиканти-фірмачі, звабливі герої-коханці та підступні злодії-кадебісти. Світ, в якому рок-н-рольний кураж і танцювальні хіти співіснують з нудними партійними одами та «націоналістичними» гімнами. Світ, повен дотепних мемів і болісних драм. Світ, шлях до якого встелений крутими (в усіх сенсах) стежками. 

І нині я запрошую вас пройти ними разом зі мною. Аби переконатися: це вам не естрада!

Нас підтримує і супроводжує музика: в навушниках дорогою до роботи чи в колонках власного авто, із динаміків ноутбука чи під гітару з друзями на відпочинку, акапельно в укритті під звуки воєнної реальності чи у власних думках. І чи не вперше за столітній період російської культурної експансії, ми нарешті по-справжньому витісняємо чуже і відроджуємо та переосмислюємо власне. 

Від питомих мелодій XX століття до їх обробки та сучасних хітів — українська музика стає гучнішою. Здається, що кожен хоча б раз в житті чув і мугикав «Червону руту» або ж  «Чорнобривці», але настав час дізнатися більше про те, що ховається за знайомими мелодіями радянського укрпопу. 

Чи знали ви, що діти діячів УНР «винайшли» український джаз, гімн Києва був написаний за два дні, а всім відома «Пісні про вчительку» (так-так, саме та, що  «зоре світова») приховує справжню воєнну таємницю? Філ Пухарєв — український журналіст та автор Telegram-каналу про українську поп-музику радянського періоду «ПЛАЙ», створив книжковий гайд, що розкриває історію ключових постатей української естради, історію пісень та головні події української попсцени. 

____________________________________________________________________________________________________________

«Лімб», Кирило Половінко

#Трилер, пошук себе, сучасна українська проза

Ми усі народжуємося в різних соціальних умовах. Комусь не пощастило прийти у цей світ у такому собі сучасному ґетто, наскрізь просякнутому бідністю, занепадом, тяжкою працею, відчаєм та несправедливістю. Таких мільйони у кожному куточку світу. Там, де для того, щоб вижити, ти мусиш мімікрувати, систематично вбивати у собі своє справжнє «я», а потім – нести із собою по життю цю психологічну травму, мов важку, незручну валізу. Якщо тільки не спробуєш все змінити… 

Середина 2000-х, місто-мільйонник на сході України. Минуло тринадцять років, відколи Кирило був тут востаннє. Але це місце зовсім не змінилося і, здається, чекало на нього — райони і далі поділені між бандами, а нічні вулиці наповнені тишею й страхом, які вгамувати здатний дешевий алкоголь, наркотики або «махач». Старі друзі, місцевий дільничний, афера з квартирою матері, «дворові методи» розв'язання конфліктів і зваблива сестра кримінального авторитета все глибше вплутують Кирила у павутину місцевих інтриг. Темрява навколо густішає, в’язкі спогади перекривають кисень і змикаються у зашморг. 

Поклик «Лімбу», що жадає нової душі, неможливо заглушити ні алкоголем, ні болем, ні, навіть смертю, і щоб врятуватися доведеться здолати найпотужнішого ворога — власне минуле.

____________________________________________________________________________________________________________

«Дзвінка», Ніна Кур'ята

#Ідентичність, культура, мова, суспільство, сучасна українська проза

Отже, все просто. Говориш українською — танцюй гопак, чого тобі ще? Читаєш зі сцени україномовні вірш — не забудь український костюм, бажано ще й з віночком. Вважаєш українську рідною? Тоді виступиш на Дні рідної мови в бібліотеці якоїсь школи, за це поставлять одразу дві «галочки» — у школі і в обласному відділенні Спілки письменників, яка туди тебе направила — бо де ж іще знайти тих, хто може читати щось українською, як не там..?

«У вас така гарна українська мова – ви, мабуть, зі Львова?» – цю фразу головна героїня дебютного роману Ніни Кур’яти «Дзвінка» чутиме безліч разів. І постійно долатиме чужі стереотипи стосовно себе і своїх земляків з українського Півдня.

Ця книга про те, як це — народитися українкою в СРСР, відчути на собі спочатку радянську пропаганду і мовну дискримінацію, а потім –  упередженість земляків з інших регіонів. Створити та втримати власну ідентичність Дзвінці допомагає сім’я – саме родинні історії та сімейне виховання сіють в ній зерна сумніву стосовно того, а чи варто вірити тому, що говорять у школі, пишуть в газетах і «брешуть» по телевізору.   

Дитинство головної героїні припадає на добу пізнього Брєжнєва і початку «Перестройки», юність — на розвал Радянського Союзу та сумнозвісні дев’яності, а доросле життя — на остаточне становлення Незалежності. Переїхавши до Одеси, Дзвінка має відстоювати свою інакшість в зросійщеному середовищі, а згодом в Києві та на Заході України має доводити, що вона – така сама українка, як і ті, хто народилися по інший бік Збруча, її рідна мова – українська, і на Одещині живуть українці.

Герої книги розмовляють українською та російською мовами, подільським та галицьким діалектом – і, звісно ж, суржиком. Там є такі слова, як «клубніка», «помидора», «ґаблі», «каляфьор» і «спіжарка». Все, як у нашому житті, такому багатому на непередбачувані обставини і різноманітні культурні коди.   

____________________________________________________________________________________________________________

«Дреди, батли і "стіли". Два століття субкультур в Україні», Дар’я Анцибор

#Українська культура, субкультури, антропологія

Думаю, для багатьох ця книжка стане спробою пізнати історію та культуру України під новим кутом. Для інших це буде в першу чергу така собі мандрівка в ностальгійне минуле. Чимало з вас захочуть розпитати своїх батьків, дядьків і сусідів про те, що ж вони слухали раніше, як діставали улюблені альбоми та які проблеми мали через свої вподобання…

Уявіть: ваша мама могла ставити ірокез на пиво і ходити в легендарний клуб «Бінго» на Святошині, а тато міг у цей час читати реп у широких штанях з секонду «Одяг з Європи», стоячи на сходах закинутого ДК (дому культури) в районному центрі на Херсонщині. 

Чорний одяг, темне, пофарбоване волосся й підведені очі; прогулянки на цвинтарі, специфічна музика та вірші про смерть; широкі штани, реп і графіті на стінах; металеві ланцюги, поголені голови з ірокезами й «стіли» — навколо існування субкультур десятиліттями точаться різноманітні дискусії.  Дехто називає їх даниною підлітковому бунтарству, а інші вважають радикальними течіями, які можуть містити загрозу для суспільства. Але що насправді ховається за яскравими образами і які цінності транслюють ці, на перший погляд, «дивні» угрупування? Який зв’язок між першими субкультурами, які виникали на території України, й сучасністю? І чому декому з нас саме так хочеться представляти себе світові?

Українська фольклористка й антропологиня Дар’я Анцибор дослідила, як українська молодь впродовж століть виборювала своє право на культурну ідентичність — від перших течій в періоди імперських та радянських часів й аж до незалежності.

____________________________________________________________________________________________________________

«Приходь без дзвінка», Світлана Бєлоусова

#Подорож, пошук себе, травма поколінь

Для щастя потрібно, щоб хоч хтось пам’ятав твоє ім’я.

Одного разу Яна сідає у потяг «Рахів — Київ» і знайомиться з дідусем. І, попри зупинки у маленьких селищах, гамір нових пасажирів плацкарту й фізичну втому, дівчина все уважніше слухає Василя Васильовича. Його історія, неначе намистини, нанизується на нитку спогадів її власного життя.

Чи зустрінуться вони знову? Чому гірські маршрути, пейзажі й нічний ліс — незамінні ліки проти власних травм? Напевно, ці відчуття знайомі кожному — такі особисті й невимовлені… Але що станеться, якщо про них заговорити вголос?

Десь серед темного лісу на останніх відсотках заряду телефону, що слугує ліхтариком,  дівчина йде вперед, попри виснаження й біль у ногах, цитуючи Ліну Костенко: «Цей ліс живий, у нього добрі очі». Бо вона вірить у світло і не втомлюється шукати його серед людей.

____________________________________________________________________________________________________________

«Весілля Настусі», Ольга Богомаз

#Батьківство, діти, ідентичність, подорож, російсько-українська війна

«Це перехрестя наче початок моєї власної топографії», — думав Олег. Вони стояли там, де їх висадила «волга», і, поки Яра розмовляла телефоном із матір’ю, він подумки продовжував екскурсію, розпочату краєвєдом. Попереду — труби,там вони народилися. По діагоналі від зупинки — масивні вказівники у стилі радянського конструктивізму, схожі на два сплетено-розчахнутих циркулі. Один указує на селище, інший — на Харків, себто на північ.

2016 рік. Брат із сестрою зі столиці вирушають на весілля сестри. Настуся живе із матір'ю на півночі Донеччини, де ще зовсім нещодавно тривали бої. Олег і Яра не надто прагнуть повертатися у рідне містечко — стосунки з матір'ю в обох не найкращі, а все навколо нагадує про складне дитинство та смерть батька-художника.

«Весілля Настусі» — це подорож на Донеччину в круговерті нових і давніх знайомих, несподіваних втрат і відновлених спогадів, які допоможуть краще зрозуміти, ким ти є і що тобі насправді потрібно.

____________________________________________________________________________________________________________

«Не музи, а м'язи», Марія Титаренко

#Копірайтинг, комунікація, креативність, маркетинг, освіта

Мати Василева! Мої родичі на Полтавщині через речення рясно сиплють прислів’ями й приказками, що просом. А я сиджу, рота роззявивши, і тільки очима глипаю. Сиджу ото і думку гадаю, як цей свій дефіцит фразеологізмів лікувати і як контролювати їхній достатній рівень у крові? Бо тільки біля тих, хто безупинно афористить, гостро відчуваєш власний «авітаміноз».Покладатися на муз — тактика аматорів. А ось тримати натхнення під контролем — це вже справа профі. Як це зробити? Регулярно прокачувати свої творчі м’язи. Тільки не поспішайте у спортивний зал. Ця книжка для тренування з креативного письма.

Письменниця, експертка з комунікацій й медіадослідниця Марія Титаренко зібрала 50 різноманітних авторських вправ із творчописання. Як побудувати текст? Як знайти власний стиль? Як перевірити самого себе? І нарешті — як писати ще краще? За допомогою різних технік і прийомів ця книжка допоможе вам прокачати власні навички.

Легкий стиль, цікаві вправи і навіть експерименти — з цим тренажером не так далеко до омріяних «кубиків», а можливо навіть і «пулітцерів». 

____________________________________________________________________________________________________________